«Битва» патріархів
Лідер УПЦ КП і загальнонаціональний авторитет для патріотично налаштованих громадян, Патріарх Київський Філарет цими днями у Вашингтоні просить США активніше допомагати Україні. Питання про постачання сучасної зброї стоїть гостро і кожен авторитетний голос — не зайвий. І для авторитету Патріарха це лобіювання вигідне. Дадуть зброю — скажу, що дали бо справжня українська Церква попросила. Не дадуть — я зробив усе, що міг.
Але, крім патріотичних міркувань, є і церковні причини для візиту в США. Патріарх Філарет хоче завершити власну кар’єру повним тріумфом справи свого життя. Очевидно, що є деякий шанс увійти в історію як лідер автокефальної церкви, що визнана Константинопольським патріархатом. Українське суспільство все більше розуміє антиукраїнську природу Московського патріархату і неможливість розбудови українського православ’я через розвиток УПЦ МП. Остання перетворилася на клон Партії регіонів, а її спроби сьогодні говорити про власний патріотизм сприймаються так само скептично, як свого часу викликала посмішку патріотична риторика Ганни Герман. Повністю відвертаючись від колективної церковної Ганни-Терезії, українське суспільство з усе більшим розумінням приймає вибір Патріарха Філарета 1992 року — будувати власну українську православну церкву, незважаючи на ізоляцію та невизнання. В умовах суспільного несприйняття УПЦ МП був шанс сформувати єдину помісну церкву — звичайно, не настільки патріотичну як сама УПЦ КП, але цей церковний блок Порошенко виглядав би не гірше за відповідну політичну партію. На жаль, цей шанс змарновано, і УПЦ КП зробила ставку на індивідуальний перехід громад із УПЦ МП під тиском суспільства. Результати — мізерні. Хоча сама УПЦ КП мала надії, що УПЦ МП «посипиться» і тисячі громад покинуть «канонічну» заради «автокефальної», хоча експерти прогнозували перехід сотень громад, насправді процес обмежився двома десятками парафій. Це — найбільша невдача УПЦ КП, яка показує вичерпаність старої парадигми: «визнання Константинополя необов’язкове, і так усі до нас прийдуть». Стає очевидним, що умова можливості масових переходів до УПЦ КП — це саме визнання з боку Константинопольського патріарха. І тому — потрібно їхати у Вашингтон.
• Церковна Москва робить усе можливе для того, щоб блокувати активність Константинопольського патріархату в Україні. Активно рядиться у тогу захисника прав християн на Близькому Сході. Завалює церковних ієрархів бідних церков подарунками. Заманює перспективою скликання восени 2016 року всеправославного собору, і можливістю поступок заради реформування православ’я і розблокування екуменічного діалогу із католиками (останній Москвою постійно зривається). Світська Москва прямо шантажує Анкару створенням проблем для 100-мільярдного товарообороту Росії та Турції у разі активності Константинопольського патріарха в Україні.
Єдина сила, яка може умовити Константинопольського патріарха з одного боку та Анкару з іншого, це — «могутня рука Вашингтона». Патріарх Філарет розуміє, що у складній геополітичній грі необхідно, щоб українське церковне питання було поставлене на рівні світової дипломатії поряд із проблемою виходу Росії з Донбасу та формування коаліції проти терористів з Іраку.
Але чи є шанси на визнання з боку Константинополя? З одного боку, здається, що немає жодної можливості порвати із величезною Московською патріархією — 34 тисячі громад або ж досягти з нею компромісу щодо України. Але з іншого боку, православних починають боятися, надивившись на дії «православних армій Донбасу». Константинопольська патріархія змушена пояснювати, що є два православ’я, і за дії московських фундаменталістів вселенське «православ’я взагалі» не несе жодної відповідальності. І коли виникає вибір — ви з цивілізованим світом чи зі спонсором тероризму Росією — то є спокуса махнути рукою на Росію. Адже без РПЦ усе православ’я швидко і легко вирішує усі проблеми модернізації — від календаря до поглиблення співпраці з католиками. Із РПЦ жодні проблеми десятиліттями не знаходять свого кінцевого вирішення.
• Отже, за таких обставин Патріарх Філарет цілком правильно вирішив задіяти свій останній геополітичний патрон, вистріливши в РФ та РПЦ із Вашингтона. Чи матиме наслідки цей крок? Складно сказати. Адже кинувши камінець у горах ви можете спричинити лавину. Або гори збережуть своє вічне мовчання. Багато також залежить і від допомоги держави, яка поки що не має системної політики в релігійній сфері, і не знайшла відповіді на головне запитання: «Що робити із УПЦ?»
Але і сама УПЦ має зрозуміти недоречність канонічної єдності з РПЦ. Важко уявити собі, щоб якась українська партія — навіть Опозиційний блок — у повному складі брав участь у з’їзді «Єдиної Росії». А між тим, на минулому тижні єпископат УПЦ продемонстрував, що він є єпископатом РПЦ, взявши участь в Архієрейській нараді в Москві. Зв’язок УПЦ із РПЦ недоречний і неможливий сьогодні як рудимент радянського минулого. СРСР розвалився, і як не може бути єдиної армії чи системи освіти, так не може бути і єдиної церкви. Влітку 2014-го Україна перестала пускати єпископів РПЦ на свою територію, але потім, на жаль, зробила певні послаблення. Потрібно ввести публічну заборону для єпископату РПЦ ступати на українську землю, а всім єпископам УПЦ, які беруть участь у заходах РПЦ у Росії, не дозволяти повертатися в Україну, анулюючи їхнє громадянство. Лише надання автокефалії УПЦ може загладити провину РПЦ за створення і поширення ідеологічної основи тероризму — доктрини русміра, загладити провину за виховання у дусі російського православ’я численних терористів, які знищили мир на сході України.
• На нараді в Москві патріарх Кирило представив Україну як нову Югославію, яку може помирити лише «всеохопний діалог», під яким розуміється федералізація та подальший розпад — за югославським сценарієм. Жодного покаяння за внесення ідеології розбрату в Україну, жодного слова вибачення за дії православних російських терористів. Лише вимоги і звинувачення.
Папа Римський має ліквідувати УГКЦ і їх храми віддати УПЦ. УПЦ КП та УАПЦ мають повернутися до РПЦ. Громади, які хочуть перейти до УПЦ КП мають залишатися в УПЦ навічно. Багато співчуття щодо руйнування храмів УПЦ — і жодного слова про зруйновані церкви інших конфесій. Наголос на загиблих із УПЦ, і мовчання про вбитих у «ДНР» протестантських служителів. Нічим не підтверджена заява: «Мені відомо про винесення заочних смертних вироків щонайменше десяти клірикам УПЦ»...
Патріарх явно не розуміє України, в якій митрополит Павло, що обіцяв «бути із Януковичем до кінця», продовжує керувати Києво-Печерською лаврою. В якій митрополит Агафангел, який українське прирівнював до чеченського і закликав до відновлення «єдиної та неділимої» може залишатися єпископом Одеси. В якій навіть працівникам російських спецслужб по церковній лінії загрожує лише евакуація у Москву, але аж ніяк не справедливий вирок.
• Нагнітання істерії навколо України і церковна підтримка планів Путіна — Медведчука щодо деукраїнізації та ліквідації нашої держави і народу може стати останньою історичною дією РПЦ. Чим більше патріарх Кирило йде на симфонію із путінізмом, тим менше йому перепадає від популярності Путіна. Антиклерикальні настрої ростуть у РФ як снігова лавина. Перетворивши голос церкви на нову сусловщину, патріарх сильно ризикував і вже не може втримати балансу. Храми не наповнюються віруючими. Активних мусульман у РФ уже більше, ніж активних православних.
На архієрейській нараді патріарх закликав застосувати нові методи проповіді та соціальної роботи, переказавши протестантську методологію роботи всередині громади та у суспільстві. Звідки взяти кошти на таку масштабну роботу? Протестантські громади в 1990-ті змогли розгорнути відповідну роботу лише завдяки донорській допомозі церков із Заходу. Сьогодні типовою є картина реальної дійсності РПЦ: громада ледве зводить кінці із кінцями, але тут їй надходить директива посилити соціальну роботу і скласти звіт завтовшки з добру книжку про всі досягнення на цьому полі роботи. Потім — звіт про освіту. Потім — про спорт. Як комсомольські активісти в часи СРСР священики РПЦ зайнялися «очковтіранієм» у доповідях «нагору», і реальне життя громад лише більше занепало. Але задамося простим питанням: якби РПЦ почала діяти у дусі протестантської активності, чи навернулися б маси російського народу до активного церковного життя. Залишимо в стороні роздуми про обрядовірря росіян — уже і воно зникає. Ще раніше зникла цікавість до християнських моральних принципів.
• Поговоримо про вимогу номер один до релігійного проповідника: щоб тобі повірили і пішли за тобою, ти сам маєш жити згідно із своїм вченням. А ось із цим проблема. На хвилинку забудемо про всі компроміси із владою та про розкіш життя церковних сановників. На архієрейські нараді в Москві митрополит Донецький Іларіон як страшний гріх згадав, що люди приходять у храми зі зброєю. Справді, на відміну від католиків, православні з часів Візантії твердо трималися звичая залишати зброю вдома чи при вході у храм. Ввійти озброєним — це все одно що в’їхати у храм на коні. Але патріарх Кирило раптом сказав, що захисникам можна бути у храмі зі зброєю. Видно, згадав про численних власних бодігардів. Зникає храм як територія миру, як місце де єпископ доступний для кожного і поговорити із ним — цілком звичайна річ. Від світу відгородилися і його повчають із високої телевізійної вежі. Не треба порівнювати із Христом, який пішки ходив дорогами Палестини. Порівняймо із Патріархом Філаретом, який іде разом із народом вулицями Києва, який доступний для кожного, а не лише для сильних світу цього. І зробимо висновки, хто християнин — канонічний чи не дуже, а хто рухається у напрямі духовного самогубства.
