1. Дехто сприйняв мої слова як вимогу «публічного покаяння» кліру УПЦ МП, що, на їх думку, є не правильно, бо це ніби є дзеркальним повторенням помилок у поведінці УПЦ МП, що була до Томосу. Одразу скажу, я не прихильник ні «публічних сповідей», ні «публічного покаяння», оскільки не вважаю їх ефективними чи навіть доречними у даному випадку.

Достатньо приватного покаяння, навіть не артикульованого (ніким не почутого), але того, яке у християнстві ще називається «метаноя» («зміна розуму», «зміна думки», «переосмислення»). Тобто зміна у сприйнятті фактів або явищ, яке відбувається через переродження і випробування, набуття своєї істинної сутності.

Інакше «політичне православ’я» («русскій мір» та інші набутки Московитського православ'я) так і залишиться у свідомості та буде притлумлювати християнський дух, все буде шукати «неправильних» християн, проклинати та гуртувати правильних «до бою».

Якщо метаноя відбудеться, суспільство одразу це відчує, без жодних публічних оголошень. Це буде проявлено навіть у характері й тональності листів, які продукуються назовні.

Візьмемо хоча б згадане звернення до Вселенського, про яке я написав. Воно більше подібне на донос. Тут немає любові, немає визнання очевидних речей. Тому я й написав – «не вірю». Про що я?

• Отці не хочуть визнавати очевидне – вони є частиною Московського патріархату. Звертаючись до Константинополя від «УПЦ», вони цинічно ігнорують при цьому думку цієї Церкви щодо «об’єднання єпархій Московської патріархії на території України». Я б ще розумів, коли б було написано – УПЦ МП (так хоча б канонічно правильно), бо у Вселенському православ'ї немає такої структури, як УПЦ. Це об’єднання єпархій не має автокефалії, а тому, згідно канонів, має у назві мати означення своєї належності – Моспатріархат.
• Ревнощі у твердженні, що «саме УПЦ є нащадком Константинопольського патріархату» – це ревнощі дитини, яка не отримала заслужену, на її погляд, іграшку. За цим – небажання визнати за ПЦУ навіть частини історичної тяглості від Київської митрополії. Отже, ПЦУ для них – новотвір, не вартий їхньої уваги?
• Далі власне донос (знайдіть відмінності від заяв коцаб-паканичів на міжнародній арені): «Можна було б визнати рішення собору 2018 р., … але більшість наших парафіян не бажають цього через агресивні методи прихильників ПЦУ, які схожі більше на рейдерські захоплення майна...»; «У багатьох храмах, що були переведені, або захоплені прихильниками ПЦУ не вистачає священнослужителів, а під час богослужіння є лише невелика кількість парафіян. Натомість люди бажають, радше, молитися у пристосованих приміщеннях, ніж йти на службу до братів, що силоміць відібрали церковну споруду, лише через конфесійну приналежність».

Враження від листа – оце Ви тут, Варфоломію, натворили! Спадщину не тим дали, а ті діти нерозумні… і т.п. А тому давайте нам «окремий статус ставропігії або тимчасового екзархату на перехідний період, у кілька років, з назначеним Вами єпископом».

Причому жодного слова про роль УПЦ МП у тому, чому такий стан православ'я в Україні, жодної навіть нотки не те, щоб розкаяння, навіть аналізу ролі Моспатріархату у розпалюванні й підтримці війни... Суха констатація «Сьогодні, в нашій країні війна, ми не маємо морального права бути частиною московського патріархату». Якісь «протокольні» слова… І все?

Ви побачили тут метаною? Я – ні…

Упереджуючи критику, визнаю, що метаноя потрібна також і багатьом клірикам із ПЦУ. І з цим, погоджуюся, теж треба працювати. Але це тема іншого дослідження.

2. Просячись під омофор Вселенського патріарха, отці УПЦ МП не хочуть визнавати його ж документів. Вжита цікава формула «Можна було б визнати рішення Собору 2018 р.», проте миряни проти» (тут, правда, не зрозуміло, про який Собор йдеться, бо у тому році їх було кілька – передусім Архиєрейський у Константинопольському патріархаті 01.09.2018, який фактично визначив долю Томосу та Об’єднавчий Собор 15.12.2018, який конституював ПЦУ).

І з яких це пір у Московському патріархаті миряни визначають «канонічну» думку/позицію кліриків? Це – щось нове. І виглядає як ховання за спини своїх вірян. Бо з тексту листа не зрозуміло – а автори звернення «за» чи «проти» цього визнання? І, власне, не про Собор йдеться, а про Томос.

Якщо ви – «за», а миряни «проти» (бо ще не дозріли, їх неправильно «налаштовували» і т.п.), то так і напишіть. Але ж не написали. Тобто також не визнають Томос. Варіант ховання від репресій не приймається, бо підписання листа анонімне (підписантів бачить лише редактор каналу).

Тому вважаю знаковим, що у листі жодної згадки про Томос – визначальний документ життя православ'я в Україні. Ні, не бачать його отці, не бажають бачити…

Для прикладу, Румунська ПЦ офіційно оголосила, що вона не ставить під сумнів законність видання Томосу ПЦУ, проте має певні умови для встановлення євхаристійного спілкування. Тобто форм показати своє ставлення до Томосу є багато. Але чи є бажання?

Збоку це виглядає приблизно так – «ти там вилаєш якісь папери, ми їх не визнаємо, але видай і нам щось, бо дуже треба тут дещо порішать».

3. З часу отримання ПЦУ Томосу, у середовищі соціально гіперактивних кліриків УПЦ МП, передусім середньої ланки, йде пошук варіантів як утримати свої нинішні позиції у суспільстві (читай – досягнутий рівня життя), але не об’єднатися із ПЦУ. Проте вони чітко вловлюють настрої суспільства і розуміють, що довго стан невизначеності вони тягнути не зможуть. Православні навіть на Сході країни ногами роблять свій вибір. Але навіть при помірній (у декого – гострій) критиці ситуації в УПЦ МП, їх чомусь не влаштовує ПЦУ. І пояснень цього «не влаштування» з канонічної точки зору немає. Бо навіть питання «багатолітнього тягаря взаємних образ» нині легко вирішується. Може бути варіант прямого підпорядкування предстоятелю, може бути перехід у підпорядкування двох владик, які перейшли із УПЦ МП.

Проте відповідь, як на мене – проста. З одного боку, ці отці готові покинути Моспатріархат, проте, з іншого – не готові відмовитися від рішень свого Собору 27 травня 2022 р., який більшість із них активно підтримала/підтримує, а деякі були учасниками і пропагували/пропагують його рішення. Що ж читаємо у Постанові Собору?

«… Дії Константинопольського Патріарха в Україні … лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння» (скарги у листі на «захоплення» храмів).

«… Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:

• припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій УПЦ.
• усвідомити, що їхній (ПЦУ) канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті ПЦУ», є фактично неавтокефальним...
• вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ … для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.»
• «… запорукою успіху діалогу має стати … щире прагнення вибудовувати своє життя на засадах християнської совісті та моральної чистоти».

Цинічно, зухвало – але, як казав один діяч, «маємо те, що маємо». Показово також, що критикуючи різні аспекти діяльності ПЦУ, більшість підписантів листа рішення цього Собору критиці не піддають.

Тому ось звідки такий активний пошук варіантів НЕ ОБ’ЄДНАННЯ із ПЦУ. Вони цю Церкву просто не визнають. І, думаю, серед читачів немає наївних, які повірять, що вони насправді через «кілька років» (як написано у листі) перейдуть у ПЦУ. Це хіба що будуть їх спадкоємці.

Але хочеться запитати в отців – Де ваша логіка і послідовність? Ви йдете під омофор патріарха, який співслужить із єпископатом, якого ви не визнаєте? Канони хоч інколи почитуйте, ви ж у «найканонічнішій у світі» Церкві знаходитеся.

Але чи не буде так, що завтра, коли вам буде вигідно, ви і Указ Вселенського про тимчасове взяття вас у свою юрисдикцію, відправите вслід за Томосом?

4. Позиція отців-підписантів листа до Вселенського патріарха щодо ставропігії будується на їх переконанні, що їх статус і «послужний список» бездоганний. Це проглядається навіть зі стилістики листа.

Але я б не був таким оптимістичним щодо їх «професійності». Адже, виходячи зі змісту листа, вони виховали громади, які не дослухаються до їх думки. Вони дозволили «комусь» переконувати їх парафіян, що Томос ПЦУ – це зло. І от їм наразі треба час, щоб переконати своїх вірян у протилежному. І при цьому їх авторитет настільки низький, що для цього потрібні не одна-дві розмови, а РОКИ!

Тому я знову запитую – Хто ці отці? Чи усвідомили/усвідомлюють вони роль УПЦ МП, Московського патріархату загалом, у нищенні України, її мови, культури? Чи здатні вони змінити свої проповіді та відмовитися від отих промосковських книжечок та іконок в церковних лавках? Чи здатні вони змінитися?

Чи не прийдуть вони у нову юрисдикцію (Вселенський патріархат чи ПЦУ) зі своїм ще не вивітреним «русскім міром» та традиціями Московитського православ'я, де віра губиться за «правильним» обрядом та «благодаттю тільки нашого розливу»?

Щоб правильно мене зрозуміли – я ніяким чином не закликаю не приймати кліриків із УПЦ МП. Але, очевидно, приймати треба далеко не всіх. А з тими, що переходять, потрібно працювати.

Як мінімум – це мають бути безкоштовні короткотермінові курси при семінаріях та академіях ПЦУ. В ідеалі – постійна кількатижнева перепідготовка кожні 2-3 роки. Я також давно вже пропоную проводити для кліриків ПЦУ щось на взірець «реколекцій» чи «православних семінарів». Форм подібної роботи насправді є багато.

Бо якщо не запустити процесів якісних змін, то, прийнявши кілька тисяч кліриків із УПЦ МП, з часом ПЦУ (чи, якщо така буде, ставропігія Вселенського) легко і непомітно перетвориться на таку собі українізовану лайтверсію/копію Московського патріархату зі всіма його «феодалізмами», «чиновшануваннями» і «рабствами» з «підневільними» та «безголосими» виконавцями, як про це нині пишуть отці про свій стан в УПЦ МП.

А «кадровий голод» ПЦУ може легко подолати, використавши досвід становлення УАПЦ на початку, чи у 90-х роках минулого століття. Але й тут треба не стояти на місці, а вже зараз працювати на випередження.

5. На закінчення хочу зазначити, що заклики «Священникам з УПЦ МП потрібно показати вихід із Моспатріархату», оскільки ті «живуть у феодальному рабстві й потребують допомоги», теж не працюють. Адже «феодалізм» та «рабство» – передусім у їх головах.

Сценарій розширення в Україні ставропігії Константинопольського патріархату канонічно вразливий. При бажанні, можна пошукати і знайти варіанти.

Але, як і в попередньому дописі, у мене все те ж питання – ДЛЯ ЧОГО?

Є визнана, самодостатня Помісна Православна Церква.

Що не так і чого не вистачає?

Може варто комусь особисті амбіції підпорядкувати канонам, раз ви уже присвятили своє життя Церкві?

Давайте дивитися у майбутнє, прорахувавши хоча б один наступний крок. Від цього залежить не лише майбутнє православ'я в Україні, але й держави загалом.