Церква і радикали
Ставлення церкви до різноманітних ідеологічних систем – питання настільки ж серйозне, наскільки й незадовільно вивчене. Час від часу ми чуємо заяви ідеологів трохи не всього політичного спектру про те, що саме їхні теоретичні конструкції є найприйнятнішими для християнства. Інша справа, що церква далеко не завжди поділяє подібні погляди. У цьому сенсі особливий інтерес становить позиція Греко-Католицької церкви в Україні щодо політичного радикалізму впродовж 20-30 рр. нашого століття — тобто тоді, коли накопичення «суспільного палива» в окупованій поляками Східній Галичині просто не могло не вибухнути радикальними настроями, а сама церква, що виразно стояла в обороні української ідентичності, не могла не посісти принципової позиції стосовно цього явища.
Нині навряд чи варто доводити, що радикалізм у політиці, нігілізм, піднесення горезвісного гасла про те, що мета виправдовує засоби, надзвичайно непокоїла Греко-Католицьку церкву в Західній Україні. Опікуючись духовним світом та моральним рівнем українців-галичан, ГКЦ особливо наполегливо вказувала на небезпеку комунізму та «модерного» радикального націоналізму.
Безперечно, опір церкви цим політичним напрямам був не однаковою мірою інтенсивним і наступальним. ГКЦ диференційовано підходила до оцінки радикальних ідеологій, враховуючи специфіку їх впливу на маси, справедливість і зовнішню привабливість окремих гасел.
Боротьбу з комунізмом було проголошено одним з головних завдань соціальної праці церкви ще з моменту його появи на політичному видноколі, ГКЦ піддавала різкій і безкомпромісній критиці як ідеологію комунізму, так і політичну діяльність озброєних цією ідеологією партій.
Церковні ієрархи, зокрема митрополит Андрей Шептицький, особливо наголошували на цілком реальній небезпеці перетворення комунізму в «матеріалістичну і поганську релігію». Греко-католицькі богослови вказували на наявні в комунізмі риси модерного квазірелігійного утворення, а саме відсутність самокритики, цілковиту самодостатність, нетолерантність, агресивність щодо інших ідеологій. Невід’ємним атрибутом комунізму як релігійного явища була ворожість стосовно релігії, адже він сам волів бути релігією.
Національна проукраїнська орієнтація окремих комуністичних осередків не змінювала сутності комунізму. Кінцеву мету їх діяльності — побудову комуністичного суспільства, яке поборює релігію, церква проголошувала шкідливою для України.
Засудження ієрархами, духовенством ГКЦ політичної практики комунізму в Радянській Україні й жахливих злочинів, учинених ним проти народу, стане в недалекому майбутньому однією з формальних підстав для розправи режиму з церквою. Слід зазначити, що боротьба ГКЦ з комунізмом полегшувалась самодискредитацією комуністичного режиму на українських землях на схід від Збруча. Словом, протистояння церкви комуністичній ідеології мало масовий, безкомпромісний характер.
Ставлення ГКЦ до націоналізму, його ідеології було менш однозначним. З одного боку, націоналізм був своєрідною захисною реакцією на складні реалії окупаційного режиму. З іншого — терористична діяльність Організації українських націоналістів відверто суперечила засадам християнської моралі.
Церква диференціювала своє ставлення до націоналізму. Приймаючи й сповідуючи принципи патріотизму, або так званого християнського націоналізму, вона рішуче засуджувала й відкидала вияви «ультранаціоналізму» та етнічної нетерпимості. Заподіяння зла представникам інших націй «за ширмою патріотизму» проголошувалось церквою одним з найбільших гріхів.
У цілій низці тогочасних публікацій греко-католицького духовенства зустрічаємо думку про своєрідну духовну спорідненість екстремального націоналізму та комунізму. Особливий наголос робився на тенденції «сакралізації» окремих постулатів націоналістичної ідеології. Критиці піддавалось «обожнення» нації, трактування її інтересів як найвищої цінності. Церква критикувала сповідувані націоналістичними ідеологами ідеї диктаторського абсолютизму нації, унезалежнення «національних церков» від впливу «чужоземних патріархатів». (Залежність ГКЦ від Апостольської Столиці ставили їй у провину, як бачимо, не тільки радянські ідеологи). Зазначалося також, що у разі масового втілення в життя принципів «місійного» націоналізму наслідки будуть такими ж руйнівними, як і від реалізації комуністичних постулатів.
У жовтні 1930 р. греко-католицький єпископат засудив протестаційну кампанію, терористичні дії підпільних угруповань. Різкій критиці було піддано серію політичних терактів ОУН проти польських урядовців, а також проти тих представників українських кіл, які сповідували відмінну від «ультра» тактику. Митрополит Андрей Шептицький з цього приводу заявив, що «святій справі не можна служити закривавленими руками» і назвав діяльність „українських терористів” „злочинною”. Непримиренним противником «деструктивного» націоналізму виступав станіславовський єпископ Григорій Хомишин. Як відомо, він чи не найпослідовніше з греко-католицьких владик обстоював наднаціональність церкви. А тому різко критикував намагання націоналістів використати церковну організацію у вузькополітичних цілях і навіть засуджував їх прагнення українізувати увесь культовий комплекс.
З метою запобігти «націоналізації» духовенства, «маніпулюванню» ним Г. Хомишин вдавався до крайніх засобів. Так, 30 серпня 1937 р. спеціальним розпорядженням єпископ заборонив священикам очозазначають історики ОУН, він, однак, не ініціював жодних терористичних акцій, намагався налагодити організаційні зв’язки в партії, опікав заарештованих членів організації.
Такі приклади участі духовенства в діяльності націоналістичного підпілля не були поодинокими. Сьогодні було б несерйозним твердити, що ГКЦ абсолютно непричетна до націоналістичного руху. Так, вона безпосередньо не виступала ініціатором створення організаційних структур цього руху, але була принаймні зацікавленою в появі такої сили, яка могла б протистояти процесам денаціоналізації, національно-культурної асиміляції українців краю. Ця сила мала виступити у ролі союзниці церкви, а отже, повинна була грунтувати свою діяльність на основі християнських моральних норм.
Очевидно, драма стосунків Греко-Католицької церкви з національно-визвольним рухом полягала ще й у тому, що ОУН категорично відкидала принципи християнського націоналізму. Церкві ж не завжди вдавалося віднайти бездоганну модель ставлення до націоналізму. Відомий вчений К. Чехович якось зауважив, що «там, де католицизм надто тісно зв’язав себе з якимось одним політичним напрямком, там завжди є небезпека, що банкрутство такої політики кине тінь на католицизм взагалі...»
Зв’язок Греко-Католицької церкви з націоналізмом був не надто міцним, але самої його наявності стало досить для того, щоб декілька десятиліть звинувачувати церкву в «прислужництві українському буржуазному націоналізмові».
Людина і світ. — 1997. — №2. — С. 18—20
Андрій ВАСЬКІВ
