"Київ-Тернопіль: з любов’ю" (Блог Юлії Комінко)_image

"Київ-Тернопіль: з любов’ю" (Блог Юлії Комінко)

Чи зрозуміємо ми коли-небудь одне одного…

23.07.2010, 11:00
...Прошу таксиста підвезти мене не просто до Києво-Печерської Лаври, а й завезти вниз, до синодального корпусу. Очі його враз перестають посміхатися, він зосереджується на дорозі. Хвилини мовчання. Потім репліка: "То ви на окупаційний режим працюєте?.."

Спека. Народ душиться в маршрутках, плавиться у великих вікнах тролейбусів, намагається вижити в мегаполісних тянучках, коли з розплавлених салонів громадського транспорту випаровується остання краплина свіжого повітря…

Мої ювілейні торти вочевидь, що до роботи не доїдуть: спочатку їх розчавлять у натовпі, а розчавлені, за годину дороги вони ще й розтануть. Тож ловлю таксі й обережно розкладаю чепурненькі кондвироби на задньому сидінні авто.

Хоч там як, та день народження влітку має безліч вад — починаючи від того, що ніколи не можна було по-нормальному взяти участь у Дні іменинника, що їх проводили в молодшій школі щомісяця (за винятком літніх канікул). І закінчуючи тим, що в останні роки якраз на літо припадала «спека» у виробничо-інформаційному процесі. І, звісно ж, суттєвих клопотів липневому дню народження додає температура повітря, яка зазвичай коливається за позначкою +35.

…Таксі рушає, думки поринають у жагуче повітря та починають методично кружляти поміж двома «спеками» - тою, що за вікном, і тою, що очікує на роботі.

20 липня. 30 років. 0 16.00 в Одесу прибуде Патріарх Кирил…

Раз по раз зустрічаюся поглядом у дзеркалі заднього виду з зацікавленими очима таксиста

Такий собі дядечко, трохи дивакуватий, трохи метушливий. Їде повільно: напевне, щоб ми з тортами як слід могли відчути відсутність кондиціонера в його не першої свіжості автівці.

Починає розмову. Невимушено й невимушену. Слово за слово розпитує, очі його посміхаються. Я собі думаю – ну яка ж приємна людина…

Через 15 хвилин розмови згадую про свої торти й прошу таксиста підвезти мене не просто до Києво-Печерської Лаври, а й завезти вниз, до синодального корпусу. Очі його враз перестають посміхатися, він зосереджується на дорозі. Хвилини мовчання. Потім репліка:

—    То ви на окупаційний режим працюєте?..

—    О да, — кажу. — На окупаційний. Москалька та запроданка. Чула вже. Не продовжуйте.

Шкода. За тієї та знов тієї.

Скільки разів уже чула про той «окупаційний режим». Про ту іноземну владу, яка панує над українцями. Про чужинську Церкву, про своє «запроданство» та «манкурство». Раніше сперечалася, доводила, намагалася захиститися в очах співрозмовника. Мала безліч аргументів, чому саме я не запроданка, і яким чином можу довести свою любов до Країни, в якій живу.

А згодом набридло сперечатися. Здебільшого тому, що ті, хто так казав, не потребували аргументів. Діагноз маєш — тож говорити далі з тобою немає про що. У нас на роботі колись навіть жарт такий ходив: «На центральних сайтах Української Православної Церкви працюють самі москалі — Коваленко, Дудченко, Андрущенко, Сидоренко, Комінко…»

Мовчимо…

Я похапцем збираю аргументи на випадок, якщо таксіст-націоналіст вирішить продовжити свою лінію.

Поглядаю в дзеркало. Нервуюся: дядечко добряче наїжачився. Насуплені брова, різкі рухи… Дивиться на дорогу так, наче зараз на тій дорозі опинюся я, і він мене залюбки переїде.

«Лаятиметься. Як мінімум, — спадає на думку. — Як максимум — вижене посеред дороги…»

Та не висаджує й не лається.

Під’їжджаємо до Лаври, звертаюся до козаків, що завідують шлагбаумом, апелюю до важких пакунків, які муситиму, якщо не пропустять, тягти донизу сама. Уже майже пропустили…

— Кирило ваш забувся, щас гостинця йому завезем, — роздратовано кричить козакам у вікно мій схвильований таксист, і я розумію, що коли він мене не побив, то козаки зараз нам обом уже точно за ці слова шию намилять…

Та чи не почули вони, чи вирішили не зв’язуватися, але нас пропустили.

До того, як я виберуся з цього авто, залишаються лічені хвилини…

Подумки я вже на низькому старті: щойно таксі зупиниться, я вилітаю, застрибую в офіс і викидаю всі неприємні думки з голови…

Дядечко стиха починає говорити. Я докладаю фізичних зусиль, аби притримати язика – хочеться відповісти щось різке…

— Уявіть, що одного ранку ви прокидаєтесь, а навкруги самі солдати-китайці… (Мої бурхливі заперечення). Китайці вбивають вашого чоловіка, батька, друзів… (Заперечую ще бурхливіше). Залишається ваш 5-річний син… (Нарешті знаходжу в собі змогу мовчати та слухати). Минають роки, ваш син зростає поміж китайців. Ось він уже виріс, став літнім чоловіком, їде в автобусі й чує навкруги китайську мову. «Дядя, а чего вы хмуритесь», — звертається до нього маленьке китайча…

Авто зупинилося. Я забрала пакунки, попрощалася та й пішла

Відчуття були препогані. Ну скільки можна вже про одне й те саме…

…Пам’ятаю колишнього свого керівника. Сміхотливий чоловік з Рівненщини, колоритний мовець, із завжди привітними очима. Москалів не любив страшенно. Колись запитала, чому саме.

«Та в нас у 1930-х роках колись прийшли червоноармійці та розстріляли в селі всіх молодих хлопців — за підозрою у співпраці з націоналістами. Розстріляли та поклали біля сільради, щоб вліті на сонці тіла порозкладалися. Вартові день і ніч охороняли, матерів прикладами відганяли — не давали поховати. Два тижні так знущалися…» Трохи помовчав, а далі весело доказав: «У нас у селі москалів люто ненавидять!»

Пам’ятаю, мені тоді не було, що сказати.

І тепер. Те, що казав таксист – це його життєвий досвід. Таким він бачить життя, це те, чим він живе. То чого маю ображатися, якщо в його свідомості світ відображений саме таким…

Увечері поділилася роздумами з молодшою сестрою. Вона, як виявилося, теж «по життю москалька» — і через те, що зі Східної України, і через те, що вірянка УПЦ. І довести зворотнє чи спростувати ярлик перед тими, хто його навішує, так само не вдається — навіть вища історична освіта та практична діяльність журналіста-міжнародника не допомагає...

Не дає спокою думка — то оце і все?

То так і будемо одне одного таврувати: «ти - москаль», «а ти - націоналіст» — блокуючи при цьому будь-який конструктив з обох боків…

«Геть москалів», «Україна для українців» — волають одні.

«Да давайте этих галичан отсоединим и хай себе строят незалежну Неньку в своих трех областях», — відповідають на це інші.

Я чую це і думаю: а чи буде усім легше, якщо саме так і вчинити?

Останні новини

Вчора