Церква у Східній Європі: володарювати чи служити
Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 11-15
Милослав ВИЛК, архиєпископ Празький
Розмірковуючи над питанням, винесеним у заголовок статті, неможливо оминути події останніх сорока років і не зупинитися спеціально на тому, який досвід винесла з цих подій церква і які висновки зробили ми самі. На початку комуністичної епохи 75% населення Чехословаччини складали католики. Церква представляла велику частину суспільства.
На неї часто й дивилися як на інститут, який користується певним політичним впливом. Тоді було нормальним, що вона підтримувала зв’язки з окремими політичними партіями і являла собою певну економічну силу. Вороги церкви — а їх було багато — дивилися на неї як на інститут для здійснення влади. Цей негативний образ церкви посилювали темні картини з нашого минулого, що їх малювали автори історичних романів.
І. Комунізм
1. Комуністи все це чудово використали проти церкви й додатково «викопали» з минулого всі її помилки. Комуністична пропаганда зображала церкву як похмурий інститут влади, який у союзі з іноземними силами завжди виступав проти нації, проти слабких і бідних. Комуністи розглядали церкву як силу, котра саме в момент початку влаштування раю на землі хотіла унеможливити це будівництво в суспільному значенні. Тому єпископів та впливових церковних діячів заарештовували, їм виносили вироки за те, що вони, мовляв, стояли на перешкоді прогресу й щастю свого народу. Це стало відправним пунктом для знищення пануючої позиції церкви і її вигнання із суспільства взагалі.
Комуністи будь-що хотіли викоренити всі конкуруючі з ними інституції. Переконаним, практикуючим християнам не дозволяли обіймати жодні важливі посади. Церкві було суворо заборонено впливати на молодь, тобто на майбутнє. Вона не мала доступу до телебачення, радіомовлення й майже до всіх органів преси. Якщо режим і залишив їй можливість публічних виступів, то лише для того, щоб краще виглядати перед Заходом. Церковнослужителі могли здійснювати свою діяльність лише в межах храмів і ризниць, де її легко було тримати під повним контролем.
Спроби усунення церкви стали не просто винаходом комуністів, метою якого було знищити впливового конкурента, але поверненням до того вже забутого образу церкви епохи середньовіччя, коли йшла боротьба за владу, за панування. Насправді ж часи, коли церква стояла на позиціях влади, давно минули. Тривалий історичний процес, у перебігу якого церква поступово позбавлялася влади або «звільнялася» від неї, завершився лише при комуністичній владі.
2. Позитивні профетичні сили всередині церкви знищувались. У тій ситуації дискусія на тему «володарювати чи служити» взагалі не могла б виникнути. До того ж для справжнього служіння людям у духовній сфері церкві було потрібне радикальне оновлення, зміна властивого духовенству патерналістського «менталітету влади». Володарювати в політичному й суспільному сенсі церква, зрозуміло, також не могла. Йдеться не про грубу політичну силу й панування, а про менталітет внутрішньої переваги, що іноді зустрічається у священиків та віруючих, — впевненість у тому, що ти сам знаєш щось краще за всіх, володієш остаточною істиною; про менталітет неприйняття інших.
Усі ці негативні риси комуністичні ідеологи помітили дуже рано. Вони використали всі подібні помилки позбавленої зовнішньої влади церкви і зробили ці помилки нормою її життя при комунізмі. Комуністи гальмували повне здійснення рішень II Ватиканського собору: нові форми — будь ласка, але без притаманного їм духу. Особливо наполегливо вони перешкоджали офіційній публікації конституції «Про Церкву в сучасному світі». Слід визнати, що це було з їхнього боку логічно. Більша частина віруючих — передусім сільські жителі — більш або менш примирилася з такою ситуацією. Дещо інакше стояла справа в містах, де час від часу виникали острівці нового.
У комуністичну епоху всередині церкви поступово оформилися чотири різних напрями.
а) Перший був представлений строго піднаглядною «офіційною» церквою, яка в більшості випадків не мала авторитетного керівництва. Відносно цієї групи було особливо ясно, що винищення визначальної влади церкви зробило її (з людського погляду) слабою й бездіяльною. У цій ситуації часто ставали помітними, так би мовити, тіні, відкинуті більш ранньою церквою. Я маю на увазі певну закритість щодо суспільства, прагнення церкви замкнутися в собі самій, перетворитися на гетто, — тобто позицію, позбавлену динаміки євангелізації і здатності до діалогу.
b) Згодом комуністи «розщепили» цю офіційну частину церкви. Так виникла група, до якої належать учасники руху Pacem in terris (Заради миру на землі) та всі ті, хто більш або менш добровільно, відкрито чи таємно співробітничав з режимом. Вони орієнтувалися на компроміси й намагалися знайти для церкви місце в соціалістичному суспільстві. Необхідної дискусії з питання «володарювати чи служити» в них бути не могло. Само собою зрозуміло, що ця група не була здатна принести ні оновлення, ні нову орієнтацію. Вона прийняла ситуацію, що склалася, і не прагнула до жодних змін передусім тому, що їх не бажали ті, хто перебував при владі. Позиція цієї групи зводилася до намагання зберегтися якомога довше, йдучи на дрібні компроміси. Але її представники не знали, що єдиною «можливістю» й надалі зберігати своє існування була радикальна зміна звичного менталітету.
с) Дві останні групи часто позначаються однією назвою «катакомбна церква», а проте значно відрізняються одна від одної.
Третя група — власне «таємна церква» не могла принести широким верствам віруючих ніякого глибокого оновлення менталітету й поглядів. Виникнувши в 60-х pp., ця група готувалася до знищення церкви, й особливо священства, в найближчому майбутньому. Тому вона бачила своє головне завдання в тому, щоб зберегти священиків та єпископів, які зможуть працювати в часи жорстоких гонінь, і таким чином заздалегідь підготуватися до існування в катакомбах. Представники цієї групи розробили нові організаційні структури, спираючись на невдалий досвід французьких «священиків-робітників» і на різні експерименти, які проводилися у вільному західному світі після II Ватиканського собору. Вони намагалися таємно готувати людей для тимчасового виконання священичих обов’язків, а інколи висвячували їх у сан, також на певний час. Серед таких священиків траплялися одружені чоловіки й навіть жінки. Вони жили як священики в маленьких общинах, які мали допомагати їм у важких ситуаціях. З огляду на небезпеку їхнього становища коло їх діяльності було обмежене. На неофіційному рівні, в робочому середовищі, вони робили багато корисного. Однак хоч вони і критикували недоліки офіційної церкви, у них самих тоді не було ніякої програми оновлення.
d) Крім того, було багато віруючих, особливо представників молоді, інтелігенції, головним чином жителів великих міст, які збиралися в гуртки для спільних молитов, занять, читання Біблії або утворювали маленькі об’єднання, спаяні спільними життєвими інтересами. Їх можна віднести до четвертої групи. Нею, як правило, керували добре підготовлені миряни або молоді священики, які найчастіше ставили перед собою мету виховувати сучасних християн. Ці християни були відкриті для діалогу з тими членами суспільства, які думали інакше, ніж вони, і жили відповідно до динаміки апостолату, євангелізацїї. Ця група, можливо, зробила найбільший внесок в оновлення самосвідомості церкви.
3. Ми часто дивимося на комуністичну епоху, на переслідування церкви та її страждання з погляду порушеної свободи і зневажених людських прав, тобто з погляду людських цінностей. Однак хоча церква й визнала всі ці цінності, вони не є першорядними в ціннісній ієрархії Євангелія. Ця переслідувана, слабка церква, яка не мала в суспільстві ніякої влади й могла тільки служити, в комуністичний період залишалася для дуже багатьох людей центром тяжіння, була союзницею тих, хто боровся проти несправедливості й також не мав ніякої влади.
Становище тогочасної церкви можна порівняти з образом Христа, що стоїть перед Пілатом. Ми повинні пригадати, як рішуче Христос висловлювався проти влади, коли його учні сперечалися, хто сидітиме праворуч або ліворуч від нього, або коли Петро хотів умовити Христа не йти шляхом страждання й безсилля. Христос тоді сказав йому: «Відійди від Мене, сатана». Це ті ж самі слова, які він промовляв під час спокуси в пустелі. Поглянути на комуністичну епоху як на, можливо, «благословенний» час (я знаю, що мої слова можуть видатися блюзнірськими), як на спробу Бога звільнити церкву руками її ворогів від спокуси різними рештками її минулої влади — це сьогодні, на порозі третього тисячоліття, в період пошуків нових моделей євангелізацїї є для нас насущною необхідністю.
II. Нова свобода
1. Після розвалу комуністичної системи становище церкви змінилося. Відразу після краху комунізму вона залишалася союзницею нових політичних сил. Однак єдиний антикомуністичний фронт невдовзі розколовся на різні політичні групи, напрями та партії; виникла нова ситуація боротьби за владу вже не між комунізмом і його противниками, а між численними новими угрупованнями. Церква не була вправі приєднуватися до жодної певної «владної позиції», до жодної навіть християнської партії. Однак ці конкуруючі між собою групи дивилися на неї — цілком у дусі комуністичної ідеології та політики — як на можливого конкурента.
У старих демократичних суспільствах наявність певних протистоянь є нормальним явищем, оскільки там існує велика демократична традиція. У нас ця традиція була втрачена в комуністичну епоху. Посткомуністичні керівники виросли при комунізмі. Це накладало відбиток на всі спроби знайти місце для церкви в новій політичній ситуації і по-новому врегулювати взаємовідносини між церквою і державою. Носії старих поглядів всіляко гальмували спроби реорганізації. Політичні діячі іноді навіть прямо говорили про свій страх перед церквою як перед конкурентом, який начебто прагне повернути собі втрачену пануючу позицію й зміцніти в економічному плані.
2. У цей період перед усім суспільством відкрилася повна свобода, якої воно так довго чекало і за яку боролося.
Багато хто сподівався, що з комунізмом покінчено й тепер усі сили, які боролися проти нього, об’єднаються у спільній творчій роботі. Але при цьому більшість з нас випускала з уваги, що комунізм так чи інакше залишився в головах і серцях усіх людей, навіть антикомуністів. Ми забули, що негативні наслідки комуністичної ідеологічної обробки важким тягарем нависають над усім нинішнім поколінням і що процес перетворення сердець забере багато часу. Це стосується й політичного суспільства, і церкви. У керівних суспільних структурах зміни сталися тільки на верхніх «поверхах», решта залишилася такою ж, як і при комуністах.
Комунізм сильно загальмував розвиток церкви. У нову епоху йдеться про те, щоб надолужити шлях, пройдений західною церквою після II Ватиканського собору.
3. В усіх посткомуністичних країнах (за винятком Польщі) церква не тільки втратила значну частину своїх віруючих, а й політичний вплив та економічну силу.
У Чеській Республіці ми, віруючі, як мені здається, ще не цілком усвідомили той факт, що перетворилися на меншину, яка складає трохи більше 30% населення. Це повинні враховувати не тільки миряни, особливо немолоді люди, але й багато хто зі священиків, і особливо ми, єпископи. В дуже багатьох випадках структури парафіяльної системи залишилися колишніми. Наприклад, в одному деканстві Празького архиєпископства з 26 парафіями є тільки п’ятеро священиків, як було ще в докомуністичний час. А тим часом там проживає 8780 віруючих, з них 492 практикуючих. Це, звичайно, винятковий випадок, але в чомусь і характерний. У середньому одна парафія об’єднує близько 300 віруючих, з яких лише 20 є практикуючими християнами. Після краху комунізму багато хто сподівався, що люди, діставши свободу, знову наповнять храми. Це було великою помилкою, бо нова свобода підживлювала старі надії (або, краще сказати, спокуси) на те, що можна власними кулаками пробитися до так і не досягнутого раніше раю. Нові християни не з’являться «самі собою» — ні як результат протесту проти політичного тиску при комунізмі, ні як породження самої свободи. Вони можуть з’явитися тільки завдяки свідченню оновлених християн.
Крім усвідомлення того, що нас тепер мало, нам необхідно прийти до ще однієї нової думки: що самі по собі ми не кращі за інших. Можливо, при комунізмі або й раніше ми навчилися зневажати інших, особливо атеїстів. Тепер потрібно зрозуміти, що ми є вже не володарюючою церквою, а церквою, що служить, яка віднині буде змінювати світ самим лише прикладом свого життя.
4. Церква як ціле не має політичної влади. І все ж у посткомуністичних країнах чимало політиків досі дотримуються тієї думки — яка, можливо, є не тільки спадщиною комунізму, — що церква являє собою політичне угруповання й бажає вступити в конкурентну боротьбу політичних сил. Чого саме бояться політики? Того, що церква буде впливати на своїх прихильників політично, наприклад, прямо вказуючи їм, за яку партію голосувати. Прагнення безпосередньо втручатися в політику справді може стати спокусою для церкви, особливо у країні, де віруючі складають більшість населення. Подібні приклади відомі. Але ця тенденція в усіх посткомуністичних державах показала свою непродуктивність. Свобода не дала церкві ніякої нової влади. І це правильно. Церква не повинна володарювати.
5. Однак нова ситуація дає нам і новий шанс: впливати на загальнозначущі політичні події через виборців-християн, які усвідомлюють свою відповідальність. У посткомуністичних країнах у політиці, в партіях працює багато християн. Але там вони не отримали такого виховання, яке підготувало б їх до самостійної політичної діяльності, до того, щоб саме в цій формі виражати свою позицію служіння людям.
У нашій республіці ми багато розмірковували про те, чи повинні християни утворити одну-єдину партію, а чи краще, щоб вони стали мовби закваскою, виявляючи свою активність одночасно в багатьох прийнятних для них партіях. Хоч у нас сьогодні й існує християнська партія, але наші християни обрали другу модель. Майбутнє покаже, чи правильним було це політичне рішення. Однак саме окремі християни, працюючи в одній або в кількох політичних партіях, можуть показати, що церква бажає не володарювати, а служити. У чеському уряді сьогодні майже половина міністрів є практикуючими християнами.
Церква не хоче зв’язувати себе з жодною партією, навіть з такою, в назві якої присутнє слово християнська. Останніми роками правильність цієї позиції знайшла гірке підтвердження в італійських подіях. Якби щось подібне сталося в дуже нестабільній політичній ситуації посткомуністичних країн, це могло б серйозно підірвати авторитет церкви, яка заявляє про себе як про церкву служіння.
6. У посткомуністичних країнах відкрився новий громадський простір, де церква може продемонструвати своє бажання служити людям. Це так звані «сфери співпраці» між державою і церквою, зокрема шкільна справа, соціальна сфера, охорона здоров’я.
Є ще дві сфери, де церква може найбільш ефективно здійснювати функцію служіння: в’язниці й армія. Саме там її завдання якнайтісніше пов’язані з концепцією служіння. У Чеській Республіці вже почали створювати армійську пастирську службу, і ми пересвідчилися, що нам потрібна не очолювана військовим єпископом система кураторів армійських частин, а радше мережа військових капеланів, які б виконували свою місію, живучи спільним із солдатами життям.
7. Щоб ми могли ефективно нести своє служіння назовні, у світ, треба спершу реалізувати ідею служіння у внутрішньоцерковних відносинах. Люди ніде не хочуть володарюючої церкви. Історичний розвиток, політична ситуація та всесвітній розвиток церкви вимагають, щоб вона стала інститутом служіння. Нам необхідна передусім перебудова свідомості згори донизу, на всіх рівнях, бо тільки це може гарантувати, що церква утримається від спокуси повернутися до свого колишнього звичного стану.
Ця перебудова свідомості повинна насамперед торкнутися нас, єпископів. І відправним пунктом тут має стати глибока внутрішня духовна відкритість для братерського єднання зі священиками, реальне залучення всіх дорадчих органів при єпископі до участі у виробленні рішень.
А проте в нас відсутня звичка до діалогу, оскільки ніякого діалогу при комунізмі взагалі не було ні в суспільстві ні в церкві. Це особливо характерно для священиків, які протягом сорока років були змушені розраховувати тільки на себе й ухвалювати рішення одноосібно. Кожний з них був, так би мовити, «сам собі єпископом». Священики жили відповідно до звичної теологічної позиції, що склалася в епоху середньовіччя і зводилася до того, що священик у церкві володіє духовною владою, якою наділив його Христос. Ця позиція навіть зміцніла під впливом комуністичної політики, оскільки комуністам було вигідно, щоб священик залишався далеким від народу. Перспектива повернення до духу Таємної вечері, до звичаю обмивання ніг один одному залишається для нас — серед іншого і внаслідок похилого віку священиків — ще дуже далекою.
8. Як і за комунізму, сьогодні також є групи з різними переконаннями. Їх наявність стала причиною поляризації сил на нашій церковній сцені й гальмує процес справжнього оновлення життя. Представники першої групи, що працюють переважно в традиціоналістських районах нашої республіки, воліють залишатися на позиціях минулого й нічого не міняти, бо тоді начебто не було ніяких проблем і ніякого розвалу церкви. Іноді вони покладають відповідальність за нинішні негативні явища на II Ватиканський собор й особливо на реформу літургії. Вони шукають виправдання і прихистку в різних формах культу Діви Марії. Для них характерний страх, передусім вони бояться духу та впливу Заходу (де і справді можна виявити глибоко негативні явища, в тому числі й у церковній сфері). Крім того, вони побоюються проникнення в церкву масонів і масонських «методів», — за допомогою, так би мовити, власних кулаків, власними силами і власною «владою» спасати церкву для Господа. Вони гальмують будь-яку спробу оновлення. Ця група об’єднує багато різних напрямків — від шанувальників старої теології до прихильників Лефевра.
Протилежний полюс представлений тими, хто хотів би бачити церкву більш сприйнятливою до західних впливів. Це головним чином чеські католики-інтелектуали. Багато хто з них хотів би врятувати церкву, внісши в неї дух свободи та демократії, бо вони бачать і багато хорошого, що є в церкві на Заході. Їх діяльність посилює страх першої групи.
Однак попри такого роду поляризацію живий діалог відсутній, різні погляди не обговорюються. Представники кожного з полюсів мають свою сферу впливу. І тут ми знову повертаємося до того, з чого почали: будучи переконаною у власній правоті, людина обов’язково буде застосовувати владу, «владу володіючого істиною», — замість того, щоб служити істині. В основі обох позицій лежить певний образ священика. У ватиканських документах мова йде про sacerdotium ministeriale (священика-служителя. — лат.) У зв’язку з цим мені згадується, як Христос мив ноги учням у тій самій світлиці, де проходила Таємна вечеря й де він уперше заснував священство, що служить. Ця — тогочасна — реальність ще не стала нашою плоттю і кров’ю. Нерідко наше священство є більшою мірою священством володарюючим. Я не цілком переконаний, що за прагненням жінок домогтися допуску до священицького сану не приховується їх бажання прилучитися до церковної влади. Саме тут у першу чергу необхідне глибоке оновлення.
Але починати треба з ще більш глибинного шару. Хрещення — це, серед іншого, передача тому, кого хрестять, ідеї життя за образом божественної Трійці; далі розвивати людину в цьому напрямі буде Христос, бо він так живе. Цей спосіб життя означає жити для інших, жити в інших. Або іншими словами: треба служити людям. Христос реалізував цю ідею у своєму житті тут, на землі, й реалізовує її досі в Церкві, в таїнстві причастя. Однак віруючі часто вважають своє духовне зростання результатом власних достоїнств і зусиль, не розуміючи, що передусім їм треба намагатися жити згідно з цією божественною ідеєю служіння.
Розуміння свободи як тотальної незалежності суперечить божественній ідеї служіння.
Саме з цього глибинного шару повинно початися оновлення. Воно буде тривалим і органічним процесом, а не просто «структурною реформою». Сказане стосується як Сходу, так і Заходу.
Статті кардинала Милослава Вилка, архиєпископа Празького Римо-Католицької церкви, та професора Анелі Дилюс друкуються за люб’язною згодою редколегії альманаху «Диа-Логос: Религия и общество», участь у виданні якого бере і наш журнал.
