Блог Миколи Хмільовського_image

Блог Миколи Хмільовського

ПРО ПАМ’ЯТНИК ВЕЛИКОМУ МИТРОПОЛИТОВІ…

11.08.2015, 11:23
ПРО ПАМ’ЯТНИК ВЕЛИКОМУ МИТРОПОЛИТОВІ… - фото 1
8 квітня в музеї історії релігії музейна громадськість обговорювала проект пам’ятника митрополита Шептицького. Я мав певні рефлексії, підготував текст, але не опублікував. Заникав флешку раз і вдруге, а потім було неактуально. Пам’ятник поставлено, освячено, відкрито. Чи означає це, що справу увіковічення особи митрополита Андрея закрито. Думаю, що ні. Тож хай всі думки буде почуто...

 

8 квітня в музеї історії релігії музейна громадськість обговорювала проект пам’ятника митрополита Шептицького. Я мав певні рефлексії, підготував текст, але не опублікував. Заникав флешку раз і вдруге, а потім було неактуально. Пам’ятник поставлено, освячено, відкрито. Чи означає це, що справу увіковічення особи митрополита Андрея закрито. Думаю, що ні. Тож хай всі думки буде почуто...

Вчора, 8 квітня, у Львівському музеї історії  релігії відбулося обговорення проекту пам’ятника митрополиту Шептицькому у Львові. На прохання Львівського митрополита УГКЦ Ігоря Возьняка зібралася поважна музейна громадськість – директори, провідні науковці. Проект представляв Ігор Кузьмак. Багато з присутніх прийшли вже з виробленою позицією, але були й ті – серед них і я – хто не мав однозначної думки.

Це не значить, що я нічого не знав. Читав публікації в «Ратуші» про дискусії, обговорення. Так виглядало, що всі зацікавлені сторони приходять до спільного знаменника – пам’ятнику Митрополитові у Львові бути! Особливо близькою, як для музейника, була висловлена о. Михайлом Димидом думка, що найкращим пам’ятником став би світового рівня сучасний Музей Шептицького в Митрополичих палатах у Львові, там де він прожив більшу частину свого життя. Насторожили, однак, слова отця, якого я шаную і кому, відповідно, довіряю: «Як неспеціаліст, сильно відчуваю, що немає волі створити найкраще, що може бути для вшанування Шептицького, щоб його спадщина працювала для майбутнього простого українця, а йде тупе використання моменту для втілення «свого» проекту. Все тільки прикривається національною і церковною риторикою!»

Десь в середині обговорення виявилося, що предмету для дискусії немає! Авторитетно заявлено, що автори пропонують до найкращого у Львові, до слави й гордості Львова – особи Великого Митрополита, собору Св. Юра, Свято-Юрського комплексу – долучити «найкраще з поганого» (добре, що не «з найгіршого»!) – проект пам’ятника Митрополиту, виконаний скульптором Андреєм Коверком майже дев’яносто років тому. Голосні обмовки: «Вчора буде запізно!», «Що хтіли, те й маємо», – там, де йдеться про високе – релігію й мистецтво! – не працюють.

Що ж у залишку?! Маємо елементарне, «кляте й перекляте в Україні» земельне питання. Не знаю, не беруся судити, може й доцільно передати в оренду Управі Львівської митрополії УГКЦ півтора гектара львівської землі, де сьогодні маємо сквер. Може Управа краще загосподарює, прибере, озеленить, ніж НУ «Львівська Політехніка». Не знаю! Якщо мерія не може, то хтось мусить бути за господаря! Не знаю, не беруся судити, може й доцільно закільцювати сквер дорогою, буде гарна транспортна розв’язка. Хоча, як на мене, найкраще всю площу від Політехніки до собору Св. Юра зробити пішохідною, а транспорт пустити під землею тунелем. На додачу збудувати під площею ще й багаторівневу автостоянку. Так і буде. Навіть не колись! Років через п’ять – сім

Знаю інше. Про перше мали би дискувати дендрологи, ландшафтні архітектори, про друге – містобудівники. Знаю й таке. Час від часу львів’янам накидають фантасмагорійні проекти про створення в ЦЕНРІ міста Великого Поля – Співочого, Фестинного, Молитовного, Ярмаркового, Пивного, Лопухового тощо. Так, все це вкрай потрібно МІСТУ, але не в ЦЕНТРІ. Є довкілля! МІСТО велике!!! Тоді й поля довкола не стоятимуть пусткою…

Але досить про сумне! Тепер про пам’ятник. Все багатство скульптурних образів, точніше, рукотворних просторово-об’ємних пам’ятних знаків зводять до трьох праформ – колони, піраміди, арки. Колона, стовп символізує Життя, піраміда – Дім, арка – Небо. Свого часу, в 20-х роках минулого століття ростова фігура Митрополита в проекті Андрея Коверка була на «потребу дня», точно відповідала громадським запитам і очікуванням. Народ, Церква були на марші і потребували Провідника! Таким в уяві мільйонів був митрополит Андрей Шептицький. Велет духа! Красень! Велика, могутня людина! Граф! Князь Церкви! Справжній етнарх, Батько нації, український Мойсей!!!

Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944), Андрей Коверко (1893-1967) та їх сучасники були духовними дітьми ХІХ століття, епохи Прогресу. Так, з допуску Божого перейшла Велика війна, мільйони згинули (звідси схилена голова й легка задума, в тривозі чи розгубленості трохи піднято ліве плече). Щоб втримати порушену рівновагу, лівою рукою Владика обпирається об камінь, але то хвилево, ми крокуємо, ми йдемо!!! З Божою поміччю, з молитвою все відбудуємо, поправимо… 

В 1930-1931 роках Галичина широко відзначила 30-річчя архіпастирського служіння митрополита Андрея. Саме до Ювілею А. Коверком виконано однометрову гіпсову модель статуї Владики. Коверків митрополит ще не знає (й не може знати!), що його чекає Голодомор і Голокост, радянська й нацистська окупації, страхіття Другої світової, спалені церкви Холмщини, братовбивство на Волині, тотальне знищення Церкви комуністичною владою в Радянському Союзі. Він ще не знає – навіть! – про пацифікацію українських сіл польською окупаційною владою в Галичині. Історія «кривавих земель» могла тоді ще й не розпочатися… 

І як мистецька річ фігура Андрея Коверка точно прописана в свому часі. Задумана як пристінна вона сьогодні знайшла своє питоме місце в ніші в експозиції Національного музею ім. митрополита Андрея Шептицького у Львові. Подібним постає Великий Митрополит і в інших тогочасних пам’ятках – портреті Олекси Новаківського (там же), фресці Івана Розена у Вірменському соборі. 

Пам’ятник – це завжди діалог автора і публіки. Після смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року ще майже 47 років комуністична влада протрималась в Україні, Галичині. Були репресії й депортації, арешти й вбивства, терор і насилля. Було знищено Українську греко-католицьку церкву, придушено національно-визвольну боротьбу. Це все було продовженням пережитого Митрополитом, породженням і наслідком бездержавного статусу Вкраїни. Шептицький передбачав це і приготував до незвичних випробувань вірян, загалом народ. Символічно він залишався Провідником свого Божого люду й після смерті. Все перемінилось 1991 року. Україна стала незалежною державою, блукання пустелею завершилося. Українці приступили до облаштування свої «обітованої землі», відбули два Майдани, стали на її захист в Другій україно-російській війні. Тож сьогодні Митрополит відкривається мені – думаю, що й багатьом – як Мудрець, Молитовник, Філософ, Вчитель і Будівник РІДНОЇ ХАТИ.

Художнім відповідником Рідної Хати, Дому в системі об’ємно-просторових знаків є піраміда. Стосовно зображень людини – це натронна фігура. Не злічити натронних статуй людей культури, мистецтва, філософії, науки в світі! Раніше чи пізніше Слугу Божого митрополита Андрея Шептицького буде визнано святим. В Католицькій церкві найшановніші святі стають захисниками-покровителями певних людських спільнот. Природно, що святий Андрій Митрополит стане опікуном людей в потребі, будівників і захисників Рідної Хати. Троном Святого був і залишиться на віки інвалідний візок. 

Зрозуміло, що Дім, натронна фігура не може стояти на семи вітрах. Вона потребує іншого обрамлення – її місце в Hortus conclusus. Згадалось Шевченкове «Садок вишневий коло хати…» Як екскурсовод уявив, що автобус з групою екскурсантів заїжджає широкою Городоцькою вулицею на майданчик зліва біля цирку, група заходить в митрополичий сад і піднімається тераса за терасою до Митрополита, вдихає благовіння Розарію, споглядає інші прекрасні рослини й дерева, разом з Владикою насолоджується прегарним краєвидом Львова. Слухає розповідь як митрополит Андрей тут відпочивав і працював, наговорював секретарям свої послання «Як будувати Рідну хату?» (грудень 1941), «Не убий!» (21 листопада 1942), по суті свій духовний Заповіт. Потім група заходить до меморіального музею Шептицьких в Митрополичих палатах, піднімається в собор св. Юра, затим спускається в крипту, щоб вшанувати останки Святого. Переходить до лічниці Шептицького чи до музею Олекси Новаківського, сідає в автобус і від’їжджає. На все про все три години –  і пам'ять на все життя! 

А як же Молитовне поле?! Невдовзі Слугу Божого митрополита Андрея буде проголошено Святим. І десь біля стадіону «Арена-Львів» буде збудовано величну церкву святого Андрія Митрополита, а поруч розгорнуто Молитовне поле, де при відпустах збиратимуться на богослужіння тисячі вірян. 

Р. S. Це все було написано 9-10 квітня. Потім раз і вдруге десь заникав флешку. Потім перекрили вулицю й розпочалися роботи – тож подумав: навіщо людям заважати працювати, може, обійдеться… Не обійшлося! Надіюсь, не упереджено, але прискіпливо – це точно – оглянув пам’ятник.

Маємо у Львові ще одну "точкову фігуру".

Як пам’ятник Шевченку тримається купи лише на фоні церкви Петра і Павла, так і тут більш-менш дивиться лише з південного-сходу, на фоні собору св. Юра. На догоду псевдомонументальності «поправили», випрямили, випростували модель Коверка. Вона втратила інтригу, життя, а відтак і портретну схожість. Добила шворка на спині під лопатками…

Тож не випадково у прегарному й достойному слові владики Ігоря Возьняка, коли він дякував всім і за все, не було названо авторів – ані скульптора, ані архітектора, ані будівельника… Агов, любителі й шанувальники Книги Гіннеса – не зівайте: маємо у Львові в першій третині ХХІ століття безіменну, анонімну фігуру. Тобто, пам’ятник не є мистецькою річчю, навіть, не є пам’ятним знаком, а так – знаком української, львівської безвідповідальності.

Р. Р. S. Остаточно спонукали опублікувати написане два прегарних фото митрополита Андрея, поміщених на виставці «На скелі віри» в Музеї історії релігії.

   

Владика сидить у візку в саду на фоні собору св. Юра. Можливо, фото «постановочні», а, може, Владика таки любив там сидіти, відпочивати, працювати. Тож маємо підказку, де мав би розміщуватись пам’ятник.

Пам’ятник вже стоїть! – і на то нема ради… Для переважної більшості важливий сам факт встановлення пам’ятника, а який? – це так. Важливо, звичайно, але так... В поняттях Арнольда Тойнбі маємо абсолютне торжество «архаїзму». Як спонуку і підтримку для «творчої меншини», хочу навести слова Федора Гонца, архітектора-містобудівника:

«[…] Парк — ніби своєрідний театр у просторі й часі, що має містичний зміст. У ньому кожен елемент — каміння, дерева — має своє значення. Людина, прогулюючись парком, отримує бага­то інформації. На жаль, за радянських часів ця змістовність ніве­лювалася, залишилася сама форма.

[…] Сучасне місто має нині велику потребу в природному середовищі, паркових ансамблях, де людина могла б відпочити душею, відволіктися від повсякденних турбот, почути звуки природи, вдихнути пахощі трав і дерев, помилуватися всією цією красою... Оскільки людина, яка споглядає прекрасне, не чинитиме зла, а навпаки – матиме позитивний настрій.

[…] Садово-паркове мистецтво в нашій країні зараз перебуває на ета­пі переосмислення. Для побудови парків необхідні чималі кошти, фа­хівці. Крім того, вони потребують постійного догляду. Наприклад, у Сполучених Штатах та Європі досить популярне створення соці­альних парків, де люди самі збираються й організовують створен­ня скверів, парків, місць для відпочинку та роздумів» («Український едем» // Маршрут №1, додаток до газети «День». – № 7 (34), серпень 2015).

Ми не в Сполучених Штатах і не в Європі. Для того, щоб на схилах Свято-Юрської гори постав Львівський Hortus conclusus – «Сад-огород Шептицьких», а в ньому в стилі топіарі-арт пам’ятник владиці Андрею – потрібно до людської, громадської ініціативи долучити інституціальну. Такою зацікавленою установою може стати «Меморіальний музей митрополита Андрея Шептицького» на Свято-Юрській горі в Митрополичих палатах. Про це далі.