«Бажаю справжньої небесної радості, що виходить з Пасхи!»
Відразу після своїх візитів до Ватикану та Аргентини глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) відповів на запитання «Дня».
— Чи змінюється для вас з віком пережиття Пасхи?
— Очевидно. Для мене Пасха завжди була пов’язана з великою радістю. І ця радість навіть спостерігалася багатьма людьми збоку. Наприклад, коли я зустрічався з римо-католиками в Аргентині, вони мені говорили: «Таких радісних облич, як в українців на Пасху, ми ніколи не бачили». Спочатку тішився по-юнацькому, потім прийшло усвідомлення на богословському рівні, що це не є проста людська радість, а божественна, яка приходить від пасхального моменту, коли воскреслий Христос відкриває людині повноту життя.
— Що таке сьогодні бути греко-католиком, саме греко-католиком в Україні?
— У першу чергу, греко-католик — християнин. Християнин, який народився чи став ним у Свято-Володимировому хрещенні. Тому ми кажемо, що Українська греко-католицька церква — це церква, яка зберігає ту традицію київського християнства. Можливо, ця традиція поки що не до кінця усвідомлена...Греко-католик зберігає цю традицію зі вселенським християнством. Маю на увазі сопричастя з наслідником апостола Петра — Папою.
Греко-католик як громадянин України — це той, хто є українцем... Це я осмислив у діаспорі. Українська ідентичність нашої церкви завжди була для нас благословенною, водночас — певним викликом.
УГКЦ завжди переймалася збереженням самобутності нашого народу. У певних моментах була чи не єдиним голосом, який говорив від імені зневаженого, упослідженого народу. Якщо ми пригадаємо «весну народів» у Австрійській імперії 1848 року, то так звана Руська рада у Львові здебільшого складалася зі священиків. Знову ж таки, були будителями цього народу на Галичині, де найбільше збереглася наша Церква.
УГКЦ сьогодні в Україні має нове завдання — долучитися до осмислення української національної ідеї, усвідомити, яким сьогодні має бути український патріот, українець, який формує свою ідентичність не в полемічному ключі, зневажаючи когось, а зберігаючи свою гідність. Бо українська ідентичність — це щось, що належить до ствердження гідності нашого народу, українця як такого.
Маленька ремарка... Я спостеріг, що бути християнином і бути українцем — це дуже схоже, бо бути християнином багатьма вважається бути відсталим. Так само проектується і образ українця, мовляв, бути українцем — бути людиною другого сорту. Тому інколи спостерігаємо, що хтось, коли хоче бути «сучасним», відрікається свого українства.
В Аргентині спостерігав, наскільки важливо усвідомлювати свою ідентичність. Наведу один приклад... Для українця садок вишневий коло хати — це частина його душі. Кажуть, що для українця сад — це образ раю, куди він виходить, щоб подумати, погуляти, прийняти гостей. Коли наші волиняни приїхали в провінцію Чако в Аргентині, побачили, що місцеві не мають біля хати садків. Приходить наш українець до місцевого індіанця і каже: «Тут у вас вишні ростуть?». «Ні», — відповідає. «А яблуні?» — «Ні, не ростуть». — А мандарини?» — «Не ростуть». — «А апельсини?» — «Теж ні». Українець махнув рукою і каже: «А я все одно посаджу!». «А-а, ну, як ти посадиш, то ростимуть». Я б сказав, що культура, потреба праці нашого народу, потреба пісні, церковного життя — це щось, що належить до гідності українців.
— Ви згадали про національну ідею — а що таке націоналізм у розумінні українця?
— Не хочу входити в історичний аналіз українського націоналізму... Це поняття я розумію як любов до своєї батьківщини. Якщо цю любов представити в християнському ключі, як певний імператив, тоді ця ідея буде позитивною. Якщо хтось розуміє «український націоналізм» як зневагу й приниження іншої національності, то я такий «український націоналізм» не поділяю. Тому для того, щоб бути краще зрозумілими, треба шукати інше поняття, аби висловити те, що хочемо сказати, не викликаючи певних негативних асоціацій.
— Патріотизм?
— Так! Я себе вважаю українським патріотом і хочу ним бути, та це не значить, що у такому випадку маю бути русофобом чи людиною, яка негативно ставиться до інших українських сусідів. Зовсім ні.
— Щодо любові до рідної землі... Неймовірно боляче спостерігати, як наші люди засмічують свою ж землю, свій маленький куточок, де самі живуть. Та оскільки держава як інститут не працює у цьому напрямку, то чи не може церква взяти на себе роль, скажімо, хоча б пропагандистську, щоб священик у церкві нагадував людям не смітити, що це і є любов до ближнього?
— Я маю на це запитання дуже конкретну відповідь. Ми зараз готуємо до видання катехизм нашої церкви, де в «моральній частині», за яку я був відповідальний, є окремий розділ, присвячений екології. Більше того, ми вводимо поняття екологічного гріха в контексті відповідальності людини за Боже творіння. Можливо, це буде не стільки пропагандистський, скільки віроучительський жест.
Крім того, ми створили бюро УГКЦ з питань екології.
— Останнім часом наша східна сусідка агітує Україну вступити в Митний союз. Який ваш вибір як громадянина України: зона вільної торгівлі з ЄС чи Митний союз?
— Давайте не казатимемо, що Митний союз — це чергова нагода підпорядкувати Україну чужим інтересам. Давайте скажемо, що для України на сьогоднішній день є вигідним: бути скерованим до одного ринку, економічного простору чи до другого. Я не хочу давати якісь поради нашому уряду, але, вважаю, ми сьогодні повинні включитися в світові економічні процеси, а не в регіональні.
— Зараз судять хлопців з організації «Тризуб» за те, що вони відпиляли голову пам’ятнику Сталіну в Запоріжжі. Яке ваше особисте ставлення до такої боротьби з тоталітарними символами? Чи, може, виправданий будь-який метод у цьому плані?
— Методи я не хочу коментувати. Є моральне правило, що мета не виправдовує засобів. Для мене було величезним розчаруванням, що такого типу бюст взагалі міг з’явитися на українській землі. Якщо всі сказали, що сталінізм був злочинним режимом, то сьогодні його вшановувати в такий спосіб — просто знущання над пам’яттю мільйонів жертв. Такі символи шкодять не лише нашому минулому, а й сьогоднішньому, руйнують нашу свідомість.
— ВР ухвалила рішення, щоб святкувати День перемоги на державному рівні з червоним прапором як символом перемоги. Як до цього ставитеся?
— Гадаю, таке рішення задовольнить якусь частину суспільства, а іншу, більшу — образить. Зокрема, саме тим, що такого типу символіка пов’язана з тоталітарними особами. Як на мене, можна шукати здоровіші розв’язки, аби об’єднати українське суспільство, нікого не зневажаючи. Святкуючи перемогу над одним людиноненависницьким режимом, підносячи символіку іншого такого самого, — гадаю, це невдале рішення.
— Як би ви пояснили побудову Росією «русского мира» в Україні? Ви якось виправдовуєте росіян, чому вони хочуть побудувати цей світ?
— Я дуже ретельно слідкував за ідеєю формування того «русского мира», зокрема, для мене дуже знаменним є, що цю ідею чітко сформулював патріарх Кирило. Мене стурбувала певна підміна понять... Якщо «русский мир» означає певні культурні, церковні зв’язки між Росією і російською діаспорою, то, вважаю, це цілком нормально.
Також вважаю, що росіяни, які проживають на території України, мають право на існування в контексті «русского мира». Але коли цей «русский мир» перестає бути тільки «російським світом» і проектується як певний цивілізаційний простір, де українці мають бути обов’язковою, невід’ємною його складовою, то тут уже виникає багато запитань. Наприклад, ніколи італійцям (римлянам) не спаде на думку будувати сьогодні «римський світ» і переконувати французів чи іспанців, що вони є колишні латиняни, тому мусять належати до «римського світу». Сказали б, що це певний анахронізм. Уявіть собі, що якийсь достойник з Рима приїхав у Португалію чи Францію таке пропагувати — то його б просто висміяли і більше б не сприймали серйозно.
Я поважаю прагнення Росії зберігати свою єдність у світі, але коли мені кажуть, що я мушу позбутися свого українства, бо це ідея австрійської ідеології і що української нації як такої не існує, то я, м’яко кажучи, почуваюся ображеним.
Тому коли хтось хоче будувати якусь свою спільноту, не можна заперечувати когось, хто є поруч.
— Про особисті уподобання... Яке кіно ви любите? Яку музику слухаєте?
— Я дуже люблю історичні фільми. Кожного разу, коли режисер відтворює якісь історичні події, ми по-новому їх переживаємо. А музику люблю класичну й українську народну. З класиків подобається Антоніо Вівальді (він ще й був венеціанським священиком). Цікаво слухати його «Чотири пори року», прогулюючися Венецією, і бачити рух води у венеціанських каналах. Це щось надзвичайне! Також дуже люблю Моцарта. Часом він мені допомагав у моменти смутку...
— А патріотичні пісні, «Лента за лентою»?..
— Ну, то є частина нашого фольклору. Я на тому виростав.
— Побажайте щось нашим вірним до Великодніх свят, будь ласка.
— Бажаю радості. Такої справжньої небесної радості, що виходить з Пасхи. Коли в житті ми стикаємося з буденною реальністю, відчуваємо, що не пануємо над процесами, що діються. Це часто є причиною для розчарування, смутку. А Пасхальна радість дасть можливість побачити все, чим ми живемо, але в позитивному ключі.
Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК
