Антоніо Спадаро і його 7 картин з Ермітажу

В умовах широкомасштабної війни, яку розв’язала Росія проти України і проти Заходу як цивілізаційного і географічного поняття, підтримка міжнародної спільноти є для українців дуже важливою. Сьогодні ми бачимо, що та частина світу, яка декларує свою відданість цінностям демократії, прав людини та непорушності кордонів суверенних держав, однозначно заявила про свою підтримку Україні, яка стала жертвою імперських амбіцій свого сусіда. Поруч з підтримкою цих країн, не менш важливою для українців є позиція Святого престолу, оскільки він є особливою точкою перетину світської і церковної влади, яка здатна формувати як ціннісні, так і геополітичні орієнтири не лише для католиків, але й усіх людей доброї волі.

Святий престол у різний спосіб активно реагував на цю війну ще до її початку. Україна зі свого боку висловлювала палке бажання, щоб Ватикан став місцем перемовин із Росією, щоб таким чином запобігти ескалації конфлікту, яка відбулась 24 лютого 2022 року. На жаль, Росія не була відкритою до такого діалогу, а пішла шляхом нереалістичних ультиматумів, а відтак вдалась до відкритого вторгнення. Варто відзначити, що позиція Святого престолу має свою динаміку, що свідчить про поступове усвідомлення тієї загрози, яку несуть з собою російські бажання відновити свій політичний і військовий контроль над країнами центрально-східної Європи. Проте окремі заяви та жести з боку Ватикану викликали також і шквал справедливого обурення в Україні та інших частинах світу, що свідчить про недостатню чутливість чи непоінформованість з боку тих хто приймає рішення на ватиканських пагорбах щодо українського питання.

Кілька тижнів тому у виданні La Civiltà Cattolica вийшла стаття «Сім картин про вторгнення в Україну. Світ – це не шахівниця» (“Sette “quadri” sull'invasione dell'Ucraina”) о.-єзуїта Антоніо Спадаро, який є одним із тих, хто вже неодноразово виступав в ролі комунікатора та інтепритатора позиції Ватикану щодо російської агресії проти України. У цій статті о. Спадаро пропонує своє суб’єктивне бачення подій, їх моральну оцінку, а також ширшу геополітичну візію, в яку він намагається вписати свої міркування. Однак виглядає, що вона відображає погляди частини ватиканських кіл, а тому неможливо обійти її увагою, оскільки вона пропонує хибні засновки, а в результаті й хибні висновки щодо російсько-української війни, що у свою чергу вже призвело до серйозних репутаційних втрат для Ватикану і Католицької Церкви.

Загальна картина, намальована о. Антоніо Спадаро, зводиться до того, що російське вторгнення в Україну слід розуміти як трагічний елемент не раз згадуваної Папою Франциском “Третьої світової війни у фрагментах”; у цій війні, на його думку, не існує абсолютно добрих і абсолютно злих, тож всі є однаково винні в її розпалюванні. Хоч варто відзначити, що о. Спадаро вже не вживає, як це було раніше, “дельфійську мову” (Delphic language) про “конфлікт на сході України”, безіменну війну, яка нізвідки впала на голови українцям і яку невідомо хто розпочав, а характеризує її, як військове вторгнення Росії в Україну і відкрито ідентифікує агресора і жертву.

Свою оповідь о. Спадаро пропонує у вигляді “семи картин святотатської галереї, якою є війна” кожна з яких заслуговує окремої уваги.

Картина перша: імперія і війна

Отець Антоніо розпочинає з дуже влучної тези: це війна задля відновлення імперії, а головним інструментом для її виправдання стала ідеологія “русского мира”. Сьогодні вже є очевидним, що включення до цієї ідеології релігійного виміру і благословення війни Патріархом Московським, надало російській агресії проти України по суті “священного характеру”, а тому керівництво РПЦ, зокрема, Патріарх Кіріл, як один з творців цієї ідеології, несе за неї таку ж відповідальність, як і світське керівництво Росії. Спадаро також слушно звертає увагу на внесок в ідеологію імперського “русского мира” прихильника євразійства і російського шовініста О. Дугіна, твори якого є одними з найяскравіших прикладів російського імперіалістичного і антизахідного мислення.

Тексти і промови Дугіна є відвертими і прямолінійними та здебільшого скеровані на внутрішню російську аудиторію. Їх цінність в оцінці дій Росії є незаперечною, оскільки Дугін не грається в дипломатію і говорить те, що інші думають, але не говорять. Але, щоб провести паралель між ідеологією “русского мира” і виступами Дугіна, не треба докладати зайвих зусиль, і о. Спадаро лише озвучив те, що лежить на поверхні. Проте дещо важче йому стає тоді, коли в гру вступають професійні дипломати.

Митрополит Іларіон Алфєєв, якого о. Спадаро протиставляє Дугіну, звісно, не висловлюється настільки прямолінійно, як це робить останній. Проте це не означає, що він не є одним з ідеологів і промоторів “русского мира”. Одним з яскравих прикладів був його виступ на конференції ”Россия — Украина — Белоруссия: единое духовное пространство?”, яка відбулась 1 червня 2019 року, в університеті Фрібурга в Швейцарії. Порівнявши основні тези виступу митрополита, важко не помітити спільний наратив із цитованим о. Спадаро зверненням в.путіна до нації від 21 лютого 2022 року. Як і для путіна, для митрополита Алфєєва Росія, Україна і Білорусь складають один “духовний простір”, який, повинен залишатись єдиним, незважаючи на зміни кордонів і розпади імперій. При цьому митрополит, як і президент РФ, спрощує і маніпулює історією та цілковито ігнорує різниці між історичними траєкторіями українців і росіян, трактуючи все, що не вписується в його картину подій, як втручання зовнішніх сил, які прагнули розбити міфічну тисячолітню єдність українців і росіян.

Саме цей наратив складає ядро ідеології “русского мира”, яку, починаючи з 2009 року, активно пропагував Патріарх Кіріл. Митрополит Іларіон, звісно не закликав до військового захоплення України, але до 2022 цього не робив і Патріарх. Але вони обоє послідовно закріплювали в свідомості своєї пастви уявлення про українців, як ефемерну націю, пропагували міфи про “один народ” та втручання “зовнішніх сил”, які намагаються цей “один народ” розділити. В кінці-кінців російське керівництво саме цими тезами виправдовувало своє вторгнення в Україну.

Отець Спадаро натомість з симпатією коментує січневий виступ митр. Алфєєва на радіо, де той нібито стривожений можливою війною, у якій, на його думку, зацікавлені деякі політики як Америки, так і України, і Росії. Забуваючи, що російська пропаганда готувала світ до свого вторгнення в Україну цією ж риторикою, мовляв, Росії не залишають ніякого виходу, і якщо вона не вдарить першою, то це зробить або Україна або США/NATO.

Повертаючись до тези митр. Алфєєва про співвідповідальність за війну Росії, України і США, варто звернути увагу, що о. Спадаро з нею вочевидь погоджується, оскільки цей наратив проходить наскрізною ниткою через увесь його текст. Проте тут вартувало б задати о. Спадаро питання, чи він справді гадає, що Україна могла планувати війну проти держави з найбільшим ядерним арсеналом в світі? Наші військові сміливі і відчайдушні, але не ідіоти. Намагання нині “розмазати” провину за війну на Росію, і Україну, і США, — це лише черговий трюк кремлівської пропаганди, яка розуміє, що цілком відбілити свою країну неможливо, натомість можливо зробити сірими усіх навколо. А Спадаро вочевидь забув, що Україна відмовилась від своєї ядерної зброї, до чого постійно закликає Папа Франциск, в обмін на гарантії безпеки. Натомість у 2014 році одна з країн-гарантів захопила частину її території. Це був момент, коли українська армія була практично безсила і дезорганізована, насамперед внаслідок дій проросійського режиму януковича і його кремлівських “консультантів”. І точно не планувала ні на кого нападати.

Для того, щоб зʼясувати справжні причини цієї війни, о. Спадаро варто звернути увагу не на меседжі, які російська пропаганда щедро сіяла в західних суспільствах, а на риторику самого керівництва Росії. Її напад на Україну не має нічого спільного з міфічним бажанням атакувати росіян з боку України чи США. Путін неодноразово заявляв, що не вважає Україну державою, а українців окремою нацією (звідси й теза про “один народ”), а нещодавно відкрито порівняв себе з Петром І, який відновлює імперію, збираючи “споконвічні російські землі”. Якщо Україна в чомусь “винна”, то це лише в самому своєму існуванні, а США винні хіба в тому, що виявили готовність захистити це право, надаючи різноманітну допомогу. І тут о. Антонію варто пригадати, що після Другої світової війни у своєму посланні на Різдво 1948 року Пій ХІІ наголошував, що у випадку несправедливої агресії «солідарність сім’ї народів забороняє іншим поводитися як прості глядачі, виявляючи безпристрасний нейтралітет», додаючи, що неможливо виміряти шкоду «вже заподіяну в минулому такою байдужістю до агресивних воєн» і що така постава лише заспокоювала та підбадьорювала розпалювачів агресії.

Війна, яка прийшла на українську землю ще у 2014 році, вже завдала неймовірних матеріальних та гуманітарних збитків українському народові. І вважати, що українці бажали її ескалації, — є проявом очевидного цинізму. З тексту о. Спадаро однак зрозуміло, що його більше болить серце за втрати Росії і він тут же наводить відповідні слова митрополита Алфєєва, а втрати України він не вважає потрібним помічати… Чи репутаційні і матеріальні втрати Каїна важливіші за втрачене життя Авеля?

Ми розуміємо, що в середовищі Католицької Церкви сьогодні є щире бажання втримати діалог із Московським патріархатом і постать митрополита Алфєєва, який утримувався від наскільки відвертих слів на підтримку війни, як це робив Патріарх Кіріл, виглядає як остання надія. Найбільш ймовірно, його переведення до Угорщини є симетричним кроком з боку РПЦ, де також вже міркують про те, як відновлюватимуть свої стосунки із Заходом і Католицькою Церквою. Проте митр. Алфєєв не є частиною рішення, він є частиною проблеми. Оскільки всі ці роки, які передували війні, він працював в команді Патріарха Кіріла і очолював відділ, який під час вручення йому в.путіним ордена Олександра Невського назвав “подобою оборонного відомства, тому що нам доводиться обороняти священні кордони нашої Церкви”.

Пригадуючи трагічний досвід нашої Церкви у ХХ столітті, звертаємо увагу о. Спадаро, що митрополит Алфєєв неодноразово виправдовував організований радянськими спецслужбами Львівський псевдособор 1946 року, який проголосив ліквідацію УГКЦ і насильно приєднав її парафії до РПЦ. На сьогоднішній день завдяки доступним в Україні архівам КГБ ми чітко знаємо, що серед учасників цього зрежисованого дійства 70% були особи, завербовані КГБ як інформатори і агенти (в тому числі й присутні на зібранні православні єпископи), а все зібрання відбувалось під пильним оком офіцерів спецслужб. Власне небажання з боку керівництва РПЦ критично переосмислити радянський період своєї історії, є однією з причин того, чому й сьогодні вона не здатна позбавитись згубного впливу державної влади. І митрополит Алфєєв є органічним продуктом і представником цієї системи. Чи можливо продовжувати стосунки з Московським патріархатом так, як це було до війни і з тими самими людьми, які її готували на ідеологічному полі? Залишимо це питання відкритим. Хоч ми не виключаємо, що вже за кілька днів після війни митр. Іларіона Алфєєва вітатимуть у Ватикані як репрезентанта “іншої РПЦ” і святкуватимуть “нову сторінку” у взаєминах між Римом і Москвою.

На останок, важко не помітити наскрізне намагання о. Спадаро включити тему російської агресії проти України в полеміку очолюваного ним журналу La Civiltà Cattolica з американськими християнськими консервативними колами. Тут не місце з’ясовувати ці питання. Лише хотіли б застерегти о. Спадаро на майбутнє від подібних маніпуляцій і не вплутувати українців у власні ідеологічні війни.

Картина друга: трон і вівтар

У цій картині о. Спадаро пропонує продовження пояснення сакралізації війни. Він звертає увагу на вживання в.путіним релігійної риторики для обґрунтування російського імперського проекту і агресії проти України. Звісно, для нього сакралізація війни і імперських устремлінь є чимось негативним і близьким до джихадизму і новітніх Хрестових походів. Водночас о. Спадаро, слідуючи тепер вже за логікою митр. Алфєєва, перекидає частину відповідальності і на Україну. Пригадуючи передвиборчу програму “Армія. Віра. Мова” колишнього президента України Петра Порошенка.

Питання використання політиками релігійної риторики — це тема, яка заслуговує детального і скрупульозного підходу. Проте не кожне звернення до релігії політиками є тотожним. У випадку України воно не мало жодних імперських інспірацій. Гасло про армію, віру і мову було реакцією на те, що Україна на момент вторгнення Росії у 2014 української армії як такої вже практично не існувало. А українська мова, незважаючи на існування української держави, потребувала захисту від настирливої русифікаторської політики, яка була спрямована на поступове витіснення її з усіх можливих сфер публічного життя. Цей процес розпочався ще в часи Російської імперії, коли її неодноразово забороняли, його продовжував радянський комуністичний режим, а після здобуття Україною незалежності спроби усунути українську мову на маргінес постійно ініціювали проросійські політики в Україні, які, як ми сьогодні знаємо, щедро фінансувались з Кремля. Не малу роль в цьому процесі відігравала й Російська Православна Церква з її розгалуженою мережею парафій і довколацерковних організацій в Україні.

Так само й питання автокефалії української Церкви не виникло за президентства П. Порошенка. Спроби православного Києва вийти з-під залежності Москві, в яку він потрапив не з власної волі і всупереч канонам у 1686 році, триває, починаючи з 1917 року. Те, що у 2014 році воно отримало активну підтримку з боку найвищої української влади, було лише реакцією на використання релігійного чинника російською владою, яка, крім іншого, прагне мати повний контроль також і над православними віруючими України. Отцю Спадаро варто пригадати, що й сам П. Порошенко довгий час був вірним Московського патріархату. Чи виправдана участь політиків у здобутті українським православ’ям незалежності від Москви? На це питання нам, католикам, годі відповідати. Гадаємо, о. Спадаро, як богослов, знає, що це є звична практика для православного світу, як і те, що, у тому світі більшість церков мають яскравий національний характер, і український випадок в цій палітрі є цілком природним.

Якщо ж о. Антоніо вважає, що Томос — це американсько-українська шпилька в сторону Росії (як це говорять у самій Росії), то слід визнати, що він не знає історії змагань православних українців за церковну незалежність від Москви. З іншого боку продуктивний діалог між Константинопольським Патріархатом і Римом в Москві також вважають “продуктом” американського впливу. Чи через такі погляди Москви Ватикану слід також припинити стосунки з Фанаром?

Чи процес визнання української автокефалії, як він стверджує, запустив “релігійний двигун національної самосвідомості”? Важко сказати, що саме о. Спадаро має на увазі, інтерпретуючи події таким чином. Однак як свідчить реальність, нинішня українська оборона своєї незалежності не побудована на захисті “православної України” чи “українського православʼя”. З українського боку ця війна не має релігійного виміру, оскільки за незалежність воюють поруч католики і православні, юдеї і мусульмани, а також агностики і атеїсти. Це боротьба за право існування політичної української нації.

Картина третя: Росія і Україна в серці Марії

Свою третю картину о. Антоніо Спадаро присвячує посвяті України і Росії Непорочному Серцю Діви Марії. Логіку такої одночасної посвяти він пояснює бажанням латинського єпископату України, та тим, що агресор – Росія – не є воплоченням диявола, а радше блудним сином, тобто дитиною Отця, так само як і жертва – Україна. Він говорить, що парадоксальною Євангельською мовою є любов до ворога, який має право на те, щоб його зупинили від вчинення зла. Бо в цьому і суть любові: зупинити ворога, щоб він перестав бути ворогом.

Це дійсно глибоке богословське пояснення. Проте, якщо любов до ворога – це дійсно мова Євангелії і Ісуса, то чому б цю мову не озвучити в самому акті посвяти? Адже коли діти Отця – Адам і Єва – чинять зло, знищуючи Отцем встановлений порядок у всесвіті, то він докоряє Адамові і Єві, кажучи про страшні наслідки для них і для всесвіту. Каїн, який однаково є дитиною Отця, як і убитий ним Авель, теж чує докори від Отця. І блудний син, який для о. Спадаро є образом агресора, потрапляє в обійми вітця після того, як усвідомив свою помилку. Отець, мабуть, кожного дня виглядав його, але син таки мусів сам прийти додому. Бог шанує нашу свободу.

В акті посвяти ми не чули докору за вчинені злочини чи закликів до визнання агресором своїх провин. Блудний син нині рухається не у бік дому батька, а ще більше відходить у далекі краї гріха і насильства та завдає шкоди вже не лише собі, але й своїм ближнім. Для того, щоб зупинити його на цьому шляху кривдження ближнього, потрібно сказати йому правду. Про зло, яке він чинить і про погибіль вічну, до якої він прямує, якщо не навернеться і не покається. Пригадування про необхідність покаяння і припинення практик, які ведуть на вічну погибель, є справжньою любов’ю до ворога. У своїй енцикліці Fratelli Tutti Папа Франциск говорить, що любов до кривдника «не означає дозволяти йому надалі залишатись таким, наштовхувати його на думку, що те, що він робить, є прийнятним. Навпаки, справжня любов до кривдника означає змусити його зупинитись; це спроба позбавити його тієї сили, яку він не вміє правильно використовувати, і яка знищує в ньому людину» (§241).

Пригадування кривднику його провини було б свідченням духовного і морального лідерства Римського Апостольського престолу. Сьогодні світ чекає саме такого лідерства, в умовах морального релятивізму Церква, яка відмовляється від свого пророчого голосу, це “сіль, яка звітріла”. Чим слова Ватикану, який лише закликає до припинення абстрактної війни, відрізняються від слів ООН? То може в цьому світі Церква це лише одна з громадських організацій? Після жахіть Бучі, після вщент зруйнованих міст і сіл, вкритих могилами масових поховань мирних цивільних, слова церковних лідерів, які бояться назвати винного і закликати його покинути діла темряви, спричинятимуть лише до поступової втрати довіри до Церкви.

Коли о. Спадаро говорить, що ворог не є воплоченням диявола, ми погоджуємося, але хочемо поставити риторичне запитання: чи не диявол опановує Каїна, коли той вбиває брата Авеля, чи не опановує братів, які продають Йосифа в неволю?

Далі о. Спадаро вкотре звертається до теми використання політиками релігійної риторики. До певної міри, це справедливе зауваження. Проте воно буде слушним, коли й Ватикан зі свого боку відійде від логіки світської дипломатії і свідчитиме правду, якою б гіркою вона не була для тих, хто її чутиме. Бо склалось стійке враження, що орієнтація на прислухання лише до наддержав і їхніх інтересів превалює над слуханням інтересів менших і слабших. Така собі данина суто світській Realpolitik.

Наостанок, незрозумілою є згадка о. Спадаро слів Ісуса до Петра, щоб той не використовував меча. Зрозуміло, що для Христа, чиє царство не від світу цього, меч у тому випадку є зайвим. Але чи це означає, що ми повинні припинити збройний спротив? Тобто дозволили агресору не спинятися і нас вбити?! Творити далі зло, вбиваючи нас, і самому іти на погибіль? Саме тому в інтервʼю італійському телеканалу «Rai1», коментуючи закупівлю урядами зброї, Папа Франциск сказав, що хоч і не виправдовує це, все ж розуміє, бо “ми повинні захищатися, бо існує каїнська схема війни”. Схожу тезу він сказав під час зустрічі з проректором УКУ Мирославом Мариновичем, вязнем ГУЛАГу, і Денисом Колядою, колишнім студентом УКУ, зауваживши, що в українському випадку відсутність спротиву означало було б схожим на поведінку самогубця.

Картина четверта: екуменізм і націоналізм

Російська агресія, як слушно зауважує о. Спадаро, справді завдала шкоди міжконфесійним стосункам в світі. Проте її підтримка з боку керівництва Московського патріархату свідчить, що майбутнє екуменічного діалогу — це останнє, про що вони думали. Слід пригадати, що зустріч на Кубі, яку згадує о. Спадаро відбулась вже на тлі російського вторгнення в Україну і початку міжнародної ізоляції росії. Ватикан натомість, пішовши на цю зустріч, пожертвував авторитетом Католицької Церкви, знехтував думкою своїх єпископів і вірних, і людей доброї волі в Україні. А документ який став її результатом це яскравий приклад злиття політики і релігії, яку так віддано критикує в інших місцях о. Антоніо. Сьогодні цілком зрозуміло, що друга зустріч Папи і Патріарха готувалась в умовах, коли керівництву РПЦ вже були відомі плани нападу на Україну. А її метою було бажання розмастити українську кров і по білій сутані Папи, і таким чином врятувати обличчя Московській патріархії.

Також варто пригадати, що православно-католицький діалог зайшов в глухий кут давно і не через російсько-українську війну. А тому, що Московський патріархат не бажає навіть обговорювати гіпотетичне відновлення єдності і відкрито заявляє про те, що максимум, що його цікавить, це співпраця в соціальній сфері чи захист “традиційних цінностей” (ще одна з ліній російської пропаганди, спрямованої на західні суспільства, з метою їх розколу). Тема яка, як свідчать окремі пасажі тексту о. Спадаро, його непокоїть, оскільки в цьому плані росіяни знаходять союзників серед американських консерваторів. Московський патріархат покинув роботу католицько-православної комісії з богословського діалогу не через Україну, а через те, що обговорення там дійшло до питання примату і між католиками та православними намітився певний консенсус. В РПЦ натомість видали власний документ щодо цього питання, в якому заперечили будь-яку можливість існування примату вселенського рівня в Церкві.

Проте о. Антоніо за деревами не бачить лісу і зосереджується на питанні міжцерковних взаємин між різними православними юрисдикціями в Україні. Вище ми вже вказували, що питання української автокефалії виникло не у 2014 році і до 1686 року Київська митрополія не була в складі Московського патріархату. Це факти, які західному обивателю дуже важко усвідомити, зважаючи на сліпу переконаність, що українське православ'я споконвічно належить до Російської Церкви. Насправді ідея, що Київ і Крим є серцевиною російської релігійної і церковної ідентичності, є доволі новітнім міфічно-імперським явищем, яке остаточно сформувалось лише у ХІХ столітті завдяки таким російським світським і церковним історикам, як М. Карамзін і М. Булгаков.

Ніхто не заперечує, що Московська Церква теж має спадкоємність від Хрещення в Києві. Але це ніяк не означає, що українська Церква має бути в складі Московського патріархату. Ми розуміємо, що стереотипні схеми важко ламаються і багатьом екуменістам на заході легше мати справу з тим, до чого вони звикли. Проблема в тому, що історія і дійсність християнства на Сході Європи є складнішою і якщо намагатись її втиснути в готові і звичні, а часто і фейкові схеми, то від цього страждатимуть не лише ці схеми, які розпадатимуться, але й сам діалог.

Отець Антоніо неприховано змальовує новопосталу ПЦУ, як націоналістичний проєкт, вихоплюючи з при цьому одне з висловлювань митр. Епіфанія, натомість УПЦ МП зображає, як більш помірковану Церкву, відкриту до діалогу і примирення. Насправді, те, в чому о. Антоніо звинувачує ПЦУ, можна знайти в будь-якій іншій помісній Православній Церкві (чи навіть у католицьких народів). З іншого боку ми також розуміємо, що зазвичай західним екуменістам доводиться мати справу з “професійними дипломатами”, в тому числі й від УПЦ (МП), які добре навчились імітувати екуменічну відкритість задля поширення необхідних їм меседжів на міжнародній арені. І це була політика КГБ ще з 60-х років. Проте в Україні УПЦ (МП) є найбільш закритою для будь-яких контактів і діалогу церковною структурою, а ті кола в цій Церкві, які раніше демонстрували щиру екуменічну відкритість, після 2019 року перейшли в ПЦУ. Слово “екуменізм” для більшості духовенства і вірних УПЦ (МП) натомість залишається рівносильним єресі, а “єзуїт”, до відома о. Антоніо, — синонімом найпідступнішої і найлукавішої людини. Позірна ж дистанція між УПЦ (МП) і українською владою (чи її намагання виглядати “над конфліктом”), є наслідком лише того, що лідери УПЦ (МП) не поділяють політичні погляди попереднього і нинішнього президента України. Натомість з відверто проросійськими політиками вони активно співпрацюють і радо надають їм почесні місця на своїх урочистих заходах.

Майбутнє екуменічного діалогу натомість залежить нині від усвідомлення церковної реальності в Східній Європі. Десятиліттями Московський патріархат намагався зберегти виключне право представляти перед світом усіх православних регіону і говорити від їхнього імені. Після того, як Константинополь зважився втрутитись в українську ситуацію і надав Томос про автокефалію ПЦУ, зʼявився шанс для оздоровлення ситуації в українському православ'ї. Оскільки мільйони православних вірних, яким Москва відмовляла навіть у праві називатись християнами, повернулись в церковне сопричастя зі своїми братами і сестрами з інших Церков. Натякаючи на вплив США на процес отримання автокефалії ПЦУ, що є улюбленою тезою митрополита Алфєєва, о. Антоніо по суті звинувачує Патріарха Варфоломія, який нині є основним партнером Рима в екуменічному діалозі, у нечистоті намірів! Католицька сторона завжди наголошувала на своєму невтручанні у внутрішні справи Православ’я, натомість сумнів щодо дій патріарха Варфоломія відносно України є відходом від цього принципу.

Зрозумілим є бажання зберегти контакт з Московською патріархією, але православний Київ — це не придаток до Москви. Це якраз набагато давніший церковний центр, з яким Римська Апостольська столиця встановлювала контакти ще задовго до політичного піднесення Московського царства. Чи ця політична вага Москви і надалі повинна визначати погоду в екуменізмі?

Картина п’ята: Via Crucis

Пʼята картина присвячена тринадцятій стації цьогорічної Хресної дороги у Колізеї. Ця ініціатива збурила не лиш Україну, але й християн інших країн. Репутаційна втрата для Ватикану і особисто Папи Франциска через це просто колосальна.

А о. Спадаро знову ж намагається пояснити логіку цього задуму як логіку Євангелія: ми всі брати — і агресор, і його жертва. І всі ми діти одного Отця. Тому діти стоять разом під одним хрестом. Цитуючи Папу Франциска, о. Спадаро нагадує, що Отець не ділить своїх дітей на добрих і злих, друзів і ворогів, а усіх закликає зупинитися.

Ну що ж, як і у випадку з посвяченням України і Росії Непорочному Серцю Діви Марії, ми бачимо чергову “жахливу нечутливість” (саме так висловився один з ватиканських достойників) до страждань українців. Так само, як і в Гаванській декларації, доля інших вирішується без них самих, понад їхніми головами. Чи не варто було запитати в українців: яким чином вони би бачили цю Хресну Дорогу? Як бачать «пророчі» символи ті, хто втратив рідних, ті хто скалічений, згвалтований, катований, депортований, перебуває у “фільтраційних таборах”, хто в свої 6 років приносить їжу на могилу мамі, яка похована в дворі розбомбленої багатоповерхівки? Жодної чутливості. Кабінетний цинізм.

Згадуючи заклик Франциска «Зупиніться!», о. Антоніо Спадаро мав би зрозуміти елементарну істину: зупиниться Україна – не буде України і українців, а далі й цілком можливо, що й інших народів, проте якщо зупиниться Росія – то не буде війни. Україна неодноразово заявляла, що ми вимагаємо зупинити цю війну, що ми готові перестати стріляти одночасно з ворогом і що ми очікуємо припинення агресії і відводу військ Росії зі всієї території України. Але путін вважає, що все має йти за його планом, бо його “спровокували”. Чи варто потім дивуватись, що в Україні слова про “гавкіт НАТО”, які приписують Папі (хоча це слова лідера однієї з європейських країн сказані під час зустрічі з Папою незадовго перед війною) і які нещодавно з незрозумілою метою знову опублікував журнал La Civiltà Cattolica, викликали лише чергове глибоке та закономірне розчарування і обурення?

Це ті ж самі тези які лунають з боку кремля. Чи не мають ці тези єдиного автора? Чи не того, який опановував Каїна і Йосипових братів?

Ми усвідомлюємо, що Папа Франциск не надто добре розуміє ситуацію в Центрально-Східній Європі, яка після 1945 року стала по суті колонією Москви. Ще менше йому зрозумілий закорінений у глибину століть конфлікт між Києвом і Москвою. Проте той, хто слідкує за його позицією, не міг не помітити еволюцію висловлювань: від уникання слів війна і агресія, мовчазного походу в посольство рф у Ватикані (хоча дуже сильного за своєю символікою) до вживання слів “війна”, “агресія”, “вторгнення”, “різня”; від сумніву щодо постачання зброї Україні — до слів про “каїнську схему війни” і слушності постачання зброї задля захисту від агресора. І аж до слів, сказаних Папою Франциском під час зустрічі з Мирославом Мариновичем і Денисом Колядою, про те, що не чинити спротив – це поведінка самогубця.

І ось після цього всього журнал, редактором якого є о. Антоніо, друкує інтерв'ю, з часу якого минув вже цілий місяць, і в якому присутня цілком інша риторика, відмінна від тієї, яку ми почули під час приватної зустрічі представників України з Папою. Чому так довго його переводили у текст і навіщо після цих слів Папи? Невже для того, щоб знову понизити репутацію понтифіка в очах українського суспільства?

Картина шоста: Папа і дипломатія

Антоніо Спадаро подав лаконічне і влучне пояснення суті дипломатичних підходів Ватикану і Римських Пап. Для багатьох, хто не знає історії концепції “безсторонності” (impartiality) Папи Бенедикта XV чи “позитивного нейтралітету”, як її окреслив під час конференції з нагоди 90-ліття Латеранських угод кардинал П’єтро Паролін, це цікава і потрібна інформація. Папа ніколи не називає ім’я агресора, не атакує прямо світських лідерів, засуджує гріх, а не грішника, і мислить у переговорному процесі не лише теперішнім, а й майбутнім. Зусилля римських понтифіків давали свої результати як щодо захисту народу Рогінджа у Мянмарі, так і сприяли миру після війни в Перській затоці. Отець Спадаро також згадує про зміну риторики Папи, який, говорячи про російське вторгнення в Україну, на початках уникав вживання “сильних” слів, але з часом його мова ставала все більш чіткою і гострою.

Україна без сумніву вдячна за всі спроби дипломатичного врегулювання конфлікту та спроби виступити посередником між Україною і Росією. Ці зусилля, на жаль, виявились безплідними. Нам невідомий зміст цих перемовин, проте з текстів різних офіційних комюніке зрозуміло, що для Ватикану важливим було втримати сторони в рамках Мінського процесу. Як о. Спадаро мабуть знає, ці умови були підписані Україною, коли Росія буквально тримала пістолет біля її голови, але вона все одно наголошувала на своїй вірності цим домовленостям і готова була йти цим треком. Звісно, без вчинення таких кроків, які б загрожували самому існуванню її як державі. Україна була готова до компромісів, єдиною умовою було припинення вогню і виведення незаконних збройних формувань з її території. Чи це не справедлива вимога? А о. Спадаро може змоделювати собі ситуацію, коли б Австрія окупувала частину території північної Італії, бо вона колись була частиною Австрійської імперії, і вимагала б проведення там виборів під дулами своїх автоматів?

Нам також невідомо чи підіймав Ватикан перед Москвою питання про деокупацію Крима? Чи там готові змиритись з порушенням державних кордонів у ХХІ столітті? Україна зі свого боку неодноразово піднімала це питання перед світом, але всіляко наголошувала на своїй вірності дипломатії у цій справі і намагалась вирішити її залученням міжнародної спільноти та відповідно до норм міжнародного права. Чи не про це говорить Папа Франциск у своїй енцикліці Fratelli Tutti, коли пише про те, що для того, щоб запобігти війнам між державами “потрібно забезпечити повне верховенство права та постійно звертатись до переговорів, посередництва і арбітражу” (257).

Малюючи свою шосту картину, о. Спадаро натомість перекидає місток до своєї першої картини з митрополитом Алфєєвим, представляючи ситуацію так, ніби всі сторони не бажали діалогу, а, навпаки, в однаковій мірі готувались до війни. Як вже йшлося вище, цей прийом російських пропагандистів, які працюють на західні аудиторії, є одним з найулюбленіших, бо дає можливість розмазати відповідальність на всіх. На жаль, о. Спадаро ще досі не зрозумів те, що вже зрозумів Папа Франциск, який у інтерв’ю Corriere della Sera з сумом зауважив “Якби Путін відчинив двері…”. Зі Львова, Києва чи Харкова цю песимістичну перспективу було видно задовго до 24 лютого, можливо настане час, коли це зрозуміє і редактор La Civiltà Cattolica. А це розуміння відкриє шлях до усвідомлення, що винні не всі, що початок війни криється в тому, з чого о. Спадаро починав — імперських амбіціях Москви.

Важко не погодитись з о. Антоніо, коли він говорить про те, що світ потребує миру і всі повинні докладати зусиль для його відновлення. Він пригадує тут численні звернення Папи Франциска, а також слова архиєпископа Галахера про необхідність повернення до дипломатії у розв’язанні війни та започаткування процесу примирення. Особливо о. Спадаро зупиняється на висловлюваннях прем’єр-міністра Італії Маріо Драґі, який говорить про потребу нової архітектури міжнародних відносин, які б забезпечували баланс і стабільність у стосунках між державами. Це все справді важливі речі, оскільки світ завжди буде стояти на порозі нових воєн, якщо буде діяти не сила права, а право сили.

Водночас о. Спадаро, слідом за деякими політиками, говорить про неприйнятність приниження Росії, як країни, проводячи аналогію з Версальським миром 1917 року і “приниженням Німеччини”, яке, призвело до Другої світової війни. Слід сказати, що цей аргумент звучить сьогодні доволі часто. Але чи не вперше заговорив про це в одній зі своїх псевдоісторичних статей ”75 лет Великой Победы: общая ответственность перед историей и будущим” в.путін, у якій він також, як і о. Спадаро, закликав до створення нової безпекової архітектури світу.

Для в.путіна така архітектура повинна була би постати внаслідок “нової Ялти”, в рамках якої наддержави чітко б окреслили сфери інтересів і впливу у світі без врахування думки інших, менших і безядерних держав. І, зрештою, це те, до чого він і прагне зараз схилити світ. Він не отримав позитивної відповіді від потенційних партнерів такої “нової Ялти” у 2020 році, а тому він вирішив змусити всіх до цього, розпочавши війну проти України і цілого західного світу.

Оптика Версаля зручна для виправдання дій Росії, яка ніби отримала виправдання реваншу за розпад СРСР, але вона є хибною. Оскільки свій “Версаль” також мала і Росія. Як і Німеччина, вона була незадоволеною результатами Першої світової війни і разом з нею готувалась до того, щоб розпочати Другу світову війну. І, зрештою, вони її разом і розпочали. Війна закінчилась крахом для одного тоталітарного режиму — німецького, але радянський тоталітаризм, який був не менш жахливим у своїх проявах, ніж нацистський, лише зміцнився. Тому, як писав св. Іван Павло ІІ, лише у 1989 році для деяких країн Європи розпочався “справжній післявоєнний період” (СА, 28). Звідси крах радянського союзу — це не поразка Німеччини у Першій світовій війні, це кінець тоталітаризму, який у західній Європі святкували у 1945, а у східній лише у 1989-му. Сьогодні в Європі ніхто б і в страшному сні не подумав би про якусь можливість моральної сатисфакції Німеччині за знищення нацистського режиму, то чому декому нині приходить до голови ідея про заспокоєння путінського ресентименту через крах радянського тоталітаризму?! Нинішній путінський ресентимент — це не образа Німеччини після Першої світової війни, а радше спроба нацистів реставрувати свій тоталітарний режим після 1945 року.

Тут варто пригадати, що напередодні вторгнення Німеччини в Польщу, Ватикан так само прагнув запобігти війні шляхом дипломатії і навіть готовий був спонукати поляків до територіальних поступок щодо Гданська. Після війни, як свідчать слова з цитованого вище Різдвяного послання Папи Пія ХІІ, Ватикан вже не був такий прихильний тактиці “умиротворення” агресора, але це стало можливим лише після того, коли світ побачив злочини нацистів. Але чи після звірств у Бучі і інших містах України, ракетних обстрілів жилих будинків комусь ще треба доказів, що жодні намагання умиротворення Росії не спонукатимуть путіна зупинитись на шляху до остаточного “вирішення українського питання”? Як це було сформульовано у відомій статті “Наступление России и нового мира”, що з’явилась на офіційному ресурсі РИА-Новости у перші дні війни, але через провал російського Blitzkrieg’а була невдовзі видалена.

На думку о. Спадаро вихід все ж є. І полягає він, за його словами, у побудові “об’єднаної Європи від Атлантики до Уралу”, про яку мріяв св. Іван Павло ІІ. Це справді гарна ідея і можливо в далекому майбутньому буде реалізована. Наразі в Росії не проти реалізувати щось цілком протилежне: “Русский мир від Урала до Атлантики”. І російська культура, про яку о. Антоніо згадує в своїй першій картині, відіграє тут неабияку роль, бо, за словами директора Ермітажу Міхаїла Піотровского, “наши последние выставки за рубежом — это просто мощное культурное наступление. Если хотите, своего рода «спецоперация». Которая многим не нравится. Но мы наступаем. И никому нельзя дать помешать нашему наступлению… К началу спецоперации на Украине выставки российских музеев были повсюду… Это и была наша, если хотите, «спецоперация», большое культурное наступление.”

Ми в Україні добре знаємо, що за російським культурним “soft power” рано чи пізно приходить російський “hard power”. Добре було б, щоб це розумів також і о. Спадаро.