Бог і Шевченківська людина

10.03.2011, 11:33
Бог і Шевченківська людина - фото 1

Світогляд Шевченка не можна вважати однаковим протягом усіх років його недовгого життя. Поет сам визнає, що його світоглядні орієнтації зазнавали певних змін. Так, у листі до А.Толстої 1857 року він писав: "Чи дочекаюся я такого тихого, солодкого щастя, коли вам особисто зграйно, спокійно, з поміркованістю переродженого християнина, розповім, як сон, моє смутне минуле" (6 :148).

Бог і Україна... Якщо скажемо, що для Тараса Шевченка (1814 — 1861) вони виступають як рівнозначні святині, то в цьому великої похибки не буде. Не буде також великим гріхом, якщо ми зауважимо, що для історичної долі України Бог і Шевченко — сили одномірні.

Кожний народ на тому чи іншому етапі свого історичного розвитку народжує такого велетня своєї духовності, який, уособлюючи національну гідність, виконує в його житті роль Пророка. Таким для українців є Тарас Шевченко. Назвавши його "національним Пророком", П.Куліш цим визначив його значущість для українців.

Бог і Шевченківська людина

 Шевченко – син свого народу. Він втілив у своєму світобаченні і світоставленні всю своєрідність його духовності. “Час Шевченкового життя, – пише митрополит Іларіон (Огієнко), – був такий, що велика побожність українського народу ще не розбилася, – вона виразно була видна в усьому житті. Люди були богомільні, побожні, добре знали про церкву та Господа. Люди жили міцно з Богом і в серці, і в устах. Бог був у всьому житті народу! Шевченко повно пішов за своїм народом і його світогляд широко релігійний” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – К., 2002. – С. 173).

Тарас Шевченко, як вище зазначалося, є одним із типових виразників релігійного духу українства. Шевченківська людина, на думку М.Шлемкевича, йде попереду свого часу. Її моральний ідеал – це вільний дух, що самовизначається. На прапорах такої людини виписане гасло: “Борітеся – поборете!” Її боротьба за національну свободу виливається в боротьбу проти тих сил, які поневолюють українство, ставлять його на коліна. Такою силою для шевченківської людини постає і та чужоземна Церква, яка проголошенням якоїсь своєї загальнолюдськості служить для колонізаторів засобом духовного присипання.

Шевченко — це Одкровення Бога Україні. Як із Його Слова "постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього", бо ж "у Ньому було життя, і життя було світло людей" (Ів. 1: 3 — 4), так і з Шевченкового Слова і завдяки йому воскресла Україна з тієї руїни, в яку її загнала імперська, шовіністична політика Московії. Це Слово було святим охоронцем українства. І, певно, воно мало надприродну силу, бо ж, незважаючи на всі потуги заглушити його, вселити в українців національну німоту, виконувало роль Пророка й Спасителя. Поет з упевненістю писав:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих ...

Возвеличу,

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

поставлю СЛОВО!

(Шевченко Тарас. Повн. зібр. творів. В 6-ти томах. – К., 1963- 1964.– Том 2. – С. 321. Далі посилання на том і сторінки цього видання).

Дух Правди —ось що пронизує всю художню і поетичну творчість поета. Джерелом наснаги й сили духу понадчасового національного провідника українства була насамперед поєднана з любов'ю до свого народу його глибока релігійна віра. Можна погодитися з В.Слюзарем, який зазначає, що "його віра йшла в парі із рівнем його свободи і свободою його народу. Всі герої у творах Шевченка були борцями за правду і волю своєї нації — і віруючими християнами... Віра без діла с мертва. Тільки чинна віра, діяльна, була для Шевченка справжньою вірою. Шевченко служив до кінця свого життя і вмер на службі нації й Богові!" (Слюзар В. Тарас Шевченко переміг з вірою// Голос України.– 1999.– 22 травня).

Дух Правди не давав поетові змоги спокійно спостерігати неправду людську, убогість України. Поєднуючи Бога з Правдою і розглядаючи її як Правду Святу, Правду Божу, Шевченко шукає пояснення тому, чому Духу Христового немає в Україні, чому "на сім світі" кати панують. Творчість Шевченка — це його постійний діалог з Богом, який почався ще з дитинства, коли

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось (2:32).

У своїй останній березневій поезії 1861 року перед "далекою дорогою" Тарас також пише: "Нескверними устами помолимось Богу".

Але молитви Шевченка не егоїстичні, а україноцентричні. Україна є їх домінантною темою. Вірою в щасливе майбуття свого народу і в прийдешнє заступництво за нього Бога пронизані поетичні твори Пророка. І заповітом кожному українцеві лунають його слова:

Любітеся, брати мої,

Україну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте (2:7).

Поет шукає Божого благословення на всі дії, пов'язані з боротьбою України за її свободу і незалежність. Так, у "Гайдамаках", закликаючи "Молітесь, братіє, молітесь!", він проголошує:

Кругом святого Чигирина

Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать! ( 1: 103).

Українська тема у виконанні Шевченка виходить за межі його рідного етносу. Іменем Бога він благословляє на боротьбу й кавказькі поневолені народи. А це благословення водночас звучить і як заклик до українців: "Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас Правда...".

Тривалий час в Україні, а подеколи і за її межами у наукових розвідках про Шевченка обстоювалася думка про його атеїзм. Духовний образ поета як "бездоганного християнина", для якого життєві труднощі були своєрідним "посланим іспитом", категорично відкидали. Певну роль у цих хибних твердженнях відіграло те, що релігійність свою Шевченко висловлював не в якихось умоглядних категоріях філософії, а на рівні конкретно-індивідуального синтезу почувань та вражень особистого життя.

Палітра світоглядних орієнтацій Шевченка не дає підстав для однозначних оцінок. Розглядаючи їх, його антиклерикалізм ототожнювали з атеїзмом, тим часом як обов'язкового зв'язку між ними немає. Антиклерикалізм поета не іррелігійний. Він закликає:

Молітесь Богові одному,

Молітесь Правді на землі,

І більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня –

Попи й царі ( 2: 287).

І далі: "Якби не Бог поміг мені, то душа б живая, во тьмі ада потонула, проклялась на світі. Ти, Господи, помагаєш по землі ходити. Ти радуєш мою душу і серце врачуєш” (5: 19). Тому вважати Шевченка релігійним нігілістом також не можна. Для нього скоріше був характерний антирелігійний (краще — вільнодумчий) скептицизм, який сформувався на основі його стихійно-матеріалістичних поглядів, а ще більше — на основі боротьби з панівним станом речей у суспільстві. Поет судить про справедливість і людинолюбство Бога за його ділами, а їх "то й немає". Тому, будучи впевнений, що не Бог, а народ повалить самодержавство, у своєму славнозвісному "Заповіті" Т.Шевченко закликає:

Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте (1 : 354).

Проте антирелігійний скептицизм не є єдиною рисою світобачення Т.Шевченка. Вільнодумчо-скептичні ідеї спонукали поета поставити перед собою проблему істинності релігійного вчення загалом. Він докоряє Богові за байдужість, за примирення із соціальним злом, висловлює невіру у всемилість і всеблагість його. Водночас сумнів цей не є стійким. Він не переростає вихідні релігійні позиції, тобто догмати, залишаючи, так би мовити, в думках і діях поета напостійно "слід релігії'". Відтак погляди Т.Шевченка мають у собі великі релігійні нашарування.

Стверджуючи, що за своїми світоглядними переконаннями Т. Шевченко є атеїстом, дослідники чомусь ігнорували ті оцінки атеїзму, які є в його творах. Так, ще 1845 року у поемі "І мертвим і живим..." поет, закликаючи і чужому навчатися, і свого не цуратися, вчитись ''так як треба", відзначає:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

"І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тільки я!"

Останнє Шевченко вважав не своєю мудрістю, а тим, що, напевно, й не треба запозичувати. З докором він пише: “Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю!” (1:331).

Цього самого року того, хто каже, "що Бога немає", "взискає Бога", Т.Шевченко називає пребезумним, таким, що не має добра . У "Щоденнику" прекрасне майбутнє він іменує "прекрасним Богом". При цьому поет зауважує, що, якби не вірив у цю "чарівну надію", у Бога, то "був би байдужим, холодним атеїстом" ( 5 : 31- 32 ) .

Поет часто в своїх творах повторює думку про Божу причинність: “Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!” Від Бога Шевченко виводить все багатство розуму, шляхетність духу людини, її славу й волю, навіть духовну недосконалість та сірість:

І талан, і безталання –

Все, каже, од Бога!

Вседержителя святого,

А більш – ні од кого.

А оскільки Бог був таким щедрим щодо людини, то вона за допомогою розуму, серця і свобідної волі зобов’язана так облаштувати своє життя, щоб воно було не образою Бога, а його образом, давало можливість в руслі християнського людинолюбства вільно жити.

Сказане дає підстави для висновку, що Шевченко не мав атеїстичне зорієнтованого світогляду. Тоді виникає питання: а, може, він був глибоко релігійною людиною?

Релігійність — складне явище. Воно охоплює як релігійне світобачення особи, так і зумовлене ним релігійне світоставлення. Релігійна людина не тільки вірить у Бога, а й вшановує його, виконуючи певні обряди. Звернемося до листів і "Щоденника" Т.Шевченка. Саме вони дають нам змогу найбільш повно відповісти на питання про світоглядні орієнтації поета.

У листі до А.Толстої в січні 1857 року Т.Шевченко пише, що він принаймні є "бездоганним християнином". Княжні В.Рєпніній поет зізнається, що єдиною відрадою для нього в часи заслання було Євангеліє. "Я читаю її без вивчення, щоденно і щогодинно" (6 : 61). Княжну він просить вислати книгу Фоми Кампейського "Наслідування Христа", в якій йдеться про те, як одинока людина має віддатися в руки Божі, вдосконалюватися на основі пізнання життя Ісуса, наслідуючи його в усьому. Пройнявшись ідеями християнства, Шевченко розглядає своє життя як своєрідний іспит перед Богом на предмет переродження, як вияв свого призначення у такий спосіб служити Україні.

З листів Т.Шевченка до його друзів бачимо, що він щоранку молився Богові, відвідував богослужіння у церкві, говів, сповідався, дотримувався інших таїнств. У "Варнаці" Тарас пише: "Свята велика справа релігія для людини, тим більше для такої, як я, грішної".

Отже, Т.Шевченко сам визнав, що він є релігійною людиною, вірить у Бога. Проте Бог його — не той, якому поклоняються всі віруючі. "Словник мови Т.Шевченка" засвідчує, що слова "Бог", "Господь", "Божий", "Творець" вживаються ним понад тисячу разів. Проте наші спроби привести їх до єдиного знаменника не мали успіхів. Ці слова в різних, а то й в одних і тих же самих творах поета мають відмінний смисловий відтінок. Якщо в одному випадку вони використовуються ним у звичайному, буденному, а то й метафоричному розумінні, без уваги на їхній чіткий категоріальний сенс ("заснув собі з Богом", "дай Боже, щоб...", "слава Богу", "не дай Боже", "що тобі послав — тільки Бог святий знає" тощо), то в іншому — він висловлює судження, які засвідчують чіткий, осмислений його підхід до їхнього змісту. Як відзначає митрополит Іларіон (Огієнко), “слово Бог чи Господь і слова похідні від них стрічаються сотні раз у “Кобзарі”, стрічаються на кожному кроці. Враження таке, що Шевченко міцно зрісся з Богом, і він постійно в його душі і серці, і автор не може ніколи забути про нього. Бог у Шевченка міцно пов’язаний з людиною в одне нерозривне ціле” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – С. 227).

Дехто з дослідників творчості Т.Шевченка твердить, що слово "Бог" у нього взагалі немає релігійного змісту. При цьому посилаються на Івана Франка, який писав, що у Шевченка слово "Бог" — поетична фраза, "образове речення". Певною мірою це так. Слово "Бог" поет справді вживає у різних метафоричних значеннях. Бог для нього — щось всесильне, всемилостиве, всезнаюче, таке невідоме і незбагненне явище, без втручання якого ніщо не може відбутися. Це — Дух Правди Христової. Але повторимось, що це так лише певною мірою. Водночас у деяких творах поета є такі звертання до Бога, які можна витлумачити як визнання його реального існування у вигляді якоїсь надприродної творящої сили. Все це потребує надто копіткого підходу до творчості поета загалом під час аналізу його світогляду, щоб некритичним цитуванням не спотворити погляди Тараса, не дати їм хибні оцінки.

Світогляд Шевченка не можна вважати однаковим протягом усіх років його недовгого життя. Поет сам визнає, що його світоглядні орієнтації зазнавали певних змін. Так, у листі до А.Толстої 1857 року він писав: "Чи дочекаюся я такого тихого, солодкого щастя, коли вам особисто зграйно, спокійно, з поміркованістю переродженого християнина, розповім, як сон, моє смутне минуле" (6 :148).

Творча спадщина поета, на нашу думку, має два періоди — до заслання і підчас й після заслання. Якщо до заслання погляди поета характеризує дещо загалом антирелігійна зорієнтованість, то це не притаманне його творчості наступних років життя. Вже на другому році заслання у листі до А.Лизогуба Т.Шевченко пише: "Де вони (друзі – Авт.) поділися!... одцурались безталанного свого друга... Всі лиха упали на мою голову"( 6 : 147). Підірване здоров'я, втрата друзів, відсутність змоги писати й малювати, самотність, жахливий стан безнадійності, матеріальна скрута тощо — все це, позначаючись на настроях митця, зумовило появу в його світосприйманні песимізму, ірреалізму. У листі до В.Рєпніної Т.Шевченко відзначає, що в "нещасті мимоволі стаєш марновірним" і що лише християнська філософія може допомогти у боротьбі з безнадійністю.

Своє життя на засланні поет розглядав навіть як посланий Богом "за безмежну любов до мене" іспит. "Він (цей досвід) навчив мене, як любити ворогів і ненавидячих нас. А цього не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе, якщо недосконалим, то принаймні бездоганним християнином” ( 6 : 147). При цьому Шевченко згадує навіть свого національного Бога: “О милий Боже України, не дай пропасти на чужині”.

Світоглядний перебіг поета зумовлений й тим, що за його часу релігійне світобачення панувало в усіх сферах духовного життя. Шевченко виріс на ньому. Воно певною мірою сформувало життєві орієнтири Шевченка ще тоді, коли він був "у науці" в дяка. Хоча в петербурзький період життя він слухав лекції з питань природознавства, проте засвоїти такий обсяг наукової інформації, який би вніс докорінні зміни в його світобачення, природно, не міг. При цьому зважимо на те, що й професор Буяльський, лекції з анатомії якого в Академії слухав Тарас, і професор Куторгі, який викладав зоологію, визнавали сотворенність всієї видимої і невидимої нам світобудови і окремих частин її "єдиною силою". Такі ж самі світоглядні установки характеризують погляди академіка К.Бера і натураліста М.Данилевського, з якими зустрічався поет, а також М.Максимовича, з яким він був близько знайомим і до якого прихильно ставився.

Визнаємо й те, що світоглядні пошуки Шевченка насправді не зазнали впливу з боку російських революційних демократів, як це тривалий час намагалися довести дослідники. Як бачимо із "Щоденника", у час заслання поета як він для них, так і вони для нього не існували. Більше того, В.Бєлінський, у відповідь на вислання Т.Шевченка в солдати написав: "Мені не шкода його, якби я був його суддею, я вчинив би подібно" (Бєлінський В. Лист до П.Анненкова, 1-10 грудня 1847 року // Родослав. – 1992. – №9-10. – С. 13).

У прагненнях адекватно відтворити світогляд поета треба враховувати також ту відмінність, яка існує між філософським і художнім освоєнням світу. Т.Шевченко не був філософом-теоретиком, він не залишив жодної спеціальної праці з питань релігієзнавства. Релігійні сюжети, які інколи трапляються в його творах, слугують митцю засобом оцінювання тих чи інших явищ і процесів, що відбуваються в навколишній дійсності. Не беручи до уваги поетичної форми висловлення Шевченком думок про релігію і все, що з нею пов'язане, дослідники спадщини поета часто довільно підбирали окремі цитати з його творів, щоб приписати йому такий підхід до релігійних явищ, який би був підставою для віднесення поета до войовничих атеїстів. При цьому явно нехтували тим, що життя формувало у поета швидше іррелігійну, ніж антирелігійну свідомість.

Останнім часом науковці прагнуть привести у певну відповідність поняття, які відображають різні форми іррелігійної свідомості. Ними є скептицизм, релігійний нігілізм, релігійний індиферентизм, антиклерикалізм, деїзм, пантеїзм. Сюди ж належить і вільнодумство. Хоч у з'ясуванні змісту форм іррелігійної свідомості наявний великий різнобій суджень, проте використання їх для оцінки поглядів діячів суспільної думки є плідним. Однак і тут ми маємо цілу низку труднощів. Справа в тому, що в структурі світобачення мислителя характеристики його поглядів, які відображаються цими поняттями, часто стикаються, а то й переплітаються.

Характерологічні особливості різних форм іррелігійної свідомості зумовлені насамперед тим, як ними з'ясовується поняття Бога, святого і святих, молитви, таїнств, який зміст у них вкладається. Н. Гнатишак робить спробу проілюструвати християнський спосіб мисленні Т.Шевченка своєрідною статистичною таблицею. Так, за його підрахунками, з 218 віршованих творів "Кобзаря" довгі поетичні молитви мають 17 (тут не враховано 10 Псалмів і кілька наслідувань Пророкам), на біблійний сюжет написано 7 поем, вислови "молитися", "Богу молитися" є в 150 творах, "перехреститися" — 20, згадано про Бога в 143 творах, а слово "Бог" (в т.ч. Ісус Христос) вживається 600 разів, Матір Божа згадується в 25 творах. Що ж до "Щоденника" поета, то він сповнений згадок про Бога й молитву. З 232 Шевченкових листів у 128 є релігійні вислови (Гнатишак М. Тарас Шевченко й релігія – Львів, 1936. – С. 18-20). Але при цьому автор не бере до уваги той зміст, який вкладає поет в те чи інше поняття в різних своїх творах. А він часто – не однозначний. Так, Бог у Шевченка (і тут позначилися народні уявлення про нього) виступає насамперед як ідеал добра, найвищої справедливості, правди, як уособлення людської совісті, моралі, світлого майбутнього, бажаного у житті. Дух Правди як Дух Христа постійно горів у душі Т.Шевченка і не давав йому спокою при спогляданні неправди людської. Поет підніс його на безмежну висоту — аж до Бога, щоб запитати його: "Чи довго ще на цім світі катам панувати?" У Шевченка Бог і Правда поєднані так, що там, як він пише, "де немає Бога —там немає Правди". Правда, вважає поет, то Правда Святая, Правда Божа. Тому відродження України він пов'язує з утвердженням Правди.

Шевченкове життя — це постійний пошук і прагнення до Божої "Живої Правди": "Боже милий! Як хочеться жити, і любити Твою Правду, і весь світ обняти!” (2:233). Правди світ у поета виступає як загальнолюдська цінність. І позаяк вона не може існувати лише для українця, монополію на неї не можуть мати інші народи чи окремі людські спільноти.

Національний Пророк України прагне зігріти Божою Правдою всіх людей — "від молдованина до фіна". Очікуючи на краще, Т.Шевченко вірить, що воно може з'явитися як чудо і лише завдяки Богові. У поемі "Тризна" він пише:

О Боже! сильный и правдивый,

Тебе возможны чудеса,

Исполни славой небеса

И сотвори святое диво ( 1: 211).

Проте Добра поет бажав не собі особисто. В його уяві завжди "стояла обездолена Україна, за якою у нього постійно боліла душа, за яку він посилав слово молитви до Бога Живого:

Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Україні понеслось,

І на Україні святилось.

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини! Амінь ! ( 2 : 281).

Вірячи в Божу підтримку і благоговіючи перед Його величчю, поет закликає всіх земляків своїх до згоди: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" Лише за цих умов засяє світ ясний, новий, "забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України".

Проаналізувавши “Кобзар”, Іван Огієнко вводить поняття “шевченківський релігійний стиль” думання і писання. Всі Шевченкові твори, відзначає дослідник, “просякнені глибокою й істотною релігійністю. Це релігійність душі й серця, защеплена ще з колиски. У кожному вірші згадується Бог, Господь, Небо, Рай, Церква й т. ін., і ці слова в нього скрізь, бо вони не кидають його думать. Релігійність і церковність – основна ознака стилю-змісту всієї української мови, тому й мови Шевченкової. Навіть саму українську мову автор зве хрещеною, а це народна ідеологія: полонені “довго не чули хрещеної мови”. У Шевченка думання виразно релігійне” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – С. 292).

Потужним мечем у руках поета було Слово Боже. Проводячи паралель між історичною долею єврейського і свого народу, Шевченко подеколи у переспівах біблійного тексту слово "Ізраїль" навіть замінює словом "Україна". Але частіше — чи то для прикриття своїх справжніх намірів, чи то в пошуках форм вираження поетичного задуму — він вкладає історію українського народу в зміст біблійних сюжетів, в діяльність біблійних персонажів. Як і історія євреїв, вона відтак постає перед нами як історія Божого народу, якого напасники його, "вороги новії" розкрадають і розтинають (Див.: Домашовець В. Псалми Давидові в поетичних творах Т.Шевченка. – Оттава, 1992). Поет ніяк не міг збагнути, за що ж то Бог так карає Україну? Чи то є Боже покарання за якісь всенародні гріхи ? — спадає з його уст питання. І, відповідаючи сам собі, поет зауважує, що Бог спить, а "настоящі християни" з наших "братів слов'ян", зневажаючи Господа, діють щодо інших народів за принципом "Сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, не нами дана? Й чом ви нам платить за сонце не повинні".

Шевченко не вживав вислову "державне християнство", але таке словосполучення немов випливало із змісту його творів. Бог у цьому християнстві виступає вже як підвладний цареві, благословенником його волі й діянь, а не якоюсь важливою реальністю. Живучи в примарах філософії "Третього Риму", Росія постійно паплюжила багном образ Божий, навертаючи в своє ярмо інші народи.

Та найбільший гнів поета припадає на "своїх чужинців" — змосковщених дворян і духовенство українського походження, які, як і колись, за Давидових часів, запродали себе ворогам рідного народу. Вони не зможуть "за Правду всесвятую встать і за свободу", бо "розпинать, а не любить" навчились брата, "не зрять Бога над собою", виконують зло через незнання істинної Правди Божої.

Тому поет докоряє тим "рабам незрячим”, які благають милості у земних богів-ідолів, "попів й царів", і закликає молитись лише Богові і Правді, а "більше на землі нікому". Водночас, переспівуючи 93-й псалм, Шевченко просить:

Встань же, Боже, твою славу

Гордий зневажає.

Вознесися над землею

Високо, високо,

Закрий славою своєю

Сліпе, горде око.

Як ідеал Добра і Правди, Бог, на думку Т.Шевченка, має бути силою, покликаною утверджувати своєю діяльністю справедливість у світі, карати всіх, хто відхиляється від визначених релігією норм людського співжиття.

Проте, оцінюючи "караючу функцію" Бога, поет не стоїть на ортодоксально-церковних позиціях. Більше того, він висловлює навіть скептицизм, іронію щодо дій Бога, які в нього подеколи переростають у зневагу. Ця зневага особливо помітна у вірші "Юродивий":

А ти, Всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали.

І вішали. А Ти не знало?

І Ти дивилося на них

І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі...

Та цур їм, тим царям поганим! ( 2 : 298).

У звертаннях поета до Бога частими є: чому? доки? хто одностайно стане за "євангеліє правди"? "Немає кому", — відповідає Шевченко сам собі і робить висновок, що й "суду не буде, бо вже мене осудили на сім світі люди".

Для віруючої людини найвищою цінністю є Бог. Всіляку кривду щодо Бога вона розглядає як найбільший гріх. Для Шевченка ж такою цінністю є насамперед Україна, доля її народу, її майбутнє.

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

 Хто тебе не мучив?...

І тут поет виходить за межі "релігійної пристойності" й робить закид Богові, не вважаючи це гріхом, а навпаки — виставляє Бога великим грішником за сплюндровану долю України:

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать? ( 2 :47).

Думка про Україну, її долю та історичне призначення домінує в змісті усіх творів Т.Шевченка. Україна для нього має абсолютну вартість.

Я так її, я так люблю

 Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

 За неї душу погублю! ( 2 :42).

Іван Огієнко вважає, що “нарікання” Шевченка на Бога були “випадковою ненормальністю” і “виходили виключно з його розпачу, в який він впадав через неймовірно тяжкий стан життя – і всієї України, і свого власного” ( Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – С. 227). Митрополит зауважує, що” “затемняючи розум”, саме розпач призводив поета до того, що він впадав у відчай і накидався на всіх, винних і невинних, навіть на Бога. Але вся творчість Шевченка засвідчує, що Бог для нього – “батько і то батько рідний. І він до нього всякі претензії несе і скеровує, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто є, власне, синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю” (Там само. – С. 233).

Доктор Д.Бучинський “послаблення віри поета”, його сумніви і зневіру пояснює тим, що “Шевченко – світська людина. На його релігійне виховання ніхто не звертав спеціальної уваги”. До того ж у житті поета було багато “таких важких хвилин”, коли “закрадається у душу сумнів”, “затрачається ясність думання”, “притомність розуму”. І взагалі, як пише дослідник, “немає людини без гріховного упаду; кожного з нас частіше або рідше … зачіпає крило гріха, за яким стоїть спокусник диявол. Не без гріха й гріховного упадку був і Шевченко. І тут немає нічого, сказати б так, дивного, бо без спокус не були навіть святі угодники Божі. Якщо сатана знайшов доступ навіть до Богочоловіка, то чому б він не мав знайти стежки до Шевченка? … Кілька розпачливих думок маємо у Шевченка, кілька хвилин духовного заламання, але вони такі короткі, його віра така сильна, що зараз же приходить опам’ятання й духовна рівновага… Завжди поет знаходив силу, щоб піднестися й приблизитися до Бога”. (Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г.Шевченка.– Лондон-Мадрід, 1962. - С. 199-200).

Вважаємо, що Шевченко був людиною, яка протягом всього свого життя не знала щастя, була нещасною в нашому людському розумінні, як кажуть, “забутою Богом”. Але його християнські міркування на тему Всевишнього, тему віри такі величні, що, навіть будучи висловленими в своєрідній поетичній формі, постають в рівні з судженнями християнських філософів. І це при тому, що Шевченко не теолог, а, скажемо так, “рядовий Христової Церкви”, вихований в обрядодійстві й офіційщині Московського Православ’я, примітивності його богопросвітительства. Відтак на тлі цього християнськість поета стає ще більш виразнішою, а його “Кобзар” – своєрідною національною Євангелією, в якій Бог поєднаний з долею України і з віршів якої можна було б укласти прекрасний християнський молитовник.

Хоч Шевченко і відвідував храмові богослужіння, але істинна релігійність для нього була якимсь покликом душі, мала кордоцентричні вияви. Згадаймо, як він у своєму “Щоденнику” засудив голе обрядодійство. “Хотів я ввійти в саму церкву, – пише він про свій прихід в Нижньому Новгороді до храму св. Юрія, – коли це двері відкрилися і вийшла пишно, бундючно вбрана пані, вже не цілком свіжа; тричі перехрестилася й поклонилася перед цим чудовищем (Тарас тут має на увазі препогано намальовану ікону – А.К.), перехрестилася і вийшла. Лицемірниця! Ідолопоклонниця! Певно б … А чи тільки вона одна? Мільйони подібних до неї безглуздих, зопсутих ідолопоклонниць! Де ж християнки? Де християни? Де безплотна ідея добра і чистоти?... У мене не стало духу перехреститися й увійти у церкву” (5, 141).

Вчинок Т.Шевченка – не засвідчення його як безбожника-єретика. У поета свій підхід до християнства. “Шевченко наскрізь релігійний, він – теїст, – зауважує відомий дослідник його творчості проф. С.Смаль-Стоцький. – Він знає один етичний закон правдивої релігії, який прикладає до всіх людських діл – закон безмежної любові, закон абсолютної, чистої, живої Правди-Істини і Правди-Справедливості. Любов і Правда – це його Бог, якому він поклоняється, вважаючи все інше за брехню. Не з правдивим Богом веде він війну, не проти Христа підіймає Шевченко бунт, а проти пофальшованого, лицемірного християнства, що сталося посміховищем науки Христової, що наказує бити поклони “за кражу, за війну, за кров”. За таку етику Христос не розпинався на хресті, той Христос, що перед ним б’є поклони Шевченко” (Цит. за: Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г. Шевченка. – С.202).

Дехто з дослідників ще віднаходив у словах-наріканнях поета богохульство, дехто — вільнодумство. А тим часом вони мають глибокий зміст. Своїм прокльоном, як це слушно зауважує В.Слюзар, Т.Шевченко хотів привернути увагу Бога до "безталанної вдови" — України. "Хай же вогненна кара за це богохульство упаде тільки на нього, але й хай Господь ласкавішим оком спогляне на його Україну, яку він окупить своєю душею". Ця самопожертва поета нагадує самопожертву Ісуса Христа, з тією лише відмінністю, що це здійснюється не заради всього людства, а тільки за свій український народ.

Для Т.Шевченка Україна існує не в історичному континуумі, а в міфологічному. Вона не підлягає законам історичної необхідності. Сплюндрована і зруйнована, Україна, як і її Церква, за Т.Шевченком, уособлена в “Церкві-домовині”, що стоїть у селі Суботові. Але з часом ця “домовина” розвалиться, постане вільна Україна і, розвіявши тьму неволі, запалить світло Правди.

Поет вірив у щасливе майбутнє свого народу. Моделлю для міленарного мислення в християнських культурах йому слугувала Біблія. Перефразовуючи Книгу пророка Ісайї, він малює дивовижну картину спасенного світу:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі

І пустиню опанують

Веселії села.

Хоча Т. Шевченко писав про те, що народ "заходиться вже будить" загостреною сокирою, проте щасливе майбуття його він пов'язував здебільшого з дією надприродних сил. "Золотий вік", який має наступити, поет сприймає як сакральну будову, котра означатиме тріумф не Розуму, а істинної Мудрості, яка, подібно до багатьох міленарних пророцтв, характеризуватиме грядущу ідеальну спільність обраних. "Важливо зазначити, — пише професор Гр.Грабович, — що ця ідеальна спільність набирає універсальних масштабів, а ідеальний образ України зливається з образом ідеального людства" (Грабович Гр. Шевченко як міфотворець.–К., 1992. – С.160).

Національна самосвідомість поета була такою високою, що він, як вище зазначалося, ладен був за Україну проклясти "святого Бога", а відтак і загубити свою душу. Водночас він закликає Бога зжалитися над Україною, якої, "може вже немає", а братів-українців — не вдаватися у тугу й молитися Богові, працювати розумно в ім'я нашої безталанної матері-України.

Християнським світоглядом, вірою "сина Божого во плоті" пройняті всі твори Шевченка. Християнську ідею "Людина — образ Божий" він переносить на свої оцінки відносин між українцями. Його відомі "І мертвим і живим ..." своїм епіграфом мають євангельські слова: "Коли хто скаже: Я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той є лжець, бо хто не любить брата свого, якого бачить, то Бога, якого не бачить, як може любити?" (Ів. 4 : 20). Тому, підкреслюючи, що "і царяти, і старчата — Адамові діти", поет звертається до тих своїх земляків, які "людей запрягають в тяжкі ярма", із словами: "Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте!"

Водночас поета турбує конфесійна роз'єднаність українського народу. Його звернення до слов'ян припинити те "порізнення", яке внесла між ними різна релігійна належність, у перекладі на український ґрунт звучить як заклик не бути "игралищем иноплеменников", злитися воєдино любов'ю і братством:

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого,

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть (2 : 18).

Шевченко постійно наголошує на тих збитках, яких завдала національному буттю українців "присяга Москві". І в цьому, наголошує поет, не допомогла Богданова молитва, "щоб москаль добром і лихом з козаком ділився". Вину за "національне осміяння", загибель "слави України", її волі Шевченко також переносить і на Російську Православну Церкву як "головний вузол московської внутрішньої політики", яка, зрадивши чисту святу віру, благословляла всіляке гноблення й розбійництво Росії щодо інших народів, перетворила Українську Церкву у “Церкву-домовину”.

Засуджуючи державне християнство і виступаючи проти всевладдя в християнському світі Апостольської столиці, яке допомагало "добрим" сусідам України поневолити її, Шевченко висловлює тверду віру в праведного Бога, який "розвіє тьму неволі, світ Правди засвітить. І помоляться на волі невольничі діти" (1:307). Та зробить він це, розваливши ту "Церкву-домовину", яку витворила в Україні Московська Патріархія, що, поглинувши 1686 року Київську Митрополію, сприяла ліквідації Українського християнства, підмінила в свідомості українців їхню етнічну належність конфесійною — російсько-православною.

Зауважимо, що мрії поета не збулися й досі. "Церква-домовина" є найбільшою православною інституцією в демократичній Україні. Утверджуючи ідею всеслов'янської єдності, "єдиновірного братерства", вона й нині є тією духовною силою, яка працює в руслі великоросійської шовіністичної політики, проти нашої державницької виокремленості, національного відродження, української християнськості.

Тарас Шевченко – поет християнсько-євангельської любові. Він пише:

Любов – Господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток,

Діли з убогим заробіток,

То й легше буде зароблять!

Для Шевченка любов є не тільки змістом, а й вартістю життя. Це засвідчують його слова, що “невесело на світі жить, коли нема кого любить”. Але при цьому якщо для поета любов індивідуальна була святою, то любов суспільна – найсвятішою. Він все життя оспівував братню любов і любов між своїми людьми. Навіть в момент безнадії і розпачу благав Бога:

А дай жити, серцем жити

І людей любити…

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли!

Можна погодитися з доктором Д. Бучинським, що “любов, прощення та милосердя до ближнього, а то й до ворога є “чи не найбільшою рисою духовності нашого народу й нашого мисленника Шевченка” (Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г. Шевченка..– С.183). Поет усвідомлював те, що це прощення в українців, ставши невід’ємною складовою їх душі, протягом історії їх підневільного буття набуло дещо здегенерованих форм, що наші християнські ж поневолювачі поміняли в українця християнський дух воїна на дух раба.

Згадаймо тут бабусю Микитівну з повісті “Княгиня”. Розповідаючи про негідника москаля, який своїми нелюдськими вчинками занапастив долю її улюбленці безталанної Катрусі, тут же заспокоює себе: “Прости, Господи, мене непрощену грішницю, що я гужу чоловіка. Він мені нічого злого не зробив… Ні! А як подумаю, так він і мені багато зла наробив, він, прости йому, Владико Милосердний, він, душогубець, занапастив мій єдиний скарб, мою одну єдину любов” (3, 193-194).

Ідея християнського прощення проходить і через зміст поеми Шевченка “Меж скалами, неначе злодій”, де, повернувшись із тяжкої й довгої солдатської служби і заставши невірну дружину, солдат

Підняв руки калічені

До святого Бога,

Заридав, як та дитина…

І – простив небогу!

Роблячи вже свій висновок з цього факту, Тарас Шевченко пише:

Отак, люде, научайтесь

Ворогам прощати,

Як цей неук! (2, 129).

Чим пояснити таке всепрощенство поета? На нашу думку, усвідомленням ним того, що всі ці вади і несправедливості є не від Бога, а від людської зрадливості. І якщо Шевченко когось не любив, то не любив їх не як людей, а як злочинців, втілення непоправного гріха. І тут поет звертається до Бога з проханням за таких людей:

…Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

Як бачимо, етичне вчення Ісуса Христа стало Шевченковою релігією. Поет був впевнений в тому, що тільки перемога цього вчення в людському житті, в повсякденній діяльності людини здатна спасти людство, принести мир і радість йому на землю.

Шевченко так далеко йде за вченням Христа про всепрощення, що словами свого християнського мученика Алкіда наказує молитися за своїх ворогів, навіть за катів:

Молітеся, братія! Молітесь

За ката лютого! Його

В своїх молитвах пом’яніте,

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь!

Молитва – Богові! (2, 290).

“Хіба ж може бути молитва чистіше, вища й Богу вгодніша, як молитва за нерозкаяного грішника?” – запитує Т. Шевченко у своєму “Щоденнику”.

Надто розмаїтими є думки Т.Шевченка про долю людини. Тут він загалом дотримується ідей провіденціалізму ("великий Божий вирок", "життя призначення", "все від Бога!"). "Од Бога все! А сам нічого дурний не відає чоловік!" — пише він у "Варнаці".

Проте, розглядаючи Бога як силу, що визначає долю людини, її життєві орієнтації, Т.Шевченко водночас піддає його гострій критиці за те, що він карає, по суті, невинних людей: дівчину за те, що щиро полюбила козацькії очі; поета, який і так у житті дуже багато терпів; дівчину, яка народилася на світ, щоб "всякому добро творити", а стала черницею, занапастила себе у монастирі. Звертаючись до Бога, поет у поемі "Княжна" пише:

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки ( 2 :27 ).

Висловлюючи своє невдоволення тією байдужістю, яку Бог виявляє до людей, Т.Шевченко відзначає, що саме таке ставлення його до земних справ неодмінно породжує сумнів, небажання вірити в нього: "Як же його вірить, заплющивши очі, рад би я вірить, та серце не хоче".

Безперечною заслугою Т.Шевченка є те, що своєю творчістю він підносить людину до стану Бога. У нього є слова, спрямовані на утвердження в людині її гідності як людини, а саме це і є тим аспектом світобачення поета, який засвідчує його вільнодумність. Звертаючись до Л.Полусмакової, поет пише:

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде! (2:398 ).

Заклик "Будьте люди, а не посмішище ченцям!" пронизує всю поему Шевченка "Єретик". Людина стає людиною тоді, коли вона розправляє свої руки, змиває з очей луду, не принижує свою людську гідність ні перед ким. Таких людей і Бог "не одурить", підкреслює поет.

Думки, які б прямо заперечували існування Бога, лише двічі трапляються в творах Т.Шевченка. Деякі дослідники, обґрунтовуючи положення, що поет був атеїстом, при цьому посилаються на таке його категоричне судження:

Бо немає Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю на тім

Світі благаєте?

Немає! Немає! (1:327).

Але, уважно прочитавши ці рядки, відзначимо, що вони не містять прямого заперечення буття Бога. Тут йдеться лише про те, що його немає на небі. Слова із "Заповіту" "Молитися,.., а до того я не знаю Бога" також не означають, що Шевченко ними заперечував основну релігійну ідею. "Не знаю" — це не означає, що Бога немає. Так само можна оцінити і слова поета з його вірша "Лічу в неволі дні і ночі", що "немає нічого": "Нема навіть кругом тебе великого Бога".

Аналіз різних форм ставлення людей до релігії, різного розуміння сутності Бога засвідчує те, що всі ці форми за умов соціальної нерівності мають насамперед "утилітарний характер". Незадоволення своїм приреченням на рабське буття неминуче породжувало внутрішній конфлікт свідомості людини. Якщо в одних це виражалося у відмові від власного Я, абсолютному сприйнятті релігійної ідеї визначеності і покірності, вірі в спасіння через прихід месії, то в інших це невдоволення виявлялося в антитеїстичній формі.

Антитеїзм — це відображення пошуків людини, яка ще не знайшла себе саму, своє Я. Антитеїст зберігає в своїй уяві образ Бога, який для нього постає не як продукт ілюзорно-фантастичного відображення дійсності, а як щось реально існуюче, але таке, що виконує своє призначення щодо людини. Заперечуючи такого Бога, людина доходить усвідомлення своєї гідності.

Аналогічний хід мислення притаманний і Т.Шевченкові. "Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?" — питає він у поемі "Сон". І, немовби відповідаючи собі, додає:

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає...

А патріот, убогих брат,

Дочку й теличку однімає

У мужика... І Бог не знає,

А може й знає, та мовчить ( 2 : 26 ).

Вдумаємося в ці слова: "Чи Бог бачить?", "бачить та мовчить", "не знає, а може знає". Адже це критика тих антропоморфних властивостей, які приписує Богові "Катехізис", називаючи його всевидящим, всемилостивим, всезнаючим та ін.

Та цим поет не обмежився. Він залічує Бога до тих, хто гнобить народ. Звертаючись у поемі "Кавказ" до Спасителя, він пише:

За кого ж ти розіп'явся,

Христе, сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини.. Чи може,

Щоб ми з тебе насміялись? ( 1 : 327 ).

Антитеїзм поета знову переростає у вільнодумчий скептицизм.

Як бачимо, світогляд Т.Шевченка має надто складну мозаїку різних відтінків. Одні його твори дають право для висновку про те, що він був релігійною людиною, інші — для твердження, що його вільнодумство має чітку іррелігійність в її людиноутверджувальній зорієнтованості. Але зауважимо, що реконструкція іррелігійної свідомості поета у всій цілісності та взаємозв'язку різних, часто суперечливих тенденцій — справа надто складна. Тут завжди є можливість однобічного розгляду, захоплення якоюсь стороною, рисочкою світобачення митця, нанизування для підтвердження своїх міркувань тих чи інших цитат з його творів. Але при цьому можуть лишитися осторонь такі судження, які відображають справжню суть його світогляду. Саме це мало місце у спробах довести, що Т.Шевченко був войовничим атеїстом. Це ж спостерігається й нині, коли в різних виданнях з'являються статті, які обстоюють глибоку релігійність поета.

А між тим Шевченко не був ні атеїстом, ні глибоко віруючою людиною. Насичене антиклерикальними і своєрідними деїстичними ідеями його вільнодумство підносилося до усвідомлення величі людини як творця свого щастя:

0 люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки (2:311).

Відсутність у поета теоретично обґрунтованих поглядів на суспільні явища, роль людини в історичному процесі зумовила своєрідність тлумачення ним соціальних функцій релігії. Визнаючи існування Бога, Шевченко водночас, як і всі антитеїсти, вільно поводився з ним. Бог у нього через те, що "спить", виступає захисником інтересів панівних класів, а не носієм загальнолюдського, скоріше у ролі караючої, а не благоносної сили. Добра від нього, за Шевченком, людина може й не сподіватися. Поет не лише доводить Богові необхідність прокинутися, умовляє згледітися на нещастя народу, а й звинувачує його в обмані, одуренні й обкраданні убогих, проклинає його. А якщо так, то напрошується висновок, що людина не завжди має покладатися на таку абстрактну і безтурботну силу, як Бог.

Поет інтуїтивно був переконаний у тому, що він, як біблійний і Божий Посланець, сам покликаний нести своєму народові Правду, закликати його йти до особистої і національної свободи. Враховуючи це, Т.Шевченко прагне перебрати на себе роль посередника між народом і Богом, говорити із своїм рідним народом від імені Господа, розкриваючи йому зміст Слова. Гр.Грабович, відзначаючи "злиття" поета із Спасителем і вказуючи на наявність у нього рис Пророка, слушно зауважує: "Як і Христос, що своїми стражданнями звільнив людей від прокляття первородного гріха і відкрив їм шлях до спасіння, Шевченко...розкрив таємницю "великого льоху", яким є Україна, особистою недолею спокутував гріхи чи "прокляття" її дисгармонії, дав своєму народові рятівну віру в "золотий вік" ( Грабович Гр. Шевченко як міфотворець. – С. 168). Своє покликання поет убачає у пробуджуванні людей від того сну, який навіяв на них Бог, закривши їхні "добрі очі" і скувавши їхній "вольний розум". "Прозріте, люди, день настав!" — чуємо його заклик. В іншому вірші: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая”. Отже, людину Шевченко ставить у центрі Всесвіту.

Все це засвідчує своєрідність антитеїзму Тараса Шевченка, яка виражається у відмові його від теоцентризму і переході до антропоцентризму. Своєю поставою поет започатковує новий тип людини, який Микола Шлемкевич, як вище вже відзначалося, назвав шевченківською. Моральним ідеалом її є вільний дух, що сам на основі пізнання самовизначається, а головною засадою світогляду — розум. Саме тому Т.Шевченко закликає не покладатися у всьому на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом "почувальних сил душі", облегшувальним чинником тяжкої вдачі), здолати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікування Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ. Лише тоді, як пророкує поет,

Встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить.

І помоляться на волі

Невольничі діти! (1:307).

Виступаючи на сороковий день на спомині поета Микола Костомаров сказав: “Як Божий грім, гримнула твоя пісня свята по всій Україні; заворушилися бідолахи, прокинулися твої діти, аж дивляться, а ти показуєш їм далеко, щось ясне і блискуче: любов, правду й волю!”.

Анатолій КОЛОДНИЙ

"Релігія в Україні", 8 березня 2011 року