Боротьба за визнання: кейс Македонської Православної Церкви

9 листопада 2017 Священний Синод Македонської Православної Церкви (МПЦ) звернувся з офіційним листом до Болгарської Православної Церкви (БПЦ) з проханням сприяти світовому визнанню автокефального статусу МПЦ. Від себе Охридська архиєпископія (інша назва МПЦ) визнає БПЦ Церквою-Матір’ю для македонців, яка «першою прийняла і визнала її автокефалію, повідомила про неї і піклується її потребами, належить їй і захищає її інтереси перед Вселенським Патріархатом та іншими Помісними Церквами».

Єпископат МПЦ пропонує болгарам підписати двосторонню угоду, яка буде свідчити про незаперечне визнання та відновлення спілкування Македонської Церкви з іншими Православними Церквами. Таким чином, керівництво МПЦ через БПЦ хоче увійти до родини Православних Церков.

Відповідь від офіційної Софії прийшла швидко. Вже 27 листопада Священний Синод БПЦ направив листа в Македонію. Єрархи Болгарської Церкви визначили, що за умови визнання за БПЦ статусу Церкви-Матері для македонців, вони сприятимуть та клопотатимуть перед помісними Церквами зробити усе необхідне для встановлення канонічного статусу МПЦ. Задля цього Синод БПЦ створив відповідну комісію з власних архиєреїв. Примітно, що в тексті листа до МПЦ вживаються власні назви, без лапок, уточнень «так звана», що свідчить про визнання єрархії МПЦ болгарами.

Історична довідка. Православ’я на території сучасної Македонії було розповсюджено ще з перших віків християнства. В VI ст. архиєпископ Скоп’є (сучасна столиця Македонії) отримав автокефальний статус. В IX ст. ці території підпадають під владу Болгарського царства. Болгарський цар Борис вирішує встановити свою церковну єрархію та бути незалежним від Константинополя. У 927 р. центром нової (болгарської) патріархії стає м. Охрид (сучасна Македонія). Саме з утворенням Охридської Архиєпископії (пізніше Патріархату) пов’язують своє становлення Болгарська, Сербська та Македонська Православні Церкви. Після падіння Болгарського царства у 1018 р. Церкву підпорядкували Константинополю (як автономну архієпископію). Пізніше на деякий час автокефалію вдалося відновити. Під тиском турків у 1767 р. автокефалію Охриду було скасовано і передано під керівництво Константинополя. Після відновлення у 1872 р. автокефалії БПЦ, Македонська Церква переходить під юрисдикцію Болгарії. По закінченні I Світової війни територія Македонії потрапляє під владу Сербського королівства, а відтак Церква підпорядковується Белграду. Підчас II Світової війни, коли Болгарія захоплює територію Македонії, вона відновлює тут і свою церковну владу. Проте після закінчення війни Македонія увійшла до складу Югославії, а відтак церковна влада повертається до Белграду.

У 1958 р. в наслідок церковно-національного собору в Македонії було вирішено відновити власну Охридську Церкву. Наступного року серби визнали автономну Охридську митрополію у складі Сербського Патріархату. У 1966 р. македонці офіційно звертаються до сербів з проханням надати їм автокефалію. У 1967 р. керівництво Сербської Церкви відмовляє. Тоді Священний Синод МПЦ в односторонньому порядку проголошує автокефалію. Синод Сербської Церкви назвав Македонську Церкву розкольницькою, скасувавши євхаристійне спілкування. Автокефалію МПЦ не визнала жодна з Помісних Православних Церков.

У Сербській Православній Церкві здивовані рішенням болгарського Синоду. В Белграді сподіваються, що болгари лишатимуться в рамках канонічного права у стосунках з Охридською митрополією.

Ситуація також заплутана національним фактором. Ані серби, ані болгари, ані греки (всі православні) не визнають македонців окремою нацією зі своєю мовою, культурою та традиціями. Серби вважають македонців південними сербами, а македонську діалектом сербської. Так само і болгари вважають македонців західними болгарами, а їхню мову діалектом західно-болгарської. Греція протестує проти використання цією державою назви Македонія, оскільки сама претендує на історичну спадщину Македонії. Більше того, греки бояться, що в македонців можуть виникнути «апетити» на Егейську Македонію (суч. Греція), в якій розташоване одне з найбільших міст країни – Салоніки. В останньому аж до поч. ХХ ст. проживала численна македонська діаспора, проте внаслідок політики еллінізації, в Греції майже не лишилось слов’янського населення.

* * *

Для прояснення ситуації ми звернулись до провідного наукового співробітника Відділення релігієзнавства Інституту філософії Академії Наук, доктора філос. н., професора Олександра Сагана.

— Пане Олександр, як Ви можете охарактеризувати офіційну переписку Болгарського та Македонського синодів? Чи дійсно болгари сприятимуть визнанню канонічного статусу МПЦ, як було заявлено в документі, чи це чергова відписка?

— Я думаю, що насправді не буде особливо активних дій Болгарської Церкви. Річ у тім, що обидві Церкви, які так чи інакше дотичні до вирішення македонської проблеми, знаходяться в орбіті Москви. РПЦ має вплив і на сербів, і на болгар. Між цими двома лініями Москва-Белград та Москва-Софія встала Македонія. Москві не вигідно ламати стосунки з будь-якою з Церков. Відомо, що в Сербської і Болгарської Церков протягом історії були не прості стосунки і підливати зараз олії у вогонь – досить небезпечно.

— Тоді це відписка? Церковна формальність?

– Це питання (визнання Македонської Церкви – Д.Г.) дуже складне і православний світ наразі не готовий до його вирішення. Я припускаю, що зі сторони Македонії це міг бути шантаж сербів для того, щоби виторгувати собі більш вигідні умови. Можливо і йдуть якісь приватні зустрічі чи укладаються кулуарні домовленості, проте у відкритих джерелах про це не повідомляється.

— Чи втрутиться в цю ситуацію Вселенський Патріарх?

— Теоретично він може це зробити, проте в реальності це складно. Патріарх Варфоломій має певний вплив на Болгарську Церкву, до подолання розколу котрої в 90-ті рр. ХХ ст. він був безпосередньо задіяний. Однак цей вплив обмежений, адже у противному випадку БПЦ прийняла б участь у Всеправославному Соборі на Криті. Однак вона підтримала Москву і проігнорувала Собор.

Тепер до Сербії. Ні для кого не секрет, що Сербська держава загалом, і Церква зокрема знаходиться в найтісніших обіймах Росії. Проте, на відміну від болгар, серби врешті-решт на Собор приїхали. Хоча й на початку лякали відмовою. Загалом ситуація дуже складна.

— Чи можуть ці процеси вплинути на церковну ситуацію в Україні?

— До певної міри ситуація подібна. Київ і Москва сперечаються за першість, як Скоп’є та Белград. Проте існує третій актор, який оскаржує претензії на «материнство». На Балканах це Болгарія, у нас — це Константинополь. Проте слід пам’ятати, що кожен випадок є унікальним та не можна механічно переносити досвід однієї ситуації на іншу. Більше того, у православних канонах немає прецедентного права, а тому апеляції до прецеденту ще нічого не гарантують.

Дмитро ГОРЄВОЙ