Хто б міг подумати ще рік тому, що Журнали засідань Священного Синоду УПЦ перетворяться з таких собі нудних документів, які читалися тільки у вузькому колі профільних фахівців, на настільки цікаве чтиво? А коли посилання на рішення Синоду на офіційному сайті УПЦ то спрацьовує коректно, то викидає на порожню сторінку (а де журнали? Де? Годину тому ще були!), чтиво й поготів набуває детективної інтриги.

Що ж, над піаром попрацювали. І організатори попередніх трьох засідань, і «приспішники». Усупереч панічним попередженням, засідання Священного Синоду УПЦ не тільки не стало прощальним поклоном Предстоятеля УПЦ, але вразливим глядачем могло б сприйнятися як торжество законної влади. Митрополит Київський Володимир головував на Синоді, а новенька печатка, виготовлена замість тієї, що канула в кишеню митрополита Агафангела, готувалася до блискучого дебюту.

Одним із перших серйозних рішень стосовно «фігурантів справи про переворот», крім загальних слів про «скасування всього», стала догана архиєпископу Тульчинському і Брацлавському Іонафанові. Його роль у всій цій історії була особливою — не будучи в числі претендентів на Київську кафедру, він наче просто «вболівав за справу». І організовував інформаційну підтримку, яка час від часу виглядала не так підтримкою, як провокацією. Власне, інформаційна кар’єра архиєпископа Іонафана і його славного єпархіального веб-сайту розпочалася, звичайно, не відучора. Але якщо досі він був майданчиком для розробки «руссмірських» ідей, то під час хвороби Предстоятеля він взявся просувати геть екзотичні ідеї церковної фронди. Сам архиєпископ, тримаючи марку, намагався відмежуватися від скандальних статей, посилаючись, не багато не мало, на свободу слова. Синод нагадав йому про відповідальність за зміст єпархіальних інформаційних ресурсів. Досить різким тоном.

Але враховуючи обставину, важливі не ті слова (і, в першу чергу, імена) що були сказані — а ті, які малися на увазі. Його «товариші в боротьбі» — безпосередні учасники та ініціатори подій. Митрополити Донецький і Маріупольський Іларіон, Одеський та Ізмаїльський Агафангел, Вишгородський і Чорнобильський Павло в контексті недавніх подій у журналах не згадуються. У всякому разі, поки що.

Деяких спостерігачів це розчарувало. Чекали різких слів, сенсаційних рішень, жадали видовищ, а по можливості — крові. Але Предстоятеля УПЦ можна підозрювати в чому завгодно, але аж ніяк у кривавому диктаті. Тому тих, хто очікував негайного заслання головних фрондерів у віддалені монастирі на покаяння, просимо не хвилюватися. Та й просто сильних кадрових кроків — як-от зміщення митрополита Агафангела або Іларіона з посад, наприклад, — звичайно ж, не буде. Оцінку їхнім діям — у першу чергу моральну — дати слід. Але в адміністративному плані вони поки що невразливі. Положення деяких князів Церкви в їхніх удільних князівствах буває неймовірно міцним — з огляду на їх інтегрованість не тільки в духовне середовище, вибудуване за їхніми власними поняттями, а й у світське, насамперед політичне й економічне, життя регіону. Не варто також недооцінювати і підтримку проведеної ними ідеології. Їх вірні у своїй більшості справді можуть щиро любити «Русскій мір», як би неймовірно це не виглядало з Рівного чи навіть Києва. Пряма атака на цих архиєреїв буде негайно переведена в церковно-ідеологічну площину і підірве той крихкий мир, що встановився в УПЦ за час правління Митрополита Володимира. Один із класичних прикладів того, як у деяких ситуаціях сила обертається слабкістю.

Предстоятель УПЦ і надалі терпітиме митрополичу фронду — причому справа не в його «слабкості», на яку так люблять нарікати, а в глибокому знанні церковних реалій. І сьогоднішніх, і вікових. Але не можна сказати, що ситуація цілком безперспективна. Невразливість великих «церковних аристократів» можна підточити адміністративними реформами. До речі, однією з глибинних причин проблем архиєпископа Олександра, цілком можливо, стало саме бажання проводити цю реформу. Власне, «реформа» — це дещо сильно сказано. Мова йде, по суті, про стародавню стратегему «розділяй і володарюй» — про розподіл великих єпархій. Подейкували навіть, що перед тим, як Предстоятель опинився в лікарні, на черзі у реформаторів була якраз Одеська єпархія. Подібні поділи — очевидний удар і по авторитету архиєрея у власному регіоні, і по наповнюваності єпархіальної скарбниці, що не може викликати захвату в тих, чиї посілості потрапляють під розподіл.

На останньому Синоді під такий розподіл потрапила інша велика і непроста для Києва єпархія — Харківська. Після смерті митрополита Никодима вона пустувала, і ось, нарешті, її зайняв колишній вікарний архиєрей — архиєпископ Онуфрій. Але єпархія йому дісталася вже в урізаному вигляді, оскільки була створена Ізюмська єпархія, кафедру якої зайняв колишній єпископ Бердянський Єлисей.

Рівновага і розстановка сил — ось той відносно мирний шлях, яким, судячи з усього, вирішив прямувати Предстоятель УПЦ. Церква у православній традиції, як правило, знаходиться в колективному управлінні. А тому, оскільки не можна зміцнити однієї людини, на якій, як ми переконалися, утримується крихка рівновагу в церковному управлінні, можна вплинути на стан колективного органу, вводячи в нього людей, на яких можна якщо не покластися, то хоча б понадіятися.

Відповідно до журналів засідання Священного Синоду, він посилився ще одним київським архиєреєм, ще одним відносно молодим «пташеням гнізда» Митрополита Володимира — архиєпископом Бориспільським Антонієм. Він отримав крісло в Синоді «за посадою», ставши керуючим справами УПЦ замість митрополита Митрофана. Останній, до речі, перейшовши на посаду глави ВЗЦЗ УПЦ (яку він займав тимчасово після звільнення архиєпископа Александра (Драбинка)), залишився постійним членом Синоду. Тобто, склад Синоду знову злегка розширився.

У цьому кадровому ході багато хто побачив «покарання» митрополитові Митрофану за те, що він не проявив достатньої принциповості у відстоюванні інтересів Предстоятеля (а також його, Предстоятеля, протеже) під час фрондерських Синодів. По-людськи, митрополиту Митрофану можна було поспівчувати — до нього зверталися за коментарями, як до офіційної (і при тому, що важливо, не одіозної) особи, яка перебувала у постійному контакті з Митрополитом Володимиром. І він ці коментарі давав — ситуація була така напружена, що відсутність коментарів була гіршою за найрозгнузданіші коментарі — і оскільки владика Митрофан не дуже досвідчений публічний спікер, його слова видавали з головою всіх, у тому числі й самого коментатора.

Але бачити в цьому кадровому рішенні виключно «покарання» — означає підозрювати у дрібній мстивості Предстоятеля, який, не будучи в змозі дістатися до призвідників смути, відігрався на тому, хто не так «круто стоїть». Стосовно прикрості від «зради ближнього», яка є завжди гіршою, ніж віроломство явних противників, — то тут митрополиту Митрофану дуже далеко до, приміром, митрополита Павла. Та й сам Предстоятель УПЦ досі не подавав приводу підозрювати його у дріб’язковості.

Цілком можливо, що рішення поміняти управсправами УПЦ безпосередньо пов’язане з тим, що сталося під час хвороби Митрополита Київського, і пов’язане воно не стільки з особистими, скільки з діловими якостями архиєреїв. Але в будь-якому випадку, за цією кадровою перестановкою явно проглядається бажання зміцнити «київський» клан у Синоді. Тобто, це рокіровка, яка робить вигіднішим положення головної фігури на дошці.

Адже одним із найбільш неприємних відкриттів стало те, що Священний Синод — це зібрання досить пасивних людей, і користуючись цією пасивністю, меншість може творити свою політику, якою б дивною (чи навіть дикою) вона не виглядала. Більшість цих людей підписувалися під протоколами, нічого не коментували, незважаючи на те, що їх власна паства була вкрай схвильованою, не поспішали сперечатися, тим більше, когось там захищати. Причому ситуація і тепер не прояснилася ні на йоту. Ті ж люди, виходить, підписалися під протоколами, якими скасовуються їхні колишні рішення — і теж непохитною рукою і без найменших дискусій? Наприклад, те, що стосується звинувачень на адресу архиєпископа Олександра — так була «хула на Духа Святого», чи ні? Адже цілком імовірно, що привід роздратуватися на «молодшого товариша» був, і не один — але роздратування — це одне, а звинувачення в «хулі на Духа Святого» — зовсім інше. То ж була «хула» чи ні? У сенсі, коли саме була сказана правда, а коли, під акомпанемент мовчання владик нам, грубо кажучи, збрехали?

Що стосується архиєпископа Олександра, то він мав усі підстави з’явитися на засідання в білому всупереч традиції. Усі репресивні рішення щодо його особи були скасовані — аж до підозр у фінансовій неохайності, що так і залишилися не проясненими. Тобто, він залишається членом Синоду як і раніше, і слід вважати, при всіх тих посадах, які ще не зайняті — як от посада глави ВЗЦЗ УПЦ. Те, що сталося, можливо, зробить його сильнішим. На що (і / або проти кого) буде спрямована ця сила — стане зрозуміло з часом. Швидше за все, найближчим часом.

Ще один цікавий момент у кадрових перестановках — те, що новопризначеному управсправами доручено нагляд за роботою «органів, заснованих Священним Синодом». А значить, у тому числі (а можливо, і в першу чергу) за комісією з переробки Статуту УПЦ. Адже саме цей пункт — створення комісії, її склад та керівництво — був одним із найважливіших рішень першого «фрондерського» Синоду, саме він найбільше цікавив Москву. Особливо сміливі коментатори тоді припускали, що все, що відбулося на двох пам’ятних Синодах, — «дерибан» київської кафедри, ізоляція Предстоятеля, розправа з архиєпископом Олександром і т.д. — було віддано Москвою на відкуп українським архиєреям тільки в обмін на створення повністю лояльної комісії з перегляду Статуту. Тепер нагляд за її роботою буде здійснювати архиєпископ Антоній, що робить його однією з ключових фігур в УПЦ, і важливою — для РПЦ. А їй Україна та її Церква останнім часом спричиняє занадто багато головного болю.

І до слова, зараз — вдалий момент публічно дистанціюватися від московської церковної політики, занадто вплетеної в політику світську, яка зараз, м’яко кажучи, не вражає ні успіхами, ні гуманізмом. Та й самі церковники постійно потрапляють у неприємні скандали, від яких хочеться триматися подалі, і роблять заяви, від яких навіть така обережна і досвідчена людина, як керівник прес-служби УПЦ, вважає за краще дистанціюватися — у них, мовляв, своє весілля, а у нас своє. Власне, дистанціюватися від заяв Чапліна або Фролова — це вже справа не стільки політики, скільки звичайної порядності, і це відчувають (або використовують) навіть найближчі браття-соратники. Тому для українських архиєреїв, які мають «промосковську» публічну орієнтацію, зараз не найкращий час. А якихось три-чотири місяці тому здавалося, що успіх у них в кишені.

Катерина ЩОТКІНА