Новий візит патріарха Російської Православної Церкви Кіріла до України знову мав ті самі акценти, що й попередній його візит: він приїхав сюди не для того, щоб пошанувати українське церковне життя (як зробив це Папа Іван-Павло ІІ під час свого паломництва до нас), а навпаки - для того, щоб збурити його, насаджуючи російське. Через те візит його знову був сповнений сутнісних дисонансів.

Новий візит патріарха Російської Православної Церкви Кіріла до України знову мав ті самі акценти, що й попередній його візит: він приїхав сюди не для того, щоб пошанувати українське церковне життя (як зробив це Папа Іван-Павло ІІ під час свого паломництва до нас), а навпаки – для того, щоб збурити його, насаджуючи російське. Через те візит його знову був сповнений сутнісних дисонансів.

Назвати цей візит «політичним» не зовсім доречно, оскільки цим лише занижено місію патріарха РПЦ. Насправді ж він має більші амбіції. Його метою, схоже, є домогтися на церковному полі того, що пп. Путіну й Медвєдєву ніяк не вдається досягти на полі політичному. Іншими словами, ідеться про створення нової духовної імперії, яку не обтяжуватимуть міждержавні кордони. І створивши цю імперію, патріарх Кіріл мріє гордо покласти упокорену Україну до ніг російського самодержця. Мовляв, «я свою службу Російській державі виконав – за вами залишається залагодження таких дріб’язків, як державні кордони».

Отож виразний паралелізм між візіями Кремля і Свято-Данилового монастиря лише зовні нагадує російську концепцію державно-церковної симфонії, яка в історії щоразу оберталася цезаропапізмом (тобто підпорядкуванням церковної влади світській). Вихованцеві митрополита Нікодіма, що був так захоплений ватиканською централізацією, патріархові Кірілові більше до душі роль середньовічного папи, який скріплював імперії та інтронізував імператорів. Саме через ті амбіції, які проглядають із поведінки патріарха Кіріла, його й назвала українська преса «православним папою».

Якщо ж говорити суто про нинішній візит патріарха, то головною проблемою й далі була проблема управління УПЦ. Упродовж останніх двох десятиліть, а особливо після Помаранчевої революції, тривав процес повільної, але невпинної українізації Української Православної Церкви, що перебуває в єдності з Московським патріархатом, якій 1991 року Москва під тиском незалежницьких процесів в Україні дала автономію. Проте виявилося, що навіть оця формальна й у світі не визнана автономія стала для Москви небезпечною, оскільки за сприятливих політичних обставин (президентства Ющенка) дала реальні плоди дистанціювання УПЦ від Москви.

Проте зрозуміло, що такі тенденції були для патріаршої Москви смертельно небезпечні. Бо якщо Російській Федерації дуже сутужно без України, без якої її могутність поставлено під сумнів, то Російська Православна Церква без Києва втрачає головну опору своєї ідеологічної та еклезіальної легітимації. Тому те, чим займався патріарх Кіріл в Україні цього разу, можна окреслити популярним у Росії терміном «зачистка території» з прицілом на майбутнє. Бо таки слушно припускає Віталій Портніков, що патріарх Кіріл готується до того моменту, коли Господь покличе до Себе і митрополита Володимира, і патріарха Філарета. Саме тоді й розпочнуться головні битви за Київський митрополичий престол УПЦ.

Саме з цим прицілом під час нинішнього візиту патріарха Кіріла в український медіа-простір запущено дві важливі пробні чутки – як це в подібних випадках робиться, для вияснення реакції суспільства.

По-перше, з’явилася чутка, що після відходу у вічність митрополита Київського Володимира Сабодана офіційним главою Української Православної Церкви стане патріарх Кіріл, додавши до свого титулу слово «Київський», тобто: «патріарх Московський, Київський і всія Русі». Для цього навіть не треба формально скасовувати згадану автономію, адже УПЦ (МП) перейшла б тоді під пряме патріарше правління – аналог «прямого президентського правління» для бунтівних територій. 

Про реалістичність такого розвитку подій свідчить реакція митрополита Іларіона Алфєєва на матеріали української преси: «Іноді говорять, що патріарх з Росії тут гість. Деякі навіть йому кажуть: почувайтеся як удома. А він відповідає: я почуваюся не як удома, я і так удома. Це не патріарх якоїсь іноземної Церкви, це патріарх Української православної Церкви».

Тому має цілковиту рацію також єпископ УПЦ-КП Євстратій Зоря, коли твердить, що патріарх Кіріл «підміняє поняття єдності у Христі єдністю Церкви під владою Московського патріарха». «Єдина православна цивілізація» є для патріаршої Москви нічим іншим, як «духовною», точніше – «еклезіальною, імперією». І тут укотре можна сказати: «Образливо за православ’я». Бо є щось особливо тривожне в тому, що православ’я, яке доклало стільки зусиль, щоб протиставитись імперським спокусам середньовічного католицизму, в особі православ’я московського само виразно впадає у цю спокусу!

По-друге, ходять чутки, що офіційною резиденцією патріарха Кіріла у Києві начебто мав би стати головний храм країни – Софія Київська, яка сьогодні перебуває у статусі державного заповідника. Інтрига моменту полягає в тому, що досі, враховуючи загальнонаціональне значення святині, жоден із попередніх Президентів не наважувався віддати її в користування жодній Церкві. Сьогодні ж Москва переконана, що Президент Янукович безвідмовно проштемпелює будь-яке потрібне їй рішення.

Про реалістичність цього варіанту свідчить незмінне прагнення московських патріархів під час своїх візитів в Україну відслужити літургію в Софії Київський, як було і цього разу. Отже, УПЦ (МП) у візії московського гостя мала б відігравати роль упривілейованої квазідержавної Церкви (за умови формально світського характеру держави), яка стала б в Україні головним натхненником і репрезентантом «русского (або православного) мира». 

Проте упродовж останніх двох десятиліть в Україні сформувався виразний паритет впливів між різними християнськими конфесіями та різними релігіями. Українське суспільство, віддаючи перевагу міжрелігійній толерантності й рівності усіх Церков і релігійних організацій перед законом, явно не схвалювало періодичних спроб держави надати преференції якійсь одній Церкві. Саме тому врешті-решт релігійна та конфесійна нейтральність держави стала сприйматись як норма українського релігійного життя. Концепція «русского мира», якою патріарх Кіріл останнім часом «бомбардує» Україну, підриває згадану норму, оскільки, за російським зразком, надає особливі привілеї одній лише Церкві, а саме: «канонічному православ’ю» московського зразка. 

Отож головне питання дня – наскільки українське суспільство погодиться на таку заміну. Поки що триває період післявиборчого суспільного оторопіння, яке підсилене паралічем опозиції. Тому в нинішній Україні «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Втім я таки перебільшую, бо публічно протестує Київський патріархат: він сьогодні – головний об’єкт московської атаки. Ставлення до протестних акцій «Свободи» в народі двояке. З одного боку, вони наче рятують честь тієї частини суспільства, яка з реваншем московського духу не згодна. Проте стилістика цих акцій часом просто шокує. Так, скажімо, вжитий «свободівцями» вислів «Московський пархат», розрахований на примітивні русофобські, а заодно й антисемітські інстинкти, ганьбить українство, оскільки пропонує йому захищати своє шляхом приниження й паплюження іншого. Натомість справжній лицар народного духу поважатиме суперника, з яким бореться.

Однак навіть якщо вважати реакцію інших релігійних громад мовчазною, то це мовчання дуже промовисте. Церковна сфера живе своїм життям і своєю логікою. Концепція «русского/православного мира» за своєю суттю конфронтаційна – це просто нова реінкарнація ідеї Третього Риму. Вона переводить у нижчу категорію всіх неправославних  християн України (католиків і протестантів), опосередковано – вірних усіх нехристиянських релігій, а православних немосковської орієнтації взагалі ставить поза законом. Чи пристануть на цю заготовану для них вторинність усі (окрім УПЦ) релігійні громади України?

Загалом російські політики, включно з політиками церковними, схоже, самі настільки повірили в пропаговану ними тезу про «єдність російського й українського народів», що й не помічають, наскільки їхні моделі, які припасовані до ментальності росіян, дисонують із ментальністю українців. Проте у цьому, здається, і полягає сьогодні єдина реальна надія України. Адже реалізація московського плану можлива лише в умовах радикального наступу на свободу. Саме для цього нова влада в Україні намагається відродити давній страх: бесідами з СБУ, заборонами з боку міліції, пересторогами підприємцям, що підтримування ними «небажаних» інституцій поставить їх під удар контрольних органів (свіжий приклад – із перевізниками, що їх замовили вірні УПЦ–КП для поїздки до Києва). Україна поки що мовчки приглядається, бо їй важко дається солідарність регулярного опору. Натомість Москва (зі своїми українськими поплічниками) сприймає це мовчання як доказ остаточної своєї перемоги. І тому так задоволено гуляють українськими землями патріархи й президенти, лужкови й замятіни, своєю глупою ейфорією лише видаючи справжні наміри Росії. Очевидно, в цьому є якась воля Божа, бо вічно обережний малорос не буде протестувати, поки не переповниться його чаша терпіння. І лише тоді він стане сміливим і гордим українцем, спроможним уже на солідарність бунту.

Отож має рацію патріарх Кіріл, коли каже: «Немає свободи, що породжується ворожнечею й страхом», але цим він підписує вирок передусім своїм планам.