Роблячи зусилля пам’ятання, залишаємося людьми: нотатки з дискусії на Днях УКУ

Колективна пам’ять ― це не лише про пам’ятання важливої інформації впродовж якогось відтинку часу. Вона починає мати особливу цінність та сенс для громади, спільноти чи всього суспільства. Місця, довкола яких гуртувалися кілька поколінь, і які потім занепали, можуть стати оновленими просторами завдяки ревіталізації. Місця пам’яті стають можливими завдяки свідченням очевидців подій, які там відбулися, або їхніх нащадків. Саме тоді народжується сенс: чому ми маємо пам’ятати саме цю сторінку свого минулого?

Автором поняття колективної пам’яті є французький філософ та соціолог Моріс Альвбакс. За словами Зоряни Рибчинської, кандидатки філологічних наук, завідувачки кафедри культурології, керівниці бакалаврської програми з культурології Гуманітарного факультету УКУ, в Україні до поняття колективної пам’яті апелюють різні кола, з ним себе пов’язують різні дослідницькі, культурні, соціальні проєкти.

«Чому ми останніми роками так багато говоримо про колективну пам’ять? Чому наше суспільство так реагує на це поняття, чому це відбувається на рівні спільнот, на індивідуальному рівні? Бо ми обираємо колективну пам'ять, до якої хочемо належати, чи через яку пов’язуємо себе з певною спільнотою. Першою причиною такого явища є ситуація екзистенційної загроженості. Коли триває війна за існування, суспільство шукає, на що можна опертися, довкола чого об’єднатися проти ворога. І раптом колективна пам’ять ― це те, що спрацьовує».

Хоча не завжди колективна пам’ять (пам’яті) здатні нас об’єднати. Ми маємо різні колективні ідентичності, які провокують роздрібнення, роз’єднання через ті чи інші спогади. Наприклад, коли за президентства Віктора Ющенка Степана Бандеру визнали героєм України, і в Україні, і за кордоном були неоднозначні реакції, зважаючи на різні колективні пам’яті спільнот. Очевидно, ми не є тоталітарним суспільством і в нас не буде однієї колективної пам’яті. Адже монополізація пам’яті ― точно не той шлях, який потрібен Україні. Але якщо пам’яті різні, то як нам з цим жити?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, з’ясувалося, що ми можемо пожертвувати розбіжностями заради об’єднання ― інакше нам не вижити в цій боротьбі.

«Раптом зникли дискусії з поділом на «наших» і «ваших», залишилися лише українці. У нас з’явилися спільна пам’ять, спільний наратив. Його активно підтримують у публічній сфері, адже ми розуміємо всі ризики та загрози. Варто також додати, що пам’ять ми часто ототожнюємо лише з наративом, історією чи історіями. Однак пам’ять буває втіленою, об’єктивованою і ми можемо практикувати спільну пам'ять не прямо переповідаючи історії чи апелюючи до них, але роблячи це опосередковано. І це сьогодні теж важливо», ― додає Зоряна Рибчинська.

Колективна пам’ять існує і в локальному вимірі. У громадах є свої варіанти пам’ятей, вони формують власні соціальні зв’язки та будуються довкола спільної нематеріальної культури.

Прикладом є вихідці з Авдіївки, які, попри те, що саме місто повністю зруйноване росіянами, бережуть традиції, гуртуються довкола спільних спогадів і переживань. За словами Зоряни Рибчинської, громадська та культурна діячка, колишня директорка Народного музею історії Авдіївки, одна із засновниць ГО «Сила ідей» Тетяна Переверзєва з Авдіївки з 2022-го року веде проєкт «Авдіївська каша об’єднує».

2016-го року українське військо звільнило Авдівку від російської окупації. Вона стала прифронтовим містом ― за крок від Донецька. Постійна загроза спровокувала в людей активну цікавість до себе самих себе: почали працювати з колективною пам’яттю, досліджувати, чим є Авдіївка, що робить її українською.

«Коли продумували програму одного з фестивалів, пані Тетяна загадала, що колись її бабуся варила солодку рисову кашу. Зараз ця каша внесена до списку нематеріальної спадщини України, як поминальна і святкова страва. 2022-ий рік ― повномасштабне вторгнення. Авдіївки більше немає. Але є люди, які жили в цій громаді. Тетяна Переверзєва почала збирати їх. І вони стали, окрім іншого, варити цю кашу.

Місце дуже важливе для пам’яті. А тут каша стала ключем до громади, яка своє місце втратила. Хоча немає Авдіївки, залишилася традиція, сформована там. Люди почали їздити різними місцями, де мешкають інші особи з окупованих територій, зустрічатися, спілкуватися. Це стало приводом для мережування. Люди не просто збиралися погорювати разом, але й розмовляти про майбутнє.

Пам’ять ― це не тільки про наративи. Мало хто цю кашу вже насправді варив, але пам’ятали, що бабуся варила. І раптом страва починає відновлюватися, активно практикується людьми вже з новими сенсами. На давні архаїчні наративи починає нашаровуватися новий пласт. І це те, що для мене визначає поняття живої традиції і живої пам’яті.

Етнографи дуже критично до таких речей ставляться. Вони кажуть: громади нема ― традиція вмерла. Я намагалася дискутувати, бо традиція ― це не тільки дослівне відтворення, адже вона як механізм поєднує повторення і творення. Бо якщо говоримо тільки про повторення, то традиція не має шансу для існування, вона вмирає, адже змінюються обставини, в яких живуть люди. Можливо, не так радикально як в Авдіївці, але ми весь час приносимо в ті найдавніші ритуали та практики щось своє, інакше ми їх не присвоїмо, не почнемо себе ідентифікувати з ними, вони для нас будуть чужими», ― додає пані Зоряна.

Здатність громад об’єднуватися й продовжувати власні традиції в умовах, коли все матеріальне, включно з домом, втрачене ― це шанс цих людей на майбутнє, гарант того, що спільноти не зникнуть.

Творення спільної пам’яті може бути сповненим напруги. Однак, за словами Ірини Склокіної, докторки історичних наук, дослідниці Центру міської історії Центрально-Східної Європи, насильство не завжди коріниться у великих проєктах, наративах пам’яті, які творяться державами. Проте навіть у роботі зі сімейними та індивідуальними пам’яттями є багато напруги, зокрема через участь дослідників.

«Зараз у межах проєкту «Місто у валізі» ми збираємо й оцифровуємо сімейні архіви, які вдалося вивезти з повністю зруйнованих міст. Часом люди діляться фотографіями в телефонах. Записуємо інтерв’ю, люди беруть участь в описах фотографій, деякі роблять це самі. Це партнерська взаємодія ― дослідники не займають позицію домінування, не вибирають, що є важливим. Але в цьому процесі все одно багато напруг, пов’язаних з опублічненням інтимного, коли ми робимо доступним для інших те, що колись було дуже особистим. Тому завжди є дискусії, обговорення.

Дивовижним феноменом є те, як колективна пам’ять може будуватися не згори чи через великий наратив, але, наприклад, через рівний обмін. Люди, які повністю втратили свої фотографії, говорять, що для них є дуже близькими й дуже резонують сімейні фото інших людей з їхнього міста чи регіону. Тобто вони фактично можуть взяти участь у пригадуванні про свою сім’ю, коли дивляться на чужі сімейні світлини», ― розповідає науковиця.

Колективна пам’ять не завжди офіціозна й далеко не завжди витісняє індивідуальну чи сімейну пам’ять, зазначає Ірина Старовойт, культурологиня, доцентка кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ. Адже, наприклад, пам’ять Голодомору, яка була витіснена, занедбана, заперечена, перекреслена офіційною політикою, раптом набуває офіційного статусу і про неї можна говорити, про неї починають в особливий спосіб пам’ятати, запалюючи свічку у вікні.

«Це стає стихійним пам’ятанням. Те, що могло жодним чином не прижитися, не зрезонувати, бути невідповідним для третього покоління опісля подій, які відбулися, здавалося б, так давно. Та раптом це стало новими ниточками солідарності і, можливо, новою тезою в наративі про те, хто такі українці, чому вони сильні, що вони не тільки ті, які програвали, і яких нищили, а також ті, які мали стратегії виживання. Ми ― нащадки вцілілих. І це було щось дуже дивне і поворотне у нашому самоописі».

Ірина Старовойт пояснює, що принаймні за кількома параметрами соціальні зв’язки та колективна пам’ять є подібними. Наприклад, структуру пам’яті можна міряти її інтенсивністю, соціальні зв’язки ― густиною або інтенсивністю. Як для соціальної пам’яті, так і для соціальних зв’язків характерні кластеризація, фрагментація. Ще одна важлива річ: у соціальних зв’язках і в пам’ятанні важливі люди, які повністю і до кінця не вкладаються в жодну з історій, жодну з ідентичностей ― вони зависають як мостики над прірвами, стають живим прикладом узгодження неузгоджуваних речей.

Дослідниця пам’яті Алейда Ассман пише, що за останні 50-60 років у Німеччині та інших європейських країнах пам’яті було забагато. Ця пам’ять знерухомлювала, була тягарем для нового покоління, бо нічого рівновеликого з ним не відбувалося. Тобто поколінням, які жили після подій Другої світової війни, бракувало суб’єктності, пояснює Ірина Старовойт.

«В українському випадку це не так, бо принаймні останні 10 років суб’єктності в пам’ятанні нам точно не бракує, і ця пам’ять нас точно не паралізує. Внаслідок травматичних подій ми можемо мати спільний негативний досвід, трагічну спільну спадщину. Натомість в українській новітній історії центр тяжіння зараз скерований на легендарні, героїчні вчинки та події, де люди зробили правильний вибір і опинились на доброму боці історії. Це своєрідний спосіб непокори з долею: спробувати виправити помилки, навіть якщо це помилки з минулого.

Існує три реакції на екзистенцій загрозу, які описують соціальні психологи, і про які знають соціальні історики: бий, замри, біжи. Українці в цій великій війні та випробуваннях додали четверту реакцію ― гуртуйся. Це дуже важливо. Мені здається, соціальні зв’язки зараз не прив’язані безпосередньо до місця, яке може бути стерте, чи лише до родинного або індивідуального виміру. Люди хочуть доповнювати своє індивідуальне розуміння і бачення спільно пережитого досвіду, назбируючи важливі та резонансні досвіди людей з тієї самої спільноти. Наприклад, авдіївці не тільки варять кашу, але також співають, розказують історії, дивляться фото, разом спогадують. І сам факт, що ця каша одночасно є святковим і поминальним жестом ― це дуже важливо. Десять років тому я питала б себе, чи це не занадто велика гібридність ― і свято, і поминки. Тепер знаю, що ні.

Ця насиченість, густина досвіду зараз така, що все втрачене, попереднє відступає на задній план, бо теперішність, новітні історія і досвід є рівновеликими до минулого або й більш цінними. Ця пам’ять ― моя, але я хочу, щоб вона була помножена ще на пам’ять моїх сучасників, які тут і зараз переживають зі мною те саме», ― додає культурологиня.

Слід додати, що пам’ять є динамічною. Минуле ніколи не буває завершеним ― воно постійно змінюється, як це не парадоксально звучить. У людей є різні індивідуальні та сімейні спогади. Наприклад, чиїсь родичі в минулому могли обирати не ту сторону, а тепер нащадкам складно з тим розібратися.

«Мені резонує масове знесення пам’ятників невідомому солдату та інших пам’ятників так званої Великої вітчизняної війни. Вразило одне з медійних свідчень щодо цього процесу, коли очільниця громади на Львівщині захищала радянську фігуру, кажучи дуже чітко: невже мине якийсь час і герої Небесної Сотні, сьогоднішні вояки так само стануть неактуальними?

Безумовно, ми можемо мати інше політичне бачення, зі зміною епох відбувається відкидання старих ідолів. Але завжди важливо могти повернутися, осмислювати себе з різних сторін. Це та можливість, яку дає культурна спадщина, пам’ять. Чи будемо ми мати в майбутньому базу для повернення, для обговорення навіть неприємного та темного минулого? У цьому ключі я б заохочувала до зберігання, записування, документування всього, що важливо, в тому числі тих аспектів, які є дуже незручними. Це дасть шанс тим, хто буде після нас», ― каже Ірина Склокіна.

Варто додати, що на території Німеччини могил Невідомого солдата не було ― там за роки після війни зробили все можливе, щоб кожен загиблий став відомим. Радянська влада натомість робила фасад пам’ятання, але самої глибини, тяжких незручних історій, які не вписувалися в офіційний наратив, за словами Ірини Старовойт, там не було. У минулому вандалізації зазнали і могили часів Першої світової війни, зокрема могили Січових стрільців, які у Львові на Янівському цвинтарі розорали бульдозерами. Зараз українська влада шукає правильний спосіб поводження з могилами Невідомого солдата ― останки перезаховують, усю документацію зберігають (хоча вона нерідко не відповідає тому, що в похованнях).

«Якщо історики можуть говорити про недостатність джерел старої історії, то зараз ми маємо надлишок, повінь джерел. Ми архівуємо інформацію цифровим способом і дуже часто залучаємо штучний інтелект, бо жоден людський інтелект охопити цього інформаційного потоку просто не може. Наше прокляття не в недостачі, а в переситі того, що може стати нашим свідченням. Чому виникло бажання свідчити, залишати по собі сліди?

Я думаю, якби така трагедія в українському суспільстві сталася на початку 90-их років, люди все ще не були б готові говорити й не розуміли б цінності публічного свідчення, оскільки дуже довго їхня пам’ять була репресованою чи самоцензурованою, а свідчення і донос були змішані. Люди, які свідчили на політичних процесах чи допитах КДБ, у той чи інший спосіб трактувалися як доносителі. Уся інформація могла бути використана проти них чи їхніх близьких. Тому не так легко подолати прірву між доносом і свідченням. І важливо, що роки незалежності й унезалежнення кожного окремого індивіда в Україні, при чому в різних поколіннях, змогло знову зробити нас свідками і дати відчуття, що свідчимо не для КДБ, не для режиму, не для допиту, а для історії».

Дослідниця додає, що на момент розпаду Радянського Союзу на території Росії мешкало близько 3 мільйонів українців. За переписом 2001-го року ― вже 1 мільйон 700 тисяч. Зараз і тих немає. Є чимало історій, у яких люди на території Росії, українці за походженням, зайняли пропутінську позицію або просто відмовилися підтримувати контакти зі своїми родичами в Україні.

Але маємо зовсім інші історії, коли росіяни за походженням зараз воюють у лавах ЗСУ та вважають, що найгірше, що стається, відбувається з вини країни їхнього походження щодо тієї країни й культури, які вони адаптували й прийняли як свою теперішню наскрізну ідентичність.

«Вибух пам’яті мав відбутися і в Росії, але не відбувся. Коли ми починали говорити про своє Розстріляне відродження, жертв Голодомору і репресивну машину сталінізму, росіяни дуже часто мали відповідь: але в Росії сталося те саме ― вбили і наш авангард, і нашу еліту, заморювали голодом і наших селян. І це українці наче мали б сприйняти як алібі. Якщо в них це робили з власними громадянами, значить і в нас не мало б бути питань, бо такі були часи.

Однак сталася структурно важлива деталь. Російський адвокат Карагодін 2015-го року подав запит до російського ФСБ про те, що він є спадкоємцем іншого Карагодіна ― розстріляного 1937-го року в ГУЛАГу. Він хотів забрати тіло свого діда. Якби почалася лавина таких запитів, це міг би бути кінець ФСБ. Більшого страху на цю інституцію за останні десятиліття нічого не наводило. Вони взагалі не готові були відповісти на цей запит. У них немає достовірних джерел і каталогів, про те, хто лежить у братських могилах, де саме вони є. На одне з таких поховань історик наткнувся випадково. Таким чином ми зараз знаємо про Сандармох і про 1111 українців за походженням, яких там розстріляли один майор і його помічник. Майор жалівся, що мусив відпочивати, бо зброя перегрівалася…

Думаючи про всі ці нелюдські виміри страждання, насильства і репресій, маємо пам’ятати про зворотний бік: зараз українці роблять усе, щоб ніхто не залишився анонімним, аби нічиє тіло не залишилося на тій стороні, аби ніхто не був назавжди зниклим безвісти. Те саме стосується руїн наших міст і сіл. Люди роблять зусилля пам’ятання, зусилля переведення комунікативної пам’яті в культурну й колективну задля того, щоб ніколи знову нікого й нічого не стирали на порох. Людське зусилля пам’ятання дуже важливе. Роблячи це зусилля люди вважають, що завдяки ньому вони і залишаються людьми», ― підсумовує культурологиня.