Тобто ми не знаємо навіть приблизно, яким цей світ стане. Але достеменно знаємо, що він сильно відрізнятиметься від нинішнього. Щоби зрозуміти, наскільки відрізнятиметься, треба відрахувати від теперішнього дня ті тридцять чотири роки, які відділяють щойно інтронізованого Патріарха від його 75-річчя. І зазирнути назад, у 1977-й.

Отже: Радянський Союз готується відзначити 60-ту річницю «Великого Жовтня», Китай повністю закритий світові, в Латинській Америці панують диктатури, в Тегерані жінки носять міні-спідниці. Маргарет Тетчер ще не прем’єр, Рональд Рейган – не президент, Ден Сяопін – не лідер. Кароль Войтила – архієпископ Кракова, Михайло Горбачов – перший секретар Ставропольського крайкому КПРС, Гельмут Коль – лідер опозиції у бундестазі. Усама бін Ладен вчить економіку й менеджмент в університеті імені короля Абдель Азіза, Лєх Валенса – електрик на судноверфі у Гданську, майбутній винахідник Всесвітньої павутини Тім Бернерс-Лі радіє своєму першому після закінчення Оксфорду робочому місцю.

Леонід Кравчук – у ЦК Компартії України, Леонід Кучма – на «Южмаші», Віктор Ющенко - в районному відділенні Держбанку СРСР, Віктор Янукович – рік як директор автобази. На західній околиці країни, що нині вже не існує, Святослав Шевчук готується вперше сісти за шкільну парту.

Це світ без Інтернету і мобільних телефонів, без євро, Аль-Каїди і Хезболли, світ, де Ялтинська система видається непорушною, а науково-технічний прогрес – таким, що досяг свого апогею. У цьому світі ще не пролунали «Не бійтеся!» Івана Павла ІІ, рейганівський заклик до хрестового походу проти імперії зла, теократичні настанови Рухолли Мусаві Хомейні та горбачовське «Так жити не можна!».

Невідомо, яким би став світ без цих людей. Відомо, що він не міг би не бути інакшим. Тому твердження, буцімто кого б не обрали - Церква одна й та сама у віках, - не вся правда.

Що було б із Церквою, якби Іван Павло ІІ не здвигнув своїми прощами Польщу й Чилі, Філіппіни й Сальвадор? Не виявився сильнішим за Піночета, Трухільйо, Маркоса і Брежнєва з Андроповим? Безсумнівно, Церква б і надалі спасала душі. Але її послання лунало б інакше, й інакше було б почутим мільйонами, а отже, знов-таки, - світ був би інакшим. Історія не знає докладного лібрето; її роблять люди зі своїми інтересами, відчуттями й уявленнями про добро і зло.

Ще одна думка не полишала присутніх на інтронізації: чому владики обрали Главою Церкви саме того, кого вони, зрештою, обрали? Наразі одні можуть говорити про вплив Патріарха Любомира, про пошук постаті, яка могла б стати компромісною для єпископів з України й діаспори, відмінності у поглядах яких на напрями розвитку Церкви часом виявляються суттєвими, про якісь надводні й підводні течії в єпископаті й Римській Курії… Інші – про освіченість новообраного Глави, його богословську зрілість й динамізм.

Але насправді набагато цікавішим буде те, що говоритимуть про рушії вибору березневого Синоду єпископів через 10, 20 чи 30 років. Після жовтневого 1978 року конклаву, на якому кардинал Войтила став Папою Іваном Павлом ІІ, радянські пропагандисти говорили про слід ЦРУ; конспірологи – про змову проти римських марнотратців американських й німецьких «князів Церкви», невдоволених плачевним станом ватиканських фінансів; експерти-ватиканісти – про нездатність італійських кардиналів висунути сконсолідовану кандидатуру…

Мине десять років, і ті ж таки експерти говоритимуть про тодішній вибір як єдино можливий і єдино правильний. Про те, що ніхто інший не зумів би розхитати «залізну завісу», дати надію мільйонам, ствердити людську гідність. Що жоден з відомих їм ієрархів не спромігся б зупинити сповзання латиноамериканської Церкви в марксизм, попередити військове зіткнення між Аргентиною і Чилі, примирити з Римом голландських єпископів й повернути Польщу Європі. Тільки тоді, навздогін, світ почав відкривати достоїнства, які мали б змусити кардиналів обрати першого в історії Церкви Папу-слов’янина: досвід спротиву нацистському й комуністичному тоталітаризмові; гранично проникливе розуміння сучасності; могутня особистісна харизма; непереборна, на межі з одержимістю, цілеспрямованість і надзвичайна працездатність.

Не можна виключати, що вибір єпископів - результат від зіставлення різних міркувань, сподівань, переконань й інтересів. Але, так само, не варто виключати, що вони побачили в близькому й далекому майбутньому такі виклики, відповіді на які потребують якостей владики Святослава. Ми не знаємо достоту, що саме побачили в далечині українські архієреї. Глобальне знебоження чи, навпаки, планетарне духовне пробудження. Катаклізми, які змусять людство полишити Землю, чи невимовні наукові прориви, величніші за винахід колеса, друкарського верстату та ядерної енергії. Чи, може, щось пов’язане з менш глобальними, але дуже дражливими для Церкви проблемами. Але, сподіваймося, побачили.

І так само не знаємо, що розгледіли вони в єпископі Святославі, які особливі дари, котрі знадобляться у майбутньому. Можливо, навіть якийсь один, але абсолютно вирішальний для їхнього вибору дар. Але, хочемо вірити, розгледіли.

Так колись митрополит Андрей Шептицький у важких роздумах про майбутнє Церкви, зупинив свій вибір не на котромусь з єпископів, а на отці-митраті Сліпому. Мирослав Іван кардинал Любачівський розповідав у одному з інтерв’ю, що коли хтось із довірених осіб спитав митрополита, чому його наступником має стати саме Йосиф Сліпий, той коротко відказав: «Цей не зламається». Тоді Кир Андрей усвідомлював, що невдовзі головним з неминучістю буде саме це. І, як відомо, не помилився.