Чесність і відкритість ― це те, чого сьогодні суспільство очікує від Церкви: про що новий часопис ПЦУ
Днями в Укрінформі відбулася презентація першого числа часопису за участі видавців і деяких з авторів.
Ректор КПБА протоєрей Олександр Трофимлюк каже, що Церква завжди прагнула говорити мовою, зрозумілою для суспільства. Це важливо й у теперішній час, саме тому народилася ідея запустити сучасний журнал, що робитиме християн ближчими.
― Київська православна богословська академія має на меті виховання сучасного богослова, пастиря. А щоб пастир був зрозумілий, він має цікавитися життям своєї пастви, новими книгами й фільмами, запитами й здобутками науки, якими живе сьогочасне суспільство. Одним з результатів нашої праці є науково-популярне видання «Церква і суспільство». Перше число цього журналу присвячене календарній реформі ― одній з найактуальніших тем не лише для ПЦУ, але й УГКЦ, оскільки з 1 вересня ми перейшли на новоюліанський календар. Наступні номери цього часопису також будуть присвячені актуальним темам,адже намагаємося бути почутими.
Інститут Церкви і суспільства працює з 2019 року. За чотири роки, за словами заступника директора Інституту професора Олександра Сагана, вони встигли реалізувати кілька проєктів, які покликані привернути увагу до українського православ’я та його вивчення, а також до створення й поширення нових наративів української Церкви на противагу трьохсотлітній пропаганді «русского міра». З цією метою в Інституті видали кілька брошур, переклали з грецької працю «Вся правда про українське церковне питання. Погляд з Афону». Окрім цього, працює медіапроєкт «Азбука віри». Уже створено майже 300 коротких роликів про церковних осіб, події, свята, терміни.
Також в Інституті регулярно організовують семінари для священників, на яких намагаються допомогти їм зорієнтуватися в новинах літератури. А ще, як каже професор Саган, так намагаються знайти таланти на місцях і допомогти їм здійснювати зміни у своїх громадах і на парафіях. Видання журналу стало черговим успішним проектом Інституту. Попри фінансові труднощі й те, що через повномасштабне вторгнення російських агресорів випуск довелося перенести ще на рік, журнал «Церква і суспільство» таки вдалося реалізувати.
― Цей проєкт дійсно виходить у непрості, буремні часи, коли триває війна, коли довкола багато невизначеності й змін, люди проживають багато стресів і травм. У Церкві хочуть бачити острівець стабільності, де можна пережити житейські бурі. Утім, якщо ми, християни, маємо бути вірні традиції, то, як це не парадоксально, вірність традиції закликає Церкву до змін. Щоб бути вірними благій звістці, яка завжди є новою, церковним громадам треба оновлювати форми своєї присутности у світі, форми свого звернення до світу.
ПЦУ та УГКЦ наважилися запровадити календарну реформу, якої ми чекали рівно століття ― з 1923-го року, коли в Константинополі відбулася нарада, на якій було запропоновано перейти на новоюліанський календар, за яким тепер живуть 10 з 15 помісних Православних Церков світу. Календарна реформа стала темою першого номеру часопису, однак на сторінках видання є й інші матеріали, як-от переклади грецьких досліджень з пастирської психології, практичні рекомендації священникам для їхнього служіння, ― зазначає відповідальний редактор о. Андрій Дудченко.
Основною метою журналу є актуалізація дискусії щодо проблеми питань буття Церкви у сучасному цифровому суспільстві та в умовах глобалізації. Окрім того, видання має сприяти християнській єдності та стимулювати до відродження автентичних українських церковних традицій.
― Ми розглядаємо своє служіння через друковане слово як можливість запропонувати майданчик для діалогу між Церквою і суспільством, де закликаємо не уникати проблемних питань, а вести відверту дискусію, обговорювати проблеми, які виникають і всередині Церкви, а не лише зовні. Думаємо, чесність і відкритість ― це те, чого сьогодні суспільство очікує від Церкви.
Дуже важливо українську думку інтегрувати в контекст світової християнської православної богословської думки, адже впродовж двадцятого століття ми значною мірою були ізольовані від православного світу. Тож в наших планах знайомити читача з напрацюваннями провідних богословів світу, зокрема, про відповіді, які шукають християни на певні виклики. Наприклад, триває війна. Хтось каже, що ми даємо християнську відповідь ворогу, хтось підтримує пацифізм, інші ж пропагують теорію так званої «священної» війни. Якраз ті, хто йдуть на нас зі зброєю, закликають своїх священників благословляти й підтримувати вбивства. Тож сьогодні є про що дискутувати, щоб у пошуках виявити правду, ― додає о. Андрій Дудченко.
Член редколегії журналу «Церква і суспільство» протоєрей Георгій Коваленко зазначає, що часопис не є тим місцем, де можна знайти готові відповіді. Його робота, власне, про пошук, про Церкву, яка готова діалогувати, йти назустріч людям, обговорювати соціально значущі теми. Усе це він називає публічною теологією.
― Нам потрібний мудрий погляд на сьогодення й перспективи більші, ніж перспектива нашого земного життя. Перед нами постали величезні світоглядні виклики під час війни, тому потребуємо пошуку відповідей на вічні питання, які для нас стали питаннями сьогодення: війна й мир, життя і смерть, сенс життя, готовність жертвувати собою аж до смерти заради життя, любові, країни. Усе це має бути на шпальтах цього журналу.
Також о. Георгій ставить слушні питання щодо того, як українцям продовжувати рухатися у календарній реформі та трансформаціях Церкви, адже головне не дата, а сенс того чи іншого свята, те, що Церква хоче сказати суспільству, канонізуючи конкретну особу. Окрім того, є потреба в деімпераілізації та дерусифікації нашого календаря, а це потребує переосмислення.
― Дерусифікації та деімперіалізації потребують і наші топоніми, адже багато храмів були перейменовані в імперський період, там також з’явилося чимало ікон, які є невід’ємною складовою імперської пропаганди. Що з цим робити? Як нам цього позбавитися, але не перетворитися на тих, хто знищує? Як творити власний церковний наратив? Як показувати велич наших святих, як позбавити їх від описів, накинених за час імперського панування? Як узагалі розповідати історію святих? Як нам вшанувати тих людей, які прислужилися нашій країні, Церкві без зайвої сакралізації?
Тобто календарна реформа лише запускає процеси, яких потребує ПЦУ як Церква українського народу, яка є частиною цього суспільства й готова не лише молитися за майбутнє України, але й робити все для нього. ПЦУ несе своє служіння на фронті, серед вимушено переміщених осіб, у гуманітарних місіях. Це потребує богословської рефлексії. Нам є що сказати світовій богословській спільноті.
Протоєрей Богдан Огульчанський ― кандидат фізико-математичних наук, викладач астрономії — пояснює доцільність календарної реформи з наукової точки зору, адже переконаний, що поєднувати духовне й наукове бачення світу ― цілком можливо й нормально. За його словами, календарі вже існували мінімум чотири тисячі років тому. Вони мали практичне значення, адже небесні світила вказували, наприклад, коли варто починати землеробські роботи. Але давні люди помічали також залежність світу реального від світу духовного. Тому календар став також частиною релігійного світобачення. Це стосується й християн, які намагалися розібратися в шануванні старозавітної традиції й при цьому триматися Сонця Правди за Новим Завітом. Якраз з визначенням дати святкування старозавітної Пасхи і новозавітного Воскресіння почалася колізія.
― На Першому вселенському соборі християнської Церкви (325 року ― ред.) обрали дату святкування Великодня. Є кілька правил: має минути рівнодення, бо Христос воскрес навесні, коли день більший за ніч; також це має бути в неділю після повного місяця у першому весняному місяці того часу. Кілька століть усе було нормально, але календар на той час був юліанським і дата рівнодення ― станом на IV століття це 21 березня ― поступово змінювалася. За п’ятнадцять століть дата змістилася на десять діб, тоді зрозуміли, що треба щось зробити. У XVI столітті існувало три основні гілки Церкви: Західна, Східна й протестантська. Західна Церква календарну реформу прийняла першою. Протестантські країни довго не приймали новий григоріанський календар. Але православні церкви тягнули ще довше. Справа в тому, що православ’я існувало переважно в межах двох імперій ― Російської й Османської. Кожна з них претендувала на свою ексклюзивність, місійність, особливе значення. Мусульмани не хотіли, щоб православні греки були ближчими до Західної Церкви. Російська Церква вважала себе тією, що тримає істинну віру, тому вона також жодним чином не хотіла узгоджуватися із Західною Церквою. Лише коли Константинополь звільнився від влади Османської імперії, там прийняли календарну реформу. 1923 року запровадили новоюліанський (ще точніший за григоріанський) календар.
Форма ― це традиція, зв’язок з попередніми поколіннями, ідентичність. Звичність людей до вшанування того, що робили попередні покоління, є. Але нам потрібно розуміти, що сакральність ― це не форма, а дух, доброчесна пошана до якості, ― пояснює історію календарних непорозумінь о. Богдан.
У першому номері журналу «Церква і суспільство» можна знайти ще одну цікаву тему, яка в Україні розвивається відносно нещодавно ― екобогослов’я. Про це пише викладач КПБА о. Сергій Бережной. Він очолював українську групу на першому міжнародному стажуванні у межах літньої школи в Академії богословських студій у Волосі в Греції на тему екологічного богослов’я.
Екобогослов’я вчить про те, що екологія також є частиною Божого творіння. Це також складова християнського світогляду, адже знання з екобогослов’я ґрунтуються на Святому Письмі.
― Від того, наскільки відповідально ми ставимося до Божого творіння, тобто до навколишнього світу, залежить не тільки наше життя, але й життя наших нащадків. Екобогослов’я вчить нас того, щоб ми дбайливо ставилися до ресурсів і до всього, що підтримує наше земне життя. Воно розвиває нашу співпрацю з науковими інституціями, які долучаються до збереження екологічної системи не тільки своїх країн, а й усього світу, через запровадження зеленої енергії, заміну пластику на органічні речовини тощо. Це допомагає вийти з екологічної кризи, у яку людство себе загнало, ― каже о. Сергій.
Окрім цього, цей напрям дозволяє оцінити, чи справді ми як християни рухаємося правильним шляхом. У світі екобогослов’я розвинулося кількома роками раніше. До прикладу, навіть у документах Великого Собору на Криті 2016 року один з пунктів був присвячений екологічним ініціативам.
― Сьогодні у світі багато проблем. Зокрема в Україні. Коли російська агресія зруйнувала нашу Каховську ГЕС, це стало великою екологічною трагедією не тільки для нас і наших територій, але й для інших країн. Тому екобогослов’я є важливим елементом нашого християнського світогляду. Розвиваючи його, ми розвиваємо відповідальність і дбайливе ставлення до Божого творіння. Екобогослов’я покликане сформувати в нас добру картину земного світу, у якому ми живемо, і про який покликані дбати як віруючі люди й відповідальні громадяни, ― підсумовує священник.
Друкований часопис «Церква і суспільство» вже можна знайти в Михайлівському Золотоверхому монастирі та Спасо-Преображенському соборі в Києві, а також у крамницях Nikolaos у Києві та Львові. Також з матеріалами журналу можна знайомитися онлайн на сайті ChurchAndSociety.org.ua.
