Архимандрит Києво-Печерський Василій

Людина і світ. — 2002. — № 3. — С. 20-23

Ірина ЖИЛЕНКО, кандидат богослов’я

Історія Києво-Печерської лаври настільки багата на визначні особистості, що часто навіть найцікавіші в її історії особи губляться і зникають, затінені більш знаними, передусім канонізованими, печерянами. Таким незаслужено маловідомим є архимандрит Києво-Печерський Василій. Він не був канонізований, можливо, через те, що немає відомостей про зберігання його мощей у печерах. Власне, саме по собі це нічого не означає, оскільки він міг у кінці життя прийняти схиму і його мощі зараз перебувають серед інших святих, біографії яких не відомі. Адже свого часу архимандритство Василія стало світлою епохою в історії Печерської обителі.

Уже саме обрання на Печерську архимандрію Василія І було в давньо-руській історії обителі подією безпрецедентною. Літописний запис про це, зроблений не раніше 1183-1185 pp. (поставлення на Полоцьку кафедру єпископа Николи), відомий у київському зведенні 1200 p., звідки пізніше перейшов і до Києво-Печерського патерика. Згідно із записом, по смерті попереднього настоятеля, визначного церковного діяча та історика прп. Полікарпа (24 липня 1182 р.) «був заколот у монастирі. По старцеві бо цьому не могли обрати собі ігумена, і була скорбота велика серед братії, і туга, і печаль: не гідно бо такому великому стаду ні жодної години без пастиря перебувати». У вівторок, 28 липня, «братія ударила в било, і зійшлися всі до церкви, і почали молитися Святій Богородиці. І це дивовижною було справою, оскільки більшість, немов єдиними вустами, сказала: «Пошлімо до Василія-попа на Щекавицю, аби той був нам ігуменом та правителем іноцького стада Феодосієвого монастиря Печорського».

Гора Щекавиця (сучасна Юрковиця, Татарка) отримала назву від напівміфічного Щека — брата Кия, засновника Києва. Характер забудови цього району в помонгольський час ще не до кінця вивчений, проте ясно, що населення його було доволі значним. На це, зокрема, вказує і знахідка чималого тодішнього християнського кладовища, на жаль, нині оскверненого мусульманами. Сама ж церква св. Василія, ймовірно, розміщалася десь у районі садиби № 32 по вул. Олегівській, де під час розкопок було знайдено шматки плінфи та вапнякового розчину.

Прийшовши до Василія, печеряни «всі поклонилися Василію пресвітеру і сказали: «Ми — вся братія іноцька — кланяємося тобі і хочемо тебе мати за отця й ігумена собі». Піп же Василій, дуже здивований бувши, вклонився їм і каже: «Отці і братія! Я чернецтво лише в серці мав своєму. Про ігуменство що ж думаєте при моїй ницості?» Довго сперечалися, і [нарешті] обіцяв їм. Вони ж, взявши його, пішли з ним до монастиря, в п’ятницю», тобто 31 липня.

Постриг Василія та його висвячення на архимандрію були здійснені митрополитом Никифором (1182-1197) з єпископами та київськими ігуменами. «І стаз ігуменом та пастирем інокам Феодосієвого монастиря у Христі Ісусі, в Господі нашому».

Власне, до вищенаведеного літописного повідомлення ми фактично мало що можемо додати. Можливо, це й спричинилося до деякого забуття цього імені. Проте головною причиною відсутності інформації є те, що печерське літописання після смерті св. Полікарпа продовжене не було. Але, на щастя, до нашого часу дійшли два цікавих документи, пов’язані з іменем архимандрита Василія, які хоча й не надто інформативні, але висвітлюють те, що навіть в агіографічній літературі лишається поза рамками оповіді, — реальне духовне життя обителі. Мова йде про два послання, пов’язані з іменем свят. Кирила Туровського.

Вперше вони були досліджені й опубліковані за рукописним збірником XVI ст. Синодальної бібліотеки (№ 935 згідно з каталогом 1823 p.), надписаним як «Блаженного Кирилла собрания разных дел». На думку першого видавця й коментатора його, «напис зроблений у XVII столітті, ймовірно за вказівкою якого-небудь малоросійського вченого... Ім’я «блаженного Кирила» поставлено тут по першій статті, підписаній «Слово блаженного Кирилла, поучение о чернеческом житии»«. Це послання було вперше опубліковане 1821 р. К. Калайдовичем під назвою «Слово блаженнаго Кирилла, поучение в чернеческом житии». Нами же твір опублікований під назвою «Повість Кирила, многогрішного мниха до Василія, ігумена Печерського про мирянина чоловіка, і про монашество, і про душу, і про покаяння» за виданням І. Єрьоміна, здійсненим на основі серії списків. Друге послання було лише раз видане О. Горським у десятому томі «Прибавления к изданию творений святых отцов в русском переводе».

Уже у виданні 1851 р. висловлено сумнів, що весь збірник належить перу св. Кирила Туровського. Це ж уповні стосується і двох описуваних послань до Василія. Адже при описі поставлення Василія на архимандритство згадується вже наступник Кирила на Туровській кафедрі — Лаврентій. Таким чином, є підстави думати, що святитель Кирило був на той час уже покійним. Втім, не виключено, що він не помер, а прийнявши схиму, пішов на спочинок, передавши єпископію наступнику. В усякому разі, остання теорія дозволяє нам припустити можливість автентичності як автора, так і адресата.

Перше зі згаданих послань, на думку І. Єрьоміна, однозначно належить перу Кирила Туровського: і за змістом, і за стилем воно нагадує інші його твори. Проте дослідник висловлював сумнів у тому, що адресатом «Слова» був саме архимандрит Печерський Василій. Адже в тексті не знаходимо жодного випадку звертання до адресата у другій особі однини, а лише у другій особі множини. Звертає на себе увагу в цьому зв’язку й попередження автора, що повість свою він забезпечив тлумаченням. Є, нарешті, у тексті й місце, незрозуміле у вустах автора, якщо припустити, що повість дійсно була надіслана в Київ ігумену Печерського монастиря:

«...мнихы не манастырь славный творить, но добрая детель мнишьская. И се яве есть от Феодоса, игумена Печерскаго, иже в Киеве, понеже нелицемерно мнишьствова, възлюбив Бога и братью свою, акы своя уды; тем же и бог възлюби и место его ради прослави паче всех, иже манастырь в Руси».
«...монахів не монастир славний творить, але добра чеснота монашеська. І це є очевидним [на прикладі] Феодоса, ігумена Не-черського [монастиря], що в Києві, оскільки щиросердо монашеству вав, возлюбивши Бога і братію свою, немов частини свого тіла; тому ж і Бог полюбив його, і місце [те] задля нього прославив більше від усіх монастирів у Русі».

Згадку про прп. Феодосія у такій формі (зі спеціальною вказівкою на його титул та місцезнаходження монастиря) ще Є. Голубинський вважав свідченням того, що послання адресоване не Василію-ігумену і не в Печерський монастир, «а братству якогось іншого невідомого монастиря». Цієї ж думки, правда, не без застереження, дотримувався й І. Єрьомін, відзначивши, що ім’я архимандрита Василія могло потрапити до цього «Слова» за аналогією з іншим твором, адресатом якого також був Василій.

Проте всі ці автори не звернули увагу на ще один суттєвий фрагмент тексту:

«Аще быхом обът постризаниа нашего схранили, то не токмо грьхов оцъщение, но и земную честь приали быхом, яко же святий ваши отци и чюдотворци, им же цари и падше поклонишася...»
«Коли б обітницю постригу нашого зберегли, то не лише від гріхів очищення, але і земне вшанування прийняли б, як же святі ваші отці та чудотворці, яким же царі і князі, вклякши, поклонилися...»

Так у ті часи можна було сказати, видається, лише про Печерський монастир. Хоча святі печерські, крім прп. Феодосія, ще не були канонізовані, але слава їхня вже поширилася, і така високоосвічена людина й до того ж єпископ, як св. Кирило Туровський, не міг не знати про них. Не виключено також, що святитель був ознайомлений з авторською редакцією «Повісті минулих літ», в якій підвизу печерських подвижників надавалося дуже багато місця. Що ж стосується вищезгаданого уточнення титулу прп. Феодосія, то його появу цілком можна пояснити переписуванням твору в Північно-Східній Русі.

Адаптацію твору до сучасної української мови нами здійснено за виданням І. Єрьоміна, який використав список XVI ст. (зібрання Титова, № 2074 (522); варіанти: за Белградським уривком XIII— XIV ст., Троїцьким уривком XIV ст. і збірником XVI ст. із зібрання Уварова, № 740.

Друге послання, як уже говорилося, було опубліковане О. Горським у 1851 р. В публікації наведено церковнослов’янський текст пам’ятки та її російський переклад, втім, настільки неточний, що в багатьох фрагментах його можна назвати радше переказом. Тому нами зроблено адаптацію до сучасної української мови за вміщеним там же церковнослов’янським варіантом. Вже видавець твору висловив сумнів, що послання дійсно написане св. Кирилом, але все ж і не відкинув цієї думки, головним чином тому, що знайшов в обох посланнях схожі словосполучення. Втім, усі вони належать до усталених мовних зворотів, а отже, їх наявність серйозної доказовості не має. Як правильно відзначав І. Єрьомін, «цілком вірогідно, що адресатом послання дійсно є цей Василій, але звідси, звичайно, ще не випливає, що послання належить Кирилові Туровському».

Таким чином, навряд чи друге послання написане свят. Кирилом Туровським, але його адресування архимандриту Василію не викликає ані найменшого сумніву. Зміст цього твору надзвичайно цікавий. Якщо перше послання містить в основному загальні настанови для чернецтва, то друге є, так би мовити, вузькоспеціалізованим. Поза сумнівом, його автор (найвірогідніше, не св. Кирило) — визначний старець, можливо, духівник братії. Адже звертання автора до ігумена виходять за рамки звичайного самоприниження, і він не раз виявляє себе як підлеглий адресата. Не підлягає також сумніву, що архимандрит Василій справді звернувся до нього по пораду, бажаючи прийняти велику схиму, що тоді було цілком закономірним явищем для ченців старшого віку. Певне, жадав цього і Василій. Ми не знаємо, чи пов’язаний подібний вчинок у тодішній печерській традиції з автоматичним відходом від настоятельства, але це цілком вірогідно. Адже послання було записане, а це свідчить, що ситуація виходила за рамки особистої справи ченця та його духівника, зокрема могла бути пов’язана з небажанням братії втрачати свого настоятеля. Саме у зв’язку з цим і могло з’явитися послання з настановами про схиму, які, ще раз наголосимо, за нормальних умов стосуються виключно самого претендента на її прийняття та його духівника. Саме за таких обставин автор міг нагадати своєму настоятелю про його заслуги перед монастирем, порівнявши його з прп. Феодосієм, який хоч і помер малосхимником, але досяг святості. Тоді було доречно нагадати і про те, що сама по собі велика схима, без визначних чернечих подвигів, не є запорукою спасіння.

Наявність обох послань зі згадкою про архимандрита Печерського Василія навряд чи є випадковою. Не виключено, що вони потрапили до збірника з одного джерела — якогось особистого збірника Василія, де серед інших містилися адресовані йому послання, одне з яких написане свят. Кирилом Туровським. Звернений до найширшої аудиторії текст першого послання та авторство найвизначнішого ритора давнини зумовило більш широке розповсюдження цього твору порівняно з другим.

У вищезгаданому посланні до архимандрита Василія йде мова і про будівництво ним величезних оборонних мурів навколо Верхньої лаври. Їх уперше було досліджено відомим київським археологом Богусевичем 1951 р. в Митрополичому саду лаври. (Річ у тім, що в давнину оборонні споруди монастиря не підходили так близько до яру, по якому нині проходить дорога до Нижньої лаври з вул. І. Мазепи, а отже, мури давнього Печерського монастиря нині знаходяться в межах укріплень XVII ст.) Усього вивчалося кілька ділянок довжиною 135 м, а також місце, де мур стикувався з південно-західною лопаткою Троїцької церкви. Встановлено, що фундаменти муру являли собою два паралельних рови завглибшки до 70 см і завширшки близько 80 см. Загальна ширина ровів, забутованих рваним камінням (граніт, піщаник) та битою плінфою, становила 2,56 м. Цікаво, що в пам’ятці XVII ст. — Київському Синопсисі, де повідомляється про будівництво цих укріплень, товщину валів визначено досить близько до даних археологів: «в товщину ж чи в ширину кам’яна стіна була в сажень». Вірогідно, що ченцям Печерського монастиря доводилося бачити під час земляних робіт фундаменти давніх стін, а можливо, автор використав якісь записи тих часів, коли стіни в деяких місцях ще більш-менш збереглися.

По фундаментних ровах ішов мур у вигляді двох облицювань у дві цеглини, проміжок між якими заповнений битою плінфою на вапняково-цементному розчині. Облицювальні стіни відступали від зовнішнього краю фундаменту, утворюючи обріз шириною 28 см, тому товщина стіни становила 2 м. У досліджених місцях подеколи збереглася кладка заввишки у три ряди плінфи (до 28 см). Ці оборонні стіни були зруйновані під час татарського нашестя 1240 р.

За життя архимандрита Василія чи принаймні в описуваний період провадилися й деякі роботи у Великій церкві Печерській. В цей час було побудовано каплиці біля північної стіни собору та підновлено купол.