Церковний календар, 1 травня. Священномученик Климентій Шептицький

Життєпис, виражений в молитві

Климентій Шептицький — один з небагатьох блаженних новомучеників, проголошених 2001 р., котрому є укладена повна служба бдінного святого. Автором її є Андрій Протопсалт (Шкраб’юк). На відміну від служб багатьом іншим святим у літургійному році, які побудовані найчастіше на загальних ідеях (мучеництва, проголошення Євангелія апостолами, подолання пристрастей в монашестві тощо), служба свщмч. Климентію Шептицькому укладена так, що з найменшими деталями передає майже всю його біографію, а також містить посилання на його твори чи листи матері Софії.

Пам’ять свщмч. Климентія Шептицького припадає на пасхальний період, тож воскресний настрій у службі блаженному зберігають як її власні тексти, так і їхнє поєднання з Квітною Тріоддю. Андрій Протопсалт, укладаючи тексти та мелодії на честь свщмч. Климентія Шептицького, взорувався на службу великомученика Юрія, оскільки вона теж часто є у періоді Пасхи та відображає схожий подвиг незламності.

“Син боголюбної родини”

Народився Марія Казимир Шептицький 17 листопада 1869 р. у родині графа Яна Кантія та Софії з Фредрів з Прилбич на Яворівщині. Був наймолодшим у сім’ї, через що канон Утрені порівнює його з біблійним Веніамином, наймолодшим сином Якова-Ізраїля: “Мати твоя, благородна Софія, любила тебе, мов Веніамина, а піднісшись до богомудрої любови, трепетно віддала тебе Богові, що у святих прославився”.

Матері Софії Казимир та його брати завдячують християнським вихованням та початковою освітою, яку вона давала їм частково сама, а частково через репетиторів. У центрі цього освітнього процесу завжди була любов до Бога. У своїх численних листах, які до сьогодні збереглися й вийшли окремою книгою, Софія з Фредрів висловлювала думку, що краще їй побачити своїх дітей мертвими, ніж щоб вони через гріх відійшли від Бога.

Тому найстарший Роман, взоруючись на багатьох видатних предків, котрі в Греко-Католицькій Церкві обіймали високі посади, обрав дорогу східного монашества і згодом сам очолив Церкву як митрополит Андрей Шептицький. Станіслав прославився у Першій світовій війні та став міністром оборони Польщі. Олександр і Леон одружилися та заопікувалися численними батьківськими маєтками. Їх обох стратять людиноненависницькі режими ХХ ст.: Леона і його дружину Ядвігу — більшовики (1939 р.), а Олександра — нацисти (1940 р.). Ще двоє дітей Яна і Софії Шептицьких — Стефан і Юрій — померли в ранньому віці.

“Любов’ю оточений святобливої своєї матері Софії і вихований нею у благочесті” (стихира Вечірні), Казимир згодом подався до Кракова, де навчався в гімназії св. Анни. З вісімнадцятилітнього віку задумується над покликанням до монашества, маючи за взірець свого старшого брата Романа-Андрея. Від багатьох і сьогодні можна почути дублювання радянського міфу, буцімто батьки противилися вибору синів та як поляки зневажали українську Церкву, якій ті вирішили служити.

Насправді Софія у згоді з чоловіком Яном порадили їм перед таким важливим вибором спершу здобути світську освіту. Про це йдеться у її листі до Казимира за 1887 р., на який посилається і хвалитна стихира на честь свщмч. Климентія: “Коли зродилося покликання в душі твоїй, звірився ти боголюбній твоїй матері, що відповіла тобі: «Настав час сівби! Пізнавши злидні салонів і злидні вулиць, усе це Господеві принесеш і спитаєш: Господи, що хочеш, щоб я учинив?»”

“Старанний і ревний у земних науках”

Навчання, здобуття життєвого досвіду у світі, шляхетські розваги і розпізнання свого покликання через молитву — те, чим житиме Казимир в найближчі роки. Літургійні тексти на його честь вдадуться до числового символізму Біблії та візантійської гимнографії, де сорок є числом приготування до важливої місії, поділивши життя Казимира-Климентія на два періоди, які тривали приблизно по сорок років: у світі та в монашестві. “Немов переламаний хліб, із двох чотиридесятниць склалося життя твоє, всеблаженний Климентію. Сорок два роки свідчив ти вірність Христові у світі: як син боголюбної родини, як старанний і ревний у земних науках, як посол від краю до палати обраних у цісарській столиці, як управитель крайових лісів, як той, хто в пала́ті серця невидимо плекає найцінніший скарб. Тож і преславно другу чотиридесятницю життя твого провів ти, віддалившись від світу та ангельський образ прийнявши”.

А поки що Казимир здобував юридичну освіту у Ягеллонському університеті в Кракові, Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліяна, Інституті політичних досліджень у Парижі. Врешті в Ягеллонському університеті він отримав ступінь доктора обох прав — цивільного і канонічного. Стихира на Вечірні називає його “знавцем обох прав – земного і небесного”.

По закінченні студій повернувся додому і разом з батьком поринув у господарські справи. Займається також адвокатською діяльністю. Облаштовує власний маєток у с. Дев’ятниках на Жидачівщині. У Кшешовичах біля Кракова опановує лісову справу. У цей час хворіє Софія з Фредрів, тож Казимир до її смерті у 1904 р. доглядає за матір’ю.

“Посол краю отчого в цісарській столиці”

1900 р. Казимир балотується до віденського парламенту і стає його депутатом. Тут до 1907 р. він обстоює інтереси Галичини. “Послом від краю отчого був ти в цісарській столиці, бажаючи бути милостивим заступником і примирителем обох галицьких народів”, — звертається до блаженного стихира Вечірні на його честь. І додає: “Але не від землі– між можними, а від Неба – між убогими духом став єси послом, Климентію, і в лагідності явив твердість духа подвигом священномучеництва”.

Адже у той час Казимир все більше задумується над тим, щоб покинути світ. 1907 р. він завершує свою політичну кар’єру. Повертається в Дев’ятники. Будує тут греко-католицьку церкву, що стало для його здебільшого польського оточення дивиною.

Обіймає посади заступника Господарського товариства Галичини та голови Лісового товариства Галичини, які Казимирові довірили як фахівцю з лісової справи. Це його служіння також відобразила служба блаженному у стихирі на Вечірні: “В передпутті монашества, мовби в тайні душі відв’язуючись від марнотного й розсвареного світу, ти взяв під опіку галицькі ліси, богомудрий, а згодом цілі ліси душ насадив і зростив у вірі – прикрашені листям богомислення і рясніючі плодами покаяння”.

“Власна міра життя рівноангельного”

1911 р. пресу облітає звістка, що граф Казимир Шептицький покидає все і йде до монастиря. Він спершу вступив до бенедиктинського монастиря в Бойроні (Німеччина). Але прагнучи наслідувати брата, котрий на той час уже був митрополитом Греко-Католицької Церкви, та допомагати у його служінні, переходить 1912 р. у греко-католицький монастир на Балканах у с. Кам’яниця.

Богословські студії закінчує в Інсбруку. 1915 р. стає священиком та повертається на Батьківщину. Митрополит Андрей Шептицький на той час розвиває монашество Студійського уставу, покликане плекати у своєму середовищі східнохристиянське благочестя. 1917 р. він призначає Казимира, котрий прийняв монаше ім’я Климентія, настоятелем монастиря св. Йосифа у Львові.

1919 р. внаслідок українсько-польської війни зруйновано Лавру св. Антонія Печерського у Скнилові, і отці-студити переходять до Унева. 1926 р. Климентій Шептицький стає ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври. Пише повчання для монахів і публікує їх у монастирському журналі “Ясна гора”.

1930 р. Климентій Шептицький організував перевезення дерев’яної церкви із с. Кривка Турківського району до Львова. Навколо неї постала Свято-Іванівська Лавра на Кайзервальді (тепер у т.зв. Шевченківському Гаю).

Разом з митрополитом Андреєм Шептицьким складають Устав (Типікон) для монахів-студитів. Канон Утрені на честь свщмч. Климентія так розповідає про принципи впорядкування монашого життя через цей документ: “Типікону твого основа – виваженість, і мудрість, і власна міра життя рівноангельного для всіх, радих співати: «Нема святого, як Бог наш, і нема праведного понад Тебе, Господи!»”.

Однак Климентій допомагав митрополиту Андрею Шептицькому не тільки в організації монашества — він фактично став правою рукою вже на той хворому братові при управлінні всією Церквою. При цьому зберігав скромність і з поваги до влади митрополита Андрея залишався в його тіні.

Брати Шептицькі разом організовували порятунок євреїв, коли Галичину окупували німецькі війська. У Митрополичих палатах на Святоюрській горі у Львові, по різних монастирях, в “Народній лічниці” та на взуттєвій фабриці “Солід” під фальшивими українськими документами переховалося близько двох сотень євреїв, здебільшого дітей, за що Климентію Шептицькому у 1996 р. присвоїли звання Праведника народів світу.

“До країни, якої був екзархом, потрапив у неволю” (хвалитна стихира)

Коли в 1944 р. на Галичину повернулися більшовики, митрополит Андрей Шептицький доживав останні дні. Климентій мешкав у Митрополичих палатах, допомагаючи братові як писар, радник і сповідник. Після смерті митрополита Андрея 1 листопада 1944 р. він став архимандритом монахів Студійського уставу.

Передбачаючи переслідування греко-католицького єпископату радянською владою, 9 квітня 1945 р. Климентія Шептицького призначили адміністратором Львівської архиєпархії. Коли справді почалися масові арешти єпископів, Климентій надіслав колективний лист священиків В’ячеславу Молотову з вимогою це зупинити. Також повідомляв Рим в особах кардинала Тіссерана та о. Кирила Королевського про переслідування греко-католиків.

Переписку перехопило МДБ, і на Климентія Шептицького відкрили кримінальну справу “за зв’язки з ОУН і Ватиканом”. Перед тим його виселили з Митрополичих палат, і він два роки мешкав у Свято-Успенській Унівській лаврі. Там його і затримали.

Стихира на Вечірні святому його арешт описує як нагоду свідчити одного Бога в трьох Особах. “Незламний архимандрите, ти явив висоту Троїчного ісповідання і внутрішньої свободи – будучи позбавлений свободи: на відкритій вантажівці везли тебе через Унів, щоб застрашити місцевий люд та монахів, а двоє вояків у всіх на очах тримали наставлену на тебе зброю; ти ж, на образ Отця, являв небесний спокій і безстрастя, вклонявся людям – на образ Сина, що задля нас приклонив Небеса і зійшов, благословляв народ – на образ Духа, що утішає, і врозумляє, і просвічує вірних у всякій темряві зневіри”.

Спершу Климентія Шептицького доставили до Львова, а звідти — до Києва. Ув’язнення супроводжувалося побиттями та нічними викликами на допити. Слідчі розуміли, що перед ними — радник глави Греко-Католицької Церкви, тож тиск на нього був шалений. Однак архимандрит жодної потрібної їм інформації не видав.

21 січня 1948 р. Климентія Шептицького засудили на 8 років трудово-виправних робіт і відправили у Владімірську в’язницю, знану як “централ”. “В’язницю свою ти місцем молитви вчинив, гірку темницю – місцем світла; не маючи ні ікони, ні святого хреста, перед віконцем заґратованим ти ставав, коли з в’язнями творив молитву”, — сідальний Утрені показує, що перебування Климентія для ув’язнених було великим даром і підтримкою. А очевидці згадують його як завжди усміхненого старця.

Значну частину свого терміну Климентій Шептицький провів у тюремній лікарні — попередні допити далися взнаки. І так 1 травня 1951 р., саме у Світлий Вівторок, священномученик відійшов до вічності. “Христос воскрес на третій день, життя всім Податель; вірний слуга Його, архимандрит і мученик Климентій на третій день Пасхи свій вінець отримав” (сідальний Утрені).

Могили Климентія Шептицького так і не віднайшли. Відомо лише, що його похоронили під тюремним муром, де ховали усіх в’язнів. Після здобуття Україною Незалежності отці-студити їздили до Владіміра і поставили на місці захоронень в’язнів символічний кам’яний хрест з іменем та портретом архимандрита.

Як спадок старань блаженного, УГКЦ має розвинене та впорядковане життя монахів Студійського уставу, храми на честь священномученика Климентія у Львові по вул. Кривоноса, у Франкфурті-на-Майні, у Дармштадті та в Уневі. В останньому посвяту Климентій Шептицький ділить з Леонтієм Фьодоровим, адже після смерті останнього він також був іменований екзархом Росії і Сибіру.

Збереглися проповіді та повчання священномученика Климентія Шептицького, найвідомішим з яких є “Воля Божа — це святість наша” (1939 р.). На цей твір в деяких місцях посилається і служба блаженному. Зокрема, прямо цитуючи його на Вечірні, фактично подає духовний заповіт Климентія Шептицького: “Воля Божа – се святість наша, се в Бозі життя: зачате на землі, воно росте у вічність”.

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.