Золотоверхий Київ: мартиролог, перспективи відродження
Для киян і прочан з далеких міст, навколишніх селян і цікавих подорожніх панорама Києва віддавна асоціювалася із золотими банями незліченних церков. Залюблений у місто поет Микола Зеров у сонеті “Київ з лівого берега” так змалював цей величний краєвид:
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери барокових бань,
На Шеделя білоколонне диво:
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора, зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
Сонет написано 1923 року. А вже у 20-х і 30-х роках розпочалася кампанія масового закриття й руйнування київських церков. Тож оспіваний поетом краєвид сьогодні можна побачити хіба що на старих картинах і фотокартках. На місці багатьох стародавніх храмів нині — незграбні споруди “сталінського ампіру”.
Тим більшу цінність мають для нас сьогодні пам’ятки, які все ж таки заціліли в часи боротьби з “дурманом релігії” та “буржуазно-націоналістичним бароко” (у 30-ті роки полювали не лише на людей, а й на архітектурні стилі, позначені національною своєрідністю), пережили час воєнних лихоліть і сверблячку нездар-архітекторів, що зводили на руїнах знищених церков “новий, соціялістичний Київ”. Тому при вирішенні майбутньої долі храмів, перетворених колись на музеї, всім — і представникам влади, і духовенству, й мирянам слід пам’ятати, що кожна з київських церков — то не просто собі будівля, яка може вмістити певне число парафіян, а насамперед неповторна пам’ятка нашого минулого з її власною трагічною і славною історією.
Тим часом саме ця історія в нас донедавна старанно замовчувалася, про окремі її сторінки й досі можна довідатися лише в архівах або ж у все ще малоприступних для нас закордонних виданнях. Відомий американський архітектор Тит Геврик у монографії “Втрачені архітектурні пам’ятки Києва” (вийшла тричі — 1982 та 1987 рр. у Нью-Йорку, 1990 р. у нас, у журналі “Пам’ятки України” № 1—3) описує понад 20 київських храмів, зруйнованих від кінця 20-х до початку 60-х років нашого століття. Серед них — свідок великокняжої доби Золотоверхий Михайлівський собор та літописна Богородиця Пирогоща, багато перлин українського бароко та класицизму. Втім, працюючи над монографією за океаном, Тит Геврик вимушено користувався обмеженим числом джерел, що описували лише найвідоміші й найвизначніші пам’ятки. Підрахунки києвознавця Л. А. Проценко роблять мартиролог київських церков у декілька разів довшим.
Ще якихось шістдесят років тому неповторну панораму старого, “княжого” Києва визначали дві архітектурні домінанти; дзвіниця й золоті бані св. Софії і така ж велична дзвіниця й бані Золотоверхого Михайлівського монастиря, які замикали з другого боку перспективу Володимирського проїзду. В долі цих двох пам’яток наче в краплі води відбилася вся історія Києва й України.
Навряд чи треба нагадувати про те, що Софія Київська протягом віків була найбільшою святинею українського народу, символом його духовної єдності й прагнення до політичної свободи. І навряд чи помилявся Євген Сверстюк, коли стверджував, що Богдан Хмельницький перебрав роль загальнонаціонального вождя не після звитяжних Жовтих Вод, а потому, як був урочисто стрінутий під стінами Софії духовенством на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
У березні 1917 р. саме Софійська площа стала місцем проведення першої української маніфестації. У січні 1918 p. під дзвони Софії було прочитано IV Універсал Центральної Ради, який проголошував Українську Народну Республіку незалежною, а ще за рік тут прозвучав акт злуки УНР та ЗУНР, який уперше за сотні років об’єднав українців з-над Дністра й з-над Дніпра в єдину соборну державу.
Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли.
Не білі голуби — янголи у небі полетіли.
Ой там збиралися під прапори, під соняшні й сині:
Від нині — Не буде більше пана у вільній Україні!
Так писав про ті незабутні дні молодий Павло Тичина. А коли визвольні змагання українського народу скінчилися військовою поразкою, собор став одним із головних духовних осередків українського “розстріляного відродження”. Вже за радянської влади, 10 липня 1919 року, у св. Софії Київській було відправлено першу літургію українською мовою. Того дня наша культура чи не останньою в сім’ї великих європейських культур подолала етап, надзвичайно важливий для власного самоствердження: народна мова, піднісшись від побутової площини “базару”, опанувала найвищі сфери спілкування людини з Богом.
Щоб зрозуміти історичну вагу цієї події, всім, навіть тим, хто ще й сьогодні обстоює неминучість церковнослов’янсько-російської літургії в підкиївських сільських церквах, варто було б уважніше перечитати великого українського письменника, сина священика, співавтора першого повного перекладу Біблії українською мовою Івана Нечуя-Левицького. В романі “Хмари” (1874 p.) він писав про Київську духовну академію й церковне життя на Україні взагалі: “Київська академія того часу стояла дуже низько і не давала нічого для мислі. Вона була перероблена зі старої Могилянської академії. Замість латинського язика уряд завів великоруський. Про український язик ніхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вірші чистим українським язиком. Академія зосталася дуже позаду од свого часу: в ній панувала схоластика, од котрої висихала всяка мисль в головах студентів. (...) З тієї академії повиходили протоєреї та архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові і його государственим планам”.
Саме очолювана визначним проповідником о. Василем Липківським Софіївська Старо-Київська парафія стала осередком праці патріотичного духовенства й мирян по відродженню скаліченого “государственими планами” царату українського церковного життя. В жовтні 1921 р. у св. Софії відбувся перший собор Української Автокефальної Православної Церкви, на якому було висвячено перших двох єпископів УАПЦ — В. Липківського та Н. Шараївського. Як відомо, церкву, навколо якої згуртувалися багато визначних представників української інтелігенції (К. Стеценко, В. Леонтович, М. Івченко, .М. Хомичевський (Борис Тен), Людмила Старицька-Черняхівська, В. Дурдуківський та інші), було спершу толеровано радянською владою, почасти на противагу виразно опозиційній тоді щодо більшовиків російській церкві. Популярність близької до народу УАПЦ, у храмах якої служилося зрозумілою мовою, стрімко зростала—число її парафій на Україні перевищило 1000, з них десять парафій припадало безпосередньо на Київ. Але масований сталінський наступ на Україну наприкінці 20-х чи не в першу чергу вдарив по УАПЦ. На сфабрикованому процесі у справі так званої “Спілки визволення України” (вирок скасовано Верховним судом УРСР 11 серпня 1989 p.) національну церкву було однозначно кваліфіковано як “петлюрівську” й “націоналістичну”. В січні 1930 p. УАПЦ мусила оголосити про “саморозпуск”.
Щоправда, в грудні того ж року діяльність церкви несподівано дозволили відновити. Але св. Софія вже не була її митрополичою кафедрою. Спершу резиденцію митрополита наказано було перенести до Харкова, ближче до уряду й ДПУ, а коли 1934 року сам уряд переїхав до Києва й слідом за ним мусив переїздити митрополит Іван Павловський, Софію, для віруючих було вже закрито.
На початку 30-х років Софійську парафію декілька разів обкладали щоразу вищим податком. Страшної зими 1932—33 років архієпископа київського Костянтина Малюшкевича було заарештовано за виголошене у св. Софії звернення до народу: “Дайте, брати й сестри, кусочок хліба голодному. А їх багато”. (Сам факт страхітливого штучного голоду на Україні офіційно визнали через 55 років). Його наступника, архієпископа Юрія Міхновського, суворо попередило ДПУ потому, як на Великдень 1933 p. голодним під Софією роздавали свячений хліб і крашанки. 1934 p. напередодні свята Стрітення Господнього (15 лютого) собор було опечатано. На його місці створили “державний заповідник”.
Відбулося це в час, коли хвиля нагінок, а відтак і репресій обрушилася й на музейних працівників, які щиро намагалися оборонити історичні цінності українського народу. Виснажлива боротьба за збереження пам’яток прискорила смерть засновника Національного музею академіка ВУАН Миколи Біляшівського. Не витримавши цькувань, наклав на себе руки визначний мистецтвознавець, фахівець з українського народного мистецтва Данило Щербаківський. Серед музейників прокотилася хвиля арештів. Тому цілком закономірно, що перетворення собору на музей означало тоді на практиці не охорону пам’ятки, а майже офіційну санкцію на її нищення. Саме тоді загинули високомистецькі срібні царські врата, виготовлені 1747 р. на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського київськими золотарями Волохом і Завадовським. Їх срібло (114 кг) пішло, певно, на оплату боргів колективізації та індустріалізації. У 1935—37 роках було також по-варварському знищено вісім бічних барокових іконостасів українських майстрів XIII —XVIII століть. Серед них найбільшу цінність становив Стрітенський іконостас, який являв собою другий ярус головного іконостаса, знятий 1888 р. з метою відкрити для огляду мозаїчні композиції вівтаря. За свідченнями очевидців, з іконостасів зривали позолоту, а далі спалювали.
Втім, доля заснованого, за “Синопсисом” Інокентія Гізеля, 992 року Михайлівського монастиря була ще трагічнішою. Монастир з його золотоверхим, зведеним у 1108—1113 роках собором також відіграв визначну роль в історії українського православ’я. У 1620— 1632 роках він був центром відновленої стараннями Петра Сагайдачного Київської митрополії. У XVIII ст. в основному сформувався визначний бароковий ансамбль відбудованого собору й прилеглих до нього споруд.
Але коли 1934 р. столицю УСРР було перенесено до Києва, саме на місці Софії, Михайлівського монастиря й розміщених поміж ними присутствених місць — пам’ятки архітектури XIX ст. — запланували величезну (за окремими проектами до 600 метрів завдовжки) Урядову площу з монументальними спорудами ЦК й Раднаркому, статуями вождів і фонтанами. Серед заляканих терором і проріджених попередніми політичними процесами українських учених лише визначному археологові, професорові Миколі Макаренку вистачило мужності піднести свій голос на захист історичних святинь. Цей голос було почуто Роменом Ролланом, з думкою якого Сталін рахувався. Софію було збережено, але мужній учений поплатився життям, ставши однією з незліченних жертв сталінських катівень. (Докладніше про це див.: Білодід О. І. Про Макаренка М. О. “Археологія”, № 1, 1989).
Але ніщо не змогло порятувати Михайлівського собору. Згідно з висновками “перевірених” науковців Інституту матеріальної культури ВУАН було визнано, що собор з його безцінними мозаїками XII ст. —- вершинними витворами давньоукраїнського мистецтва — не становить історичної цінності. На щастя, 1935 р. ленінградські реставратори встигли в основному зняти зі стін собору мозаїку (частина зображень зберігається в Москві й Санкт-Петербурзі, основні композиції — в тому числі й знаменита “Євхаристія” — на хорах Софійського собору в Києві). Але більшість фрескових розписів XII ст., закритих пізнішими нашаруваннями, так і загинули недослідженими під час вибуху, який зруйнував собор навесні 1936 року. Одночасно було розібрано й унікальну монастирську дзвіницю. Загинули й цінні елементи інтер’єру собору — царські врата й іконостас...
Але, за гіркою іронією долі, загибель собору виявилася марною навіть з точки зору прибічників побудови “центральної площі соціялістичного Києва”. Обраний проект виявився настільки недолугим, що зреалізований був лише на чверть. Як нагадування про нього височіє сіра споруда колишнього міськкому КПУ з масивною колонадою, яка нічого не підтримує... На місці ж собору нині — поросле травою пустище. Сусідня монастирська трапезна з церквою Іоанна Богослова, цінна барокова пам’ятка 1712 р., ще від початку 1920-х років перетворена на студентську їдальню, випадково вціліла. Як згадує колишній мер Києва В. Гусєв (“Вітчизна”, 1991, № 1), вже в 70-х роках керівництво міськкому партії вимагало знести й цю споруду. Але впертий мер відстояв історичну пам’ятку, хоча й поплатився зрештою посадою. Перед 1982 р. трапезну було відреставровано (проект В. Шевченко) й перетворено на виставочну залу. На початку 1991 р. її повернуто православній автокефальній громаді.
Втім, це сталося вже за нашого часу. А наприкінці 30-х років з релігією в “столиці Радянської України” було покінчено. В червні 1935 р. закривають останній кафедральний храм УАПЦ — церкву Миколи Притиска (попередню Кафедру УАПЦ — літописну Пирогощу —закрили в січні 1935 р. й невдовзі зруйнували). Протягом двох наступних років репресують усіх єпископів УАПЦ, які ще лишалися на волі. Загалом, за підрахунками відомого історика С. Білоконя, хвилю репресій кінця 30-х років пережили з 34 єпископів УАПЦ двоє — Іоанн Теодорович, який з 1924 р. перебував за кордоном, і Йосип Оксіюк, що був по війні відкликаний з таборів у розпорядження свого брата, львівського єпископа РПЦ Макарія, і, пропрацювавши багато років у часописі екзархату “Православний вісник”, спочив у Києві 23 квітня 1991 р. на 97-му році життя...
Після розгрому “націоналістичної” УАПЦ влада взялася за екзархат російської церкви. В жовтні 1937 p. був розстріляний екзарх митрополит Костянтин Дяков. До початку війни нового екзарха на Україну так і не надіслали, бо керувати тут було вже нічим. На початку 1938 p. церковне життя практично припинилося. За свідченнями сучасника (о. Демид Бурко), в усій великій Полтавщині на Великдень 1938 p. правилося в двох церквах: одній у Ромнах і другій під Полтавою, де просто на великодній відправі НКВС заарештував єпископа РПЦ Афанасія Лебединцева та декількох священиків РПЦ та УАПЦ, що, забувши в трагічний час про незгоди, співслужили йому. В Києві того року служба Божа продовжувалася більш чи менш регулярно в єдиній Покровській (Платонівській) церкві на Солом’янці. Інші храми було закрито.
Відродження церковного життя в місті відбулося лише в роки німецької окупації. 1942 p. богослужіння так званої автономної церкви, що визнавала зверхність Московського патріархату, Проходили в 28 храмах, а відродженої на основі ієрархії Православної церкви в Польщі УАПЦ — у трьох. (Цифри наводяться за виданням: І. Власовський. “Нарис історії української православної церкви. Нью-Йорк — Київ — Бавнд-Брук, 1990). Слід відзначити, що до УАПЦ окупаційна влада ставилася з пересторогою точнісінько з тих самих причин, що перед тим — радянська. Хіротонії єпископів УАПЦ через заборону німців мусили відбуватися таємно, а одного з найактивніших єпископів — Мстислава Скрипника — декілька місяців протримали в гестапо. Під час окупації Софійський собор громаді УАПЦ повернуто не було. В ті роки над пам’яткою нависла реальна небезпека повторити долю висадженого в повітря за досі незрозумілих обставин Успенського собору Лаври. Й лише Боже провидіння разом із самовідданістю архітектора І. Маргілевського та музейного сторожа П. Ємця вдруге протягом декількох років порятували собор від знищення.
Визволення Києва від окупантів майже збіглося в часі із зустріччю в Кремлі Сталіна із зацілілими представниками вищого духовенства РПЦ. Після цієї зустрічі, як відомо, ставлення держави до церкви різко змінилося. По всій країні коштом виконкомів ремонтувалися храми, до яких відомство Берії повертало з таборів недобитих священиків. Не випадково після визволення Києва в користуванні РПЦ залишили не лише більшість споруд, переданих їй німецькою владою, навіть тих, де перед війною були музеї (Володимирський собор, Лавра), а й усі церкви, що належали під час окупації громадам УАПЦ (Андріївська, Покровська на Солом’янці, Деміївсько-Вознесенська). Звісно, про діяльність у визволеному Києві “націоналістичної” УАПЦ не могло бути й мови. Але ще довго по війні традиції національної церкви відчувалися. Саме українською мовою співав хор Андріївської церкви, вітаючи 1945 року прибулого до міста патріарха московського Олексія. Україномовна літургія зберігалася в окремих храмах ще до середини 50-х років.
Однак за часів “хрущовської відлиги” гоніння на церкву різко посилилися. В Києві у РПЦ знову відібрали низку найпрестижніших храмів (Андріївську церкву, Нижню Лавру). Як і скрізь, духовенство було поставлене під цілковитий контроль влади в особі уповноважених. Просування священиків по ієрархічних щаблях цілком залежало від їхньої лояльності. Набутком гласності стала історія протоієрея, що продемонстрував відданість владі, допомагаючи міліції виганяти власних парафіян з храму, перетворюваного на музей. Згодом це допомогло йому посісти одну з найвищих церковних посад...
Хрущовська доба загалом була аж надто неоднозначна, поєднавши в собі, з одного боку, мільйони звільнених з концтаборів і справжнє піднесення в усіх сферах людської творчості, а з другого — нагінки в Манежі й страшний розстріл у Новочеркаську. Повною мірою виявилася ця неоднозначність і в тому, що брутально відібрані у віруючих храми вже не лише нищили, як за двадцять років перед тим, а інколи справді перетворювали на взірцеві музеї...
Протягом повоєнного часу в Софії Київській було проведено надзвичайно великий обсяг реставраційних і дослідних робіт. Зусиллями Г. Логвина, Ю. Асеева, В. Левицької, С. Висоцького, Ї. Тоцької, багатьох інших учених собор відкрив чимало століттями приховуваних таємниць. Під пізнішими нашаруваннями відкрито фрагменти розписів, що їх можна зарахувати до шедеврів українського мистецтва. Заговорили унікальні настінні написи — Софійські графіті, які дозволили не лише ідентифікувати багато історичних постатей та подій, а й краще зрозуміти, якою ж була жива мова наших предків майже тисячу років тому. Чимало зроблено для збереження стародавніх мозаїк та фресок. Не випадково Софійський державний історико-архітектурний заповідник був удостоєний почесної міжнародної нагороди за працю по збереженню пам’яток, а зовсім недавно собор разом з комплексом Лаври включено до списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Утім, проведені реставраційні роботи мали й зворотні наслідки. Розчищені від пізніших нашарувань фрески XI ст., що вперше за багато віків постали в усій красі, виявилися надзвичайно вразливими до змін температури й вологості, механічних впливів, навіть до надміру яскравого світла, що призводить до швидкого вицвітання фарб. З огляду на їхню збережність адміністрація заповідника змушена була зрештою припинити масовий доступ відвідувачів на хори, а також в обидві башти з їх унікальними світськими композиціями. На порядку дня постало й обмеження числа туристів, хоча фінансові справи заповідника досі, на жаль, істотно залежать від рівня відвідуваності...
Але тим часом на пам’ятку чекала нова, зовсім несподівана небезпека.
Урочисте святкування тисячоліття хрещення Русі в 1988 році (слова “Україна” в зв’язку з цією подією офіційні кола і держави, і церкви тоді ще не згадували) знаменувало чергову зміну політики щодо релігійних конфесій. Десятиліттями замкнені храми почали відкриватися. Протягом 1988—1990 рр. Українському екзархатові РПЦ (від жовтня 1990 р. автономній в управлінні Українській православній церкві) в Києві було передано декілька церков, серед них історичну Китаївську пустинь та Нижню Лавру з всесвітньовідомими Дальніми і Ближніми печерами. Загальне число храмів УПЦ в місті сягнуло 23-х.
Та, на жаль, за елегійним замилуванням процесом відновлення історичної справедливості ні преса, ні громадськість воліли спершу не помічати очевидного: безцінні пам’ятки передаються сьогодні часто не до рук поборників духовності, занепокоєних майбутнім нашої історичної спадщини, а типовим представникам генерації, вихованої складними й жорстокими іграми в нетрях тоталітарної системи... Не випадково російський священик, колишній правозахисник і політв’язень, а нині — народний депутат РРФСР Гліб Якунін прямо звинуватив церковну верхівку доби “розвинутого соціалізму” в корумпованості й співробітництві з органами держбезпеки.
Наслідки не забарилися. Сьогодні навряд чи є сенс знову переповідати подробиці порушень, допущених після 1988 р. у заповідній Нижній Лаврі. Вони, з посиланням на конкретні документи й акти, наведені в двох номерах газети “Культура і життя”: від 19.01 та від 2.03.1991 р. За результатами розгляду цих порушень, здійсненого комісією Київміськради з культури та охорони історичного середовища із залученням кваліфікованих експертів, президія Київміськради прийняла рішення № 4 від 10.07.1990 р., в якому зобов’язала керівництво УПЦ строго дотримуватися чинного законодавства про охорону пам’яток. Але, на жаль, суто утилітарне ставлення до історичних пам’яток, що ставить під загрозу їх дальшу схоронність, досі притаманне значній частині і духовенства, і мирян, а також, хоч як це сумно, й окремим представникам влади, на яких прямо покладено обов’язок стежити за виконанням пам’яткоохоронного законодавства.
Втім, від літа 1990 р. УПЦ перестала бути єдиним претендентом на використовувані не за призначенням київські храми. Відроджена на хвилі демократичних змін УАПЦ також зажадала повернути їй раніше забрані споруди, і в першу чергу — св. Софію, кафедральний собор УАПЦ в 1919—1930 роках. Цю вимогу підтримав ряд громадських організацій, а також учасники конгресу Міжнародної асоціації україністів у Києві у вересні 1990 р.
Однак уряд республіки, виходячи із загальнонаціональної ваги пам’ятки, а також з необхідності підтримувати спеціальний режим її збереження, вмотивовано вирішив, що св. Софію не може бути передано в постійне користування жодній конфесії. Таке рішення було закріплено постановою Ради Міністрів УРСР № 33 від 5.04.1991 р.
Однак для окремих богослужінь собор вирішили-таки надавати. Перше й третє богослужіння у св. Софії 20 жовтня та 18 листопада 1990 р. були пов’язані з поверненням на Батьківщину та інтронізацією першого Патріарха УАПЦ Мстислава. Друге богослужіння, проведене УПЦ 28 жовтня 1990 року на відзнаку отримання від Патріарха Московського Олексія II статусу автономної в управлінні церкви, спровокувало фізичне протистояння з політизованою громадою, що вбачала в такій відправі зазіхання на національну святиню. Ці події, що не прикрасили нікого з їх учасників, стали предметом розгляду комісією Верховної Ради з культури та духовного відродження. Висновки комісії було опубліковано в пресі.
Ще одну відправу УПЦ в св. Софії було проведено 28 липня. Невмотивованість такого богослужіння саме в Софійському соборі (цього дня православні відзначають пам’ять святого рівноапостольного князя Володимира, у хрещенні Василя, і за всіма канонами урочиста відправа мала б відбуватися у Володимирському соборі) була очевидна; за його проведенням прозирали не релігійні, а суто політичні мотиви. Однак стриманість багатотисячної громади УАПЦ, яка проводила того дня літургію просто неба під пам’ятником св. Володимирові, дала можливість уникнути повторення подій дев’ятимісячної давності. На Софійській площі було безлюдно.
Та цього разу жертвою політичних амбіцій церковних ієрархів став сам собор. Вже під час трьох попередніх відправ пам’ятка зазнала пошкоджень, хоча число присутніх у храмі щоразу було мінімальним — не більше 300 осіб. Але 28 липня звезені з Київщини й навколишніх областей спеціальними автобусами віруючі, переважно літні жінки, пішли на справжній штурм собору, висадивши вхідні північні двері. Всередині храму опинилися понад дві тисячі чоловік. Контроль за ситуацією було втрачено. Софійські фрески терли спинами, цілували, відколупували шматочки... Всупереч попередній домовленості скрізь горіли свічки — їх ліпили й до розписів стін, і до сухого, як порох, дерев’яного іконостаса. В страшній штовханині музейних працівників (а це переважно жінки) не допускали до вівтаря. Тих, хто намагався робити зауваження, віруючі ображали й проклинали. Тим часом у головному вівтарі було розбито герб митрополита Петра Могили XVII ст., залито водою розкопи з підлогою XI ст. По всьому собору залишено численні вибоїни на фресках, у тому числі й на стародавніх графіті... Всі ці пошкодження задокументовано актом, складеним науковцями відразу після відправи.
Наругу над нашою історією захоплено показало телеглядачам Республіканське телебачення, яке чотиригодинним безперервним горінням потужних софітів зробило свій гідний внесок у нищення чутливих до яскравого світла розписів.
Сьогодні перед урядом республіки (а Софійський заповідник підпорядкований безпосередньо Держбуду України) фактично постав вибір; або лишити й надалі Софійський собор об’єктом змагання за право провести в ньому чергову відправу й при цьому змиритися з неминучою загибеллю значної частини його безцінних розписів, або ж віддати перевагу збереженню того, що належить не лише віруючим певної конфесії, а й усьому людству. Здоровий глузд та історична відповідальність підказують друге.
Але, щоб не закінчувати цих нотаток сумною нотою, повернімося до Михайлівського монастиря, чия трагічна історія матиме, можливо, щасливіше завершення. На Великдень 1991 року вперше за багато десятиліть знову святили паски на прадавній Михайлівській горі, названій так на честь святого патрона Києва. А 12 травня того ж року 93-літній Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав на урочистій церемонії освятив хреста там, де на стародавніх підмурках знову буде відбудовано Золотоверхий Михайлівський собор. Кошти на відбудову храму, передбачену рішеннями президії та виконкому міськради, зголосився надати футбольний клуб київського “Динамо”.
Тому будемо вірити, що знову вознесуться над Дніпровими схилами бані Золотоверхого Михайла й Успенського собору Лаври, а над усім, як символ невмирущості України, вічно височітиме непорушна стіна святої Софії.
Людина і світ. - 1991. - №12. - С. 6-14.
Максим СТРІХА
