Митрополит Володимир має піти! Такі заклики нещодавно масово розповзлися інформаційним простором (як відомо, це вже друга спроба випхати главу УПЦ МП у небуття та протягти креатуру патріарха Кирила Гундяєва). Одні з цього приводу горлають, другі скалозублять, а треті – філософствують. Мабуть, першим, хто з таким, як нині модно говорити, «месіджем»  вийшов на люди, був екстравагантний журналіст-троллер кремлівського розливу, «православний атеїст» Олександр Чаленко. Але йому сам чорт не брат, бо Москва – мати… Потім розпочав вавілонський плач кагал різного покрою політологів і політоложників, а за ними чомусь потяглися, як прошаки за милостинею, близькі до греко-католиків (особливо з новонавернених) експерти-самосвяти. І ось подібну «геніальну» думку озвучив мій друг, шанований у Львові релігієзнавець, кандидат політичних наук Андрій Юраш (в коментарі для Інтернет ресурсу РІСУ).

То чому багаторічний глава Української православної церкви Московського патріархату має саме нині відрікатися від київського митрополичого  престолу? Може є якісь залізобетонні аргументи на користь того, що Українській православній церкві та їй пастві стане краще, якщо її полишить митрополит Володимир (Сабодан)?

Виявляється, аж ні! Головний аргумент такий: від свого престолу у Ватикані відмовився Папа Римський Бенедикт XVI! Другий аргумент - це приклад із відставкою глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара. Що казати на такі пояснення? Можна оцінити: на городі бузина, а у Києві дядько! Бо Католицька церква має одну традицію, а Православна – іншу.

Ватикан – адміністративний монстр із тисячолітньою традицією бюрократії. Там усе життя церкви кодифіковане, а воля Папи – закон! Це не православна демократія та ще й в українських розбурханих реаліях. Тому не варто переживати, що вибори в Римі пройдуть без ускладнень. Що ж до того, чи принесе користь Католицькій церкві відхід від справ нинішнього Понтифіка, навіть у середовищі її вірян існують великі сумніви. За таких умов доведеться ще почекати результатів, ніж радісно звертатися у бік католиків: «Вірною дорогою ідете, товариші», нав’язуючи модель відмови пастиря від свого священного покликання, як ідеальну.

Також необхідно стороннім оком придивитися і на експеримент зі зміною глави Української греко-католицької церкви, і тут можна сказати, що поки немає великих плодів. Авторитет теперішнього глави церкви верховного архієпископа Святослава Шевчука тримається в першу чергу на авторитетові кардинала Любомира Гузара, якого усюди невтомно представляє своєю довіреною особою. «Я не чаклун, я лише вчуся», - так нині може повторити слова героя однієї відомої казки владика Святослав. Думаю, що саме для того, щоб не затьмарювати свого наступника, кардинал Гузар намагається не з’являтися на люди разом із верховним архієпископом Шевчуком.    

Існує й третій аргумент релігієзнавців за те, що митрополиту Володимиру треба йти з посади очільника УПЦ Московського патріархату: мовляв, своїм відходом митрополит допоможе «дуже багатьом ієрархам у власному середовищі зорієнтуватися за нових реалій і проводити реалістичну політику, а не гратися у кулуарні інтриги, які нічого не мають спільного із благом православ’я в Україні, а розраховані лише на зайняття більш вигідних позицій напередодні неминучих змін у цій Церкві» (це пряма цитата з заплутаних розмірковувань Андрія Юраша). На таке, звісно, можна було б сказати, що поганий мир, краще хорошої війни, але є конкретніші аргументи.

По-перше, хочеться це комусь чи ні, але на сьогодні саме митрополит Володимир є гарантом стабільності та поміркованого курсу в середовищі УПЦ МП. Лише його особистий авторитет стримує внутрішню війну в середовищі УПЦ МП, пригальмовує амбіції деяких владик. Вони розуміють - на його хоч і кволий, але впевнений голос зорієнтована переважна більшість  віруючих УПЦ МП. Тому одними єпископськими келійними інтригами справу не розв’язати. Для простих віруючих УПЦ МП митрополит Володимир - молитвеник, старець, можливо, для декого навіть мученик. Це розуміє і частина єпископату. Багато що прояснилося після невдалої минулорічної спроби закопати митрополита Володимира живцем, коли той перебував у лікарні. Це дотумкали навіть у білокам’яній. Митрополит одним своїм тихим словом, сидячі на інвалідному візочку, може поставити на місце всіх гонорових владик, які забули страх Божий і за партитурою Кремля майже провели церковне ГКЧП. Спроба ганебно провалилися, а двічі навіть криваві диктатори  не розстрілюють людей…

Ініціювання відставки, з киванням на приклад Бенедикта Райцингера, сприймається з натяжкою, хоча б через те, що досвід керування церквою у митрополита Володимира втричі більший, ніж у згаданого Папи Римського. А це, погодьтеся, багато чого варте. І думаю, знаючи митрополита, якщо б він вважав, що для блага Церкви було б краще піти, він пішов би. Навіть багаторічний опонент митрополита Володимира Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (якого важко запідозрити у невірності ідеалам автокефалії) у час, коли частина оточення безсоромно здала свого Предстоятеля, публічно молився за його здоров’я. І Господь посоромив зрадників і їх московських диригентів – митрополиту Володимиру дав здоров’я. Певно, не для того, щоб він потішив своїх ворогів і пішов на спокій!        

Маємо ще одну цікаву деталь – якщо минулого року проти свого предстоятеля зрадницьки виступали численні будівничі гундяєвського «Русскава міра», представники прокремлівського «єдінонєділімава» крила з УПЦ МП, то тепер до підбріхувачів додалися й ті, хто прикривається, що є симпатиками автокефалії і навіть часом позиціонують себе вірними УПЦ КП.  «Екстреми ся стикають», - як колись писав великий Іван Франко. Чи вони відають, що творять, чи їх, як кажуть, використовують «в темну»?

Хто-хто, а Андрій Юраш, людина обізнана, яка була близька до покійного Львівського митрополита Андрія Горака (а той у свою чергу відзначався дружбою з патріархом Кирилом Гундяєвим), не може не знати, що у випадку відходу митрополита Володимира до влади в УПЦ МП прийдуть або стара ще радянська чорносотенна гвардія, яку персоніфікують нині сумної слави митрополити: Одеський Агафангел (Саввін) і Донецький Іларіон (Шукало), або, ще гірше - Москва проведе такого собі «молодого прагматика», який буде говорити одне, а сам вишикує всю УПЦ МП в рівненькі колони та перетворить її на банальний митрополичий округ Російської православної церкви. У це втілиться так звана «реалістична політика». Загальновідомо, що автономістське крило в середовищі УПЦ МП не настільки потужне, щоб перемогти у цій нерівній боротьбі з Москвою.     

Характерно, що коментатори, як наприкінці минулого року, (з лона чорносотенців) і нинішні (з квазіавтокефалістів) не лише голосно вимагають від митрополита Володимира піти, аргументуючи його неміччю, але й зосередилися на дискредитації найближчої до глави УПЦ МП людині – архієпископі Олександрові (Драбинку). Видається, владика одним і іншим стоїть поперек горла через вірність своєму предстоятелю та своє вміння не плескати язиком із екранів телевізора, а робити конкретні справи. Достатньо згадати, що саме він зумів розпочати діалог УПЦ МП із УПЦ КП. Нині ж доходить до абсурду: інтернетні пустослови критикують його за інтерв’ю в якому, бачте, мало патріотизму та щось сказано не так, як комусь хотілося. Призабули вони: пізнайте за ділами їх! Крім того, чомусь не хочуть визнати, що владика Олександр так говорить і пише вже десять років! Для неофітів -це відкриття?

Автора цих рядків важко запідозрити в палкій прихильності до УПЦ МП, адже він ще з початку 90-х років послідовно критикував її керівників за малоросійство та прислужництво Москві. Тому завдяки деяким силам в середовищі УПЦ МП і навколо (зокрема, подання керівниці Собору православних жінок України Наталії Вітренко та Союзу православних братств) за книгу «Без догмату. Релігійні магістралі» Ваш покірний слуга навіть «номінований  на анафему». Але нині стверджую, що відхід митрополита Володимира на спокій означатиме узурпацію керма УПЦ Московського патріархату промосковськими яструбами в єпископському облаченні, прискорення стаханівськими методами розбудови утопічного «Русскава міра». Це стане каталізатором нової хвили міжконфесійної боротьби в країні (можливо, більш жорсткої, ніж наприкінці 80-х, початку 90-х років уже минулого сторіччя). Не треба бути пророком, щоб знати:  спецслужбам однієї всім відомої північної держави вигідне загострення суспільної ситуації в нашій країні. Адже це може призвести до повного її ослаблення. То на чий млин ми ллємо інформаційну воду, панове? Також у цій ситуації хочеться зазначити, перефразовуючи одне старе прислів’я: предстоятелів на переправах не міняють!

Авторська редакція.

Надруковано: газета «Україна молода»

28 лютого 2013 р.