Закон, яким би структурні підрозділи Російської церкви мала б у своїй назві це чітко вказувати, не працює, намагання Міністерства культури його виконати заблокував «вовчий» Окружний адмінсуд Києва, а з лютого нинішнього року цей Закон за поданням 49 народних депутатів (переважно опоблоківців) розглядає Конституційний Суд. Я не є автором цього Закону (його подали Ігор Бриченко, Олександр Бригинець, Іван Крулько, Ярослав Маркевич, Сергій Висоцький та Ігор Лапін). Але я голосував за нього і зараз поясню чому. Намагатимуся без зайвих емоцій.

1. З початком російської агресії Україна зіткнулася із серйозною проблемою використання у війні проти неї релігійного чинника, яким було важко знехтувати навіть на тлі колосальних викликів у військовій, економічній, суспільно-політичній, гуманітарній та інших сферах. Російська Федерація відкрила додатковий – релігійний – фронт демонтажу української державності і заходилася надзвичайно активно використовувати для цього Українську Православну Церкву Московського патріархату. Хоча УПЦ МП не зазнавала жодної дискримінації в Україні (швидше навпаки), вона не тільки не відкинула запропоновану їй роль, але й часом намагалася навіть грати роль «першого учня» у будованій Москвою антиукраїнській школі. Тому намагання не допустити зловживання релігією з боку УПЦ МП (а йдеться не про окремих її представників, а про фактично всі рівні цієї Церкви, у т.ч., якщо не передовсім, про її керівництво) – було і є для держави абсолютно легітимною ціллю і питанням національної безпеки.

2. Для того, щоби захистити себе від загроз, які можуть виходити від релігійних груп, у звичайний час державі цілком достатньо наявного законодавства. Але в певні періоди цього виявлялося недостатньо і держави запроваджували надзвичайні заходи. Так, після 11 вересня 2001 року, терактів у Лондоні, Парижі, Барселоні та інших містах, на Заході постав новий, доволі жорсткий безпековий режим. Він містив дуже суворі (особливо у випадку США) норми та надавав властям надзвичайно широкі повноваження. Такі повноваження часто означали пряме обмеження релігійної свободи – принаймні у тому вигляді, який для неї окреслений міжнародними документами в цій сфері.

3. Водночас, відповідно до міжнародних зобов’язань України (і, сподіваюсь, її власній самтотожності), надзвичайні заходи, які б передбачали обмеження громадянських свобод або/та втручання в автономію релігійних організацій, мають бути встановлені законом. У зв’язку із цим українським законодавцем розглядалися різні ініціативи, включно з достатньо жорсткими (хоча, зазначу, ініціативами подібними до російського антиекстремістського законодавства чи спрямованого проти «іноземних агентів» тощо жоден український законотворець себе не заплямував). Отже, Закон був потрібний. Але який?

4. Європейська конвенція з прав людини передбачає, що право на свободу релігії підлягає лише таким обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Крім того, демократичне розуміння обмежень чи втручань у право людини на релігійну свободу передбачає, що вони мають бути здійсненими у спосіб, який би в найменший спосіб обтяжував совість людини.

І от законодавець обирає саме такий спосіб – він вдається фактично не до заборон, а до попередження. Тобто, законодавець хоче попередити громадян про те, що відповідна релігійна організація знаходиться у підпорядкуванні релігійного центра, який знаходиться в країні, що вчинила збройну агресію проти України і який (центр) підтримує зовнішню політику своєї країни – країни-агресора.

5. Мені заперечують, що немає необхідності накладати якісь обмежування/присилування на цілу організацію. Натомість треба застосовувати передбачені міри проти конкретних осіб, які порушують українські закони Це безперечно. Якщо священнослужителі залучені до діяльності незаконних військових формувань, виступають проти територіальної цілісності країни, закликають до зриву мобілізації, беруть участь у порушенні прав людини і громадянських свобод на окупованих територіях, то вони мають бути притягнуті до відповідальності.

Водночас от вам реальна ситуація: релігійна організація в особі священноначалля, яке виступає від її, організації імені, звинувачує у розпалюванні війни не агресора, а його жертву, поширює капітулянтські настрої, протестує проти війни по одну лінію фронту, але приймає військові паради по іншу; відмовляється шанувати героїв тут, але освячує гармати, ракети і літаки там. Демократична держава повинна поважати свободу думки і слова. Разом із тим, вона повинна застерегти своїх громадян, що організація, чиї функціонери під час війни зайняли російську сторону, керується російським центром. Так само, як ютуб нас попереджає, що кампанія, котра дарує нам задоволення дивитися «Вечер с Владимиром Соловьевым», «фінансується урядом Росії повністю або частково». Адже, як проголошує наша Конституція, захист інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу (ст. 17).

6. Чи обмежує цей Закон релігійну свободу окремого віруючого? Ні, жодного обмеження для нього сповiдувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i разом з iншими, прилюдним або приватним порядком у вченнi, богослужiннi i виконаннi релiгiйних та ритуальних обрядiв, змінювати свої релігійні переконання і чинити відповідно до своїх релігійних переконань цей Закон не містить.

7. Так само, Закон не встановлює дискримінації релігійних організацій Московського патріархату в Україні – вони й надалі користуються всіма правами, передбаченими Законом України про свободу совісті.

8. Чи є приписана Законом назва релігійної організації образливою для її керівництва і членів? Питання серйозне: деякі релігійні організації вважають певні назви, якими їх позначають, образливими, недостовірними, або такими, які спотворюють їхню ідентичність. У нашому випадку це не так: архієреї УПЦ МП не заперечують, коли їх ідентифікують як єпископів Російської церкви (особливо за кордоном), не протестують проти намірів Путіна захищати «Русскую церковь на Украине», поблажливо сприймають позначення їх у різного роду обіжниках й документах Московського патріархату як служителів Російської церкви, а деякі єпархії й парафії без проблем вміщують згадку про належність до МП у свої офіційні документи.

Підсумовуючи: чи є згаданий Закон втручанням у справи релігійної організації?

Так.

Чи є це втручання легітимним, необхідним, мінімально можливим, пропорційним наявним загрозам у сфері національної безпеки?

Відповідь також ствердна.

Прошу суддів Конституційного Суду України взяти до уваги вищенаведені аргументи.