… 2005 – 2006 року у Львові до 750-річного ювілею міста проводили грандіозну – тепер печально знамениту – реконструкцію площі Ринок. Серед іншого було знесено металеву огорожу навколо квітника на західній стороні площі, там, де колись стояв стовп ганьби (англ. pillory, нім. pranger), де було місце страт, де лилася людська кров, часто невинна. «Ну от, – подумав, – тепер і у Львові будуть веселитися на кістках».

Це там – у них – Нью-Васюки, тут – Паcиків-Fest!

 … 2005 – 2006 року у Львові до 750-річного ювілею міста проводили грандіозну – тепер печально знамениту – реконструкцію площі Ринок. Серед іншого було знесено металеву огорожу навколо квітника на західній стороні площі, там, де колись стояв стовп ганьби (англ. pillory, нім. pranger), де було місце страт, де лилася людська кров, часто невинна.

«Ну от, – подумав, – тепер і у Львові будуть веселитися на кістках».

 Спонукою чи підтвердженням надуманого – на вибір читачів – стала презентація чергового «питейного заведения» на площі Ринок, де заманухою була розповідь про те, що 1578 року саме тут – у цьому льосі – тримали перед стратою гетьмана Івана Підкову, але він страху не знав, бо день і ніч насолоджувався свіженькою щойно добутою із землі протоmazocівською кавою, яку йому потайки безперервно доставляли підземним ходом прямо з копальні кави, що містилася на протилежній стороні площі, і відтак припрошували всіх присутніх наслідувати козацького ватажка. Щоправда в чому – не уточнювали: чи в цілодобовому кавуванні, чи в розгульному воюванні Молдови, чи в стоїчному ставленні до смерті…

 Але якось обійшлося, мої страхи виявилися даремними: місце страт облямували невисоким бордюром, а в середині з різнобарвних камінчиків виклали герб Львова. Вийшло цілком пристойно, навіть вишукано.

Але «не долго музыка играла». Невдовзі на лобному місці заюрмились дітлахи, а згодом й дорослі – якоїсь зими там поставили чи-то сріблястих оленів, чи-то віслючків (ще й підсвітили!)– і всім закортіло хоч на світлині попасти у казкову феєрію. Потім комусь приглянулися різнобарвні камінчики, і якоїсь весни герб Львова висадили з квітів – він став тимчасовим, сезонним.

Відтак і місце страт набуло ознак непостійності – хтозна чи й було там колись!

То ж цілком закономірно цієї зими там розмістили торгові будки, і взимку п’яненький люд збадьорений глінтвейном та гарячим пивом втрамбує, заодно й спаскудить лобне місце, а навесні, щоб сховати неподобство, над ним встановлять поміст для чергового «питейного заведения» на Ринку.

Нарешті станеться! – Пасиків-Fest переможе Львів повністю і остаточно…

 Хтось залюблений у Старий Львів, комусь подобається Пасиків-Fest. Це справа смаку й виховання. Скільки людей, стільки й думок. На кожне pro отримуєте contra, на кожний доказ – спростування, але ніхто не зможе заперечити, що все це відбувалося й відбувається за правління найбогомільнішого мера, бургомістра, міського голови в історії Львова – Андрейка Садового.

Пан Анджей не упустить щонайменшої нагоди похизуватись у товаристві владик усіх конфесій та церков, не пропустить жодного празника у чисельних львівських парафіях, завжди розпочинає свої публічні виступи словами: «Слава Йсу, мої улюблені пасиківчани та найборзіша (похідне від «аба-а-арзели» - М. Х.), найвишуканіша еліта-Fest». А що вже любить і шанує Матку Божу! В останні роки при кожній нагоді ще й дарує всім й усюди вибрані твори великого митрополита Андрія Шептицького.

То ж у підсвідомості сама собою утверджується думка, що Пасиків-Fest – це всерйоз і надовго, ба більше – це з волі Божої! А думати, що це з допуску Божого, навіть не смішно, це, просто, несмак…

Темою дня львів’ян стає парафраз слів незабутнього Ст. Людкевича: «Нам збудували – і на то нема ради…»