Якщо б гестапо, до розшукового списку якого він був внесений 1942-го, його б таки схопило.

Якщо б його заарештувала Służba Bezpieczeństwa комуністичної Польщі.

Якщо б не забракло голосів архієпископу Генуї Джузеппе Сірі, який був за крок до папства у 1958, 1963 і двічі – у 1978-му.

Якщо б архиєпископ Мілану Джованні Коломбо не заявив, що не прийме папського тягаря, який готує йому доля. Якщо б німецькі кардинали не згадали, що саме Войтила був одним з головних авторів листа, який надіслали їм польські єпископи: «Прощаємо і просимо прощення».

Багато що могло завадити сходженню на папський престол «слов’янського Папи – народу брата», як пророче писав за майже 130 років перед тим Юліуш Словацький.

І тоді б світ був інакшим.

Жоден інший Папа не був би настільки одержимим несправедливістю поділу Європи, настільки непримиренним до тоталітарних режимів, настільки охопленим прагненням «йти до краю землі і навчати народи»…

Він їздив більше, ніж будь-який інший Папа в історії, його особисто побачило і більше людей, ніж будь-кого із землян.

Іван Павло ІІ не звертався до Брежнєва, Герека, Кадара чи Чаушеску, як йому радили. Він звертався навпрост до поляків, українців, литовців, угорців і до інших народів: «Не бійтеся!» І його почули.

Коли 1979-го його вийшла зустрічати третина всіх поляків, радянський посол у Варшаві Арістов доповідав у Москву: «Польские товарищи в панике, они считают, что наше дело проиграно».

Папські подорожі, оті 822 доби упродовж свого понтифікату, які він перебував поза Римом, - тема, що не завжди піддається раціональному осмисленню.

Несхильний до містики Семюел Гантингтон писав про майже незбагненне напередвизначення папських подорожей, які супроводжуватися радикальними змінами – в Латинській Америці, на Філіппінах, у Центральній Європі.

І всюди, навіть там де йому готували обструкцію, він був «всім для всіх». І тоді, коли вибачався за кривди, заподіяні його Церквою, і коли входив до синагоги, і коли зустрічався з людиною, що хотіла його вбити.

Ким він був для України? Так, він здійснив проривну прощу в Україну. Так, його промови були фантастичними і дійсно надихаючими. Та й говорив він українською краще, ніж Кучма, який його зустрічав.

Але мабуть чи не найточніше про значення Войтили для України сказав його американський біограф. Поляки, писав той, схильні були трактувати українців як народ, нижчий як з релігійного, так і політичного огляду. Українці поляків – як пихату шляхетську верству.

Кароль Войтила віддавна прагнув зламати такі ставлення. Його симпатія до українських визвольних змагань була щирою і дієвою. До речі, КДБ це зрозумів не набагато пізніше за українських дисидентів.

Довгий понтифікат Івана Павла ІІ – це доба глибоких геополітичних трансформацій, в яких його роль була визначною.

І коли Іван Павло ІІ помер, багато хто згадував знамените питання Сталіна, звернене до Трумена і Черчилля, які в 1945-му закликали радянського вождя рахуватися зі Святим Престолом і Папою Пієм ХІІ: «А скільки у цього Папи дивізій, що я маю з ним рахуватися?»

Згадували, бо відносно Папи Івана Павла ІІ такого питання ні в кого не виникало.

Віктор Єленський