Дім, у якому живе милосердя

15 серпня, 14:22
Репортажі
о. Роман Прокопець - фото 1
о. Роман Прокопець
Джерело фото: Всі фото Ірини Роговик
З часу початку повномасштабного вторгнення росії більшість інституцій та ініціатив трансформували свою роботу. Так вчинили й у Центрі Опіки Сиріт Львівської архиєпархії УГКЦ та Домі Милосердя Святого Миколая у Львові. Тут з перших днів запрацював прихисток, у якому знайшли хай тимчасову, але домівку, матері з дітьми з тих регіонів, де тривають активні бойові дії.

Про прийняття складних і термінових рішень, непохитну віру в перемогу та Божий супровід, волонтерство тих, хто відчув війну сповна, ― читайте у репортажі для Релігійно-інформаційної служби України.

Бути поруч

Ми з о. Романом Прокопцем ― головою Центру Опіки Сиріт і керівником Дому Милосердя Святого Миколая ― спілкуємося в кімнатці біля дверей храму. За ними чути глибоке різноголосся хору. Священник, якого ледь вдається вихопити поміж дзвінками, зустрічами, поїздками, терміновими справами, ніби стишується й розповідає про те, як змінилося життя після 24 лютого.

Уже багато років у Центрі Опіки Сиріт і згодом ― у Домі Милосердя Святого Миколая працювали волонтери й капелани, які відвідували дитячі будинки, інтернати. Команда дбала, аби діти, позбавлені батьківського піклування, все одно отримували підтримку, любов, здобували потрібні навички. Уже другий рік працював також дошкільний простір «Ангелики», куди приходили понад 30 дітей. Його роботу в перші місяці повномасштабної війни доводилося призупиняти ― було надто небезпечно.

О. Роман якось згадував, що гасло капелана сиріт: «Бути поруч». З наступом росії воно розширилося. Тепер підтримки поруч потребують набагато більше українців. Дорослих ― теж.

Я один з тих людей, які не хотіли вірити, що війна може розпочатися. Але так сталося і це нова сторінка історії для нашої держави. Перед нами стояло рішення: що ми робимо? Проєкти, які були в нас до початку війни, мусили призупинити. Натомість приміщення в Домі Милосердя підлаштували для прийому вимушено переміщених осіб з тих точок, де ведуться бойові дії, або які перебувають в окупації. Ми зробили координаційний центр з волонтерів нашого Центру Опіки Сиріт, Центру Студентського Капеланства, також друзів з різних сфер, які хотіли долучитися. Тоді почали розробляти логістику від моменту, коли ми зустрічаємо людей, і аж до документів, до умов, які вони мають мати, щоб комфортно себе почувати. Зараз можемо розмістити до 30 переселенців ― матерів з дітьми, ― згадує о. Роман про початок роботи прихистку.

У ті перші години й дні згуртувалася команда, яка робила максимально комфортним перебування тут людей, що втікали від жахіть війни. Священник каже, що страви тут ― як удома. Це важливо, бо людина, яка має теплу їжу, дах над головою, чисті речі, почуває себе безпечніше. Окрім того, у Домі Милосердя з усіма, хто має потребу, працюють психотерапевти, капелани, духівники, медики. За словами о. Романа, людині потрібно кілька днів, щоб повернутися до звичайного ритму життя й тоді вже спілкуватися з іншими більш відкрито.

Люди кажуть нам, що ми багато для них робимо. Я ставлю одне питання: якби ми опинилися в такій ситуації, чи ви б вчинили інакше? Ні. Ми питаємо, як себе почувають не тільки ті, хто до нас приїхав, але й наші волонтери. Ми всі в однакових умовах. Кожен тут виконує функцію, яка є дуже важливою, і докладається у велику родину Дому Милосердя. Мешканці, які живуть тут, часто долучаються різних процесів. Вони розуміють, що теж можуть щось вкласти, і роблять це з радістю.

Окрім роботи, звичайних щоденних справ, повернутися зі світу емоцій до світу реального людині можуть допомогти молитва, розмова з капеланом і психотерапевтом. Це дозволяє внормувати свій стан, знайти відповіді на питання, які виникають у складні моменти.

Ще однією проблемою, яка часто виникає, є провина вцілілого. Людина може думати, що не заслуговує жити, якщо її рідні загинули, або ж не має права на радість і приємні відчуття. О. Роман зауважує, що немає єдиної формули, щоб допомогти кожному подолати такі думки. Часто вони з’являються через брак любові, вплив «совкового» виховання.

Наше завдання ― жити, а не померти. Не потрібно себе доводити до стану мертвого, будучи фізично живим. Треба жити, щоб побороти цю несправедливість і зло не ненавистю, а любов’ю, сприйняттям себе, ближнього свого.

Дім, у якому живе милосердя - фото 97813

Усі втомлюються, але тут, у Домі Милосердя, волонтерів тримають «у строю» багато речей. За словами о. Романа Прокопця, було б легко сказати, що сил додають молитва та Бог. Однак це не все:

Це також і багато зусиль, які мусиш докладати щодня, щоб допомагати. Це команда, яка працює поруч. Це наша віра в Бога й віра в перемогу. Ми сьогодні, будучи в стані війни і приймаючи переселенців, думаємо про те, як буде виглядати наш Дім після війни, що ми будемо робити, які проєкти впроваджувати. І це мотивує додатково. Ми вже перемогли. Ми не боїмося ворога ― можемо йому тільки співчувати.

До діяльності Дому Милосердя й Центру Опіки Сиріт долучаються чимало людей: іноземні волонтери, які організувалися й надають допомогу, перераховують кошти, місцеві налагодили роботу на різних рівнях. Окрім цього, о. Роман та його команда постійно співпрацюють з Центром Студентського Капеланства, програмою «Лідерство і служіння» благодійної організації «Українська освітня платформа», спільнотою «Салезіяни Святого Івана Боско» та Українським Католицьким Університетом.

О. Роман Прокопець каже, що дуже важливо зберегти після війни ту людяність, взаємопідтримку, які притаманні українцям. Окрім того, багато хто зараз шукає віри, можливості навчитися молитви, питає про Таїнство Хрещення. Війна не повинна знищити ті цінності, які допомагають людині бути людиною, розвиватися.

Щодо відносин з росією священник залишається категоричним:

Хто має право говорити сьогодні про прощення? Світ не може вирішувати за нас. У цій ситуації про нього маємо говорити ми. Блаженніший Святослав добре про це сказав: прощення ― наступний етап після перемоги. Спочатку агресор має бути покараний за ті злочини, які вчинив проти нашого народу. А вже тоді можемо говорити про примирення. Зараз немає площини, яка могла б нас об’єднати.

Можеш допомогти ― отже, ти живий

Біля Дому Милосердя з перших днів повномасштабної війни було дуже гамірно. Десятки волонтерів заносили-виносили речі, їжу, медикаменти. Сюди прибувала гуманітарна допомога з-за кордону. Звідси ж рушали фури й вантажівки до Києва, Житомира, ще далі ― на Схід і Південь України. Пам’ятаю поспіх і дивне емоційне піднесення: ти можеш допомогти тим, кому це потрібно. Отже, ти живий.

Хтось підписує коробки, щоб вони не загубилися серед 20-ти тонн різного вантажу. Приїжджає машина гарячого, щойно спеченого хліба ― «Це туди передайте. А тут ― солодощі. Хай нашим на фронті смакує. Ми завтра ще спечемо». У будь-якій годині прибувають нові мешканці ― з вокзалу їх забирають волонтери. Єдність і згуртованість дозволили вистояти тоді, коли було дуже лячно. Вони допомагають тримати країну й зараз.

Тепер у Домі Милосердя дещо спокійніше. Усі вже розуміють свою частину роботи, напрацьовані механізми, які дозволяють реагувати на потреби швидше й ефективніше. Незмінними залишаються люди. Пані Катерина й пані Мирослава, з якими знайомимося на складі, в роботі постійно. Між ними циркулюють незліченні коробки з усім можливим. Здається, наче вони здатні опанувати будь-який хаос.

Пані Катерина - фото 97814
Пані Катерина

 

Я з Львівщини, жила тут, мої діти виросли тут. Але потім виграла «зелену карту» й була в Америці майже 20 років. Могла поїхати назад, коли росія наступила. Але не могла залишити тих, хто тут є поруч зі мною. Я щаслива, що зустріла всіх цих людей, що я зараз тут і можу чимось допомогти Україні. Мені у 70 років доводиться рівнятися на 18-ти й 20-річних. Але я тішуся, що можу вчитися в молоді, ― каже пані Катерина.

Жінка зовсім не виглядає на той вік, про який каже. Розповідаючи історію свого волонтерства, вона не зупиняється: у руках крупи, макарони, печиво. Усе це дуже швидко наповнює коробки зі замовленнями в різні частини України. Здається, волонтерка знає їх усі напам’ять.

Я сиділа в Америці й мріяла про те, щоб щось добре у своєму житті зробити. Хоч там волонтерити доводилось фінансово. Коли тривала Революція Гідності, ми постійно передавали гроші. А потім, коли почали привозити поранених солдатів, які були на Донбасі, то, звісно, ми допомагали їм. Тут я волонтерю працею. Мене це гріє, це допомагає жити й переносити складність війни.

В укратті Дому Милосердя - фото 97815
В укритті Дому Милосердя

 

Пані Мирослава на іншому складі ― туди привозять одяг, постіль, матраци. 24 лютого вона поїхала в село ― до мами. Однак одразу ж повернулася. Уже на другий день вона зрозуміла, що мусить бути «при ділі», коли її країна потребує допомоги.

Почала працювати тут з третього дня війни. Завдяки Богу, я маю тут величезну підтримку, сидіти вдома ― просто нестерпно. Багато наших волонтерів регулярно самі запитують: у мене є день, у мене є кілька годин, що я можу? І я розумію, що це щастя для мене ― бути не вдома, а тут, де я щось можу, ― зізнається жінка.

Пані Мирослава ― інженерка-проектувальниця з контролю вимірювальних приладів та монетизації, працювала в будівельній фірмі. Але лише зараз вона відчуває, що робить справді те, що має робити. Те, що комусь дуже потрібне.

Я захоплююся дуже багатьма людьми, які є тут. Є шалена втома часом, але це якийсь мінімум, який ти можеш зробити для тих, хто вмирає за тебе. Мені інші речі просто перестали приносити задоволення. Коли я тут, Катерина розповідає про життя, ― і це зцілює. У нас є психологиня, від якої я у захваті. Марічка вміє помічати, коли ти схилишся. Тоді вона піднімає. Ти ніколи не залишаєшся сама. І взагалі під час роботи вийшли назовні багато речей: хто ти, хто ті, що довкола тебе, що є справжніми цінностями. Фізична праця ― вона така. Ти бачиш людей наче оголеними, без нічого, ― додає волонтерка.

Тут дійсно за кілька годин починаєш почуватися як серед «своїх». Усі намагаються одне про одного подбати, запитати, чи їв, чи мав можливість відпочити, де потрібна допомога. Наче велика родина, у якій кожна справа будується на довірі, кожне слово ― на любові до близьких.

Якось до нас зайшло кілька хлопців через центральний вхід. Це були люди різної вікової категорії. Такі світлі, усміхнені, навіть радісні. Я спитала, що це за хлопці. З’ясувалося, вони мали наступного дня їхати на фронт, а в цей день у них служба за здоров’я. Тут немає слів. Це найпрекрасніші люди з українців. Бо кожен з них міг знайти спосіб не бути, не їхати, не йти. Але вони захищають, щоб жила я, щоб жили ті люди, яких я дуже люблю. А їх так багато ― тих, кого любиш, ― згадує пані Мирослава.

Пані Мирослава - фото 97816
Пані Мирослава

 

Не осторонь

Ті, хто знайшов прихисток у Домі Милосердя, переважно вже за кілька днів намагаються працювати, як тутешні. Хтось береться за віника й ганчірку з вдячності до співгромадян, які допомогли їм пережити складний період. Хтось працює, щоб відволіктися від постійних новин, тривожних думок. А для когось волонтерство ― спосіб підтримати тих, хто досі залишається в окупації, у зоні бойових дій, відважно протистоїть російським окупантам.

Тетяні 42. Вона з 18-річним сином і 16-річною донькою приїхала з Харкова в березні. Тоді рятувалися від обстрілів та авіанальотів. Зараз понад усе жінка хоче повернутися додому. Тому з перших днів у Львові почала волонтерити й наближати перемогу так, як може. Тетяна разом з пані Катериною упорядкувала продуктовий склад і допомагає формувати посилки людям, які цього потребують.

Жінка знімає рукавички, окидає поглядом кімнату ― чи багато ще роботи на сьогодні. Тоді спускаємося у підвал ― поки немає тривог тут найтихіше місце в Домі Милосердя. Шукаємо зручного для розмови місця між лавок, ліжок і колисок. Усюди залишені іграшки: діснеївські принцеси, тваринки, розмальовки й олівці ― щоб дітям було легше пересидіти небезпеку. Тетяна між іншим згадує, що в їхньому підвалі у Харкові теж завжди ховалося багато дітей. Батьки приносили навіть кількамісячну малечу сюди, допоки надворі гули сирени й було чути вибухи.

Мій чоловік ― військовий. Він мене попереджав: якщо раптом почнеться війна, збирати речі і їхати. Я казала, що не залишу дім. Ми в цю квартиру стільки вклали, удвох працювали на неї. А він відповів: «Не забувай, що ти ― дружина військового, і діти теж військового», ― згадує жінка.

Тим не менш, коли росія почала обстрілювати місто, сім’я залишилася. Виїхати ніяк не наважувалися. Донька й син Тетяни реагували на все дуже стримано й зібрано ― обіймали і заспокоювали її, коли було чутно черговий вибух. Зрозуміли, що пора їхати, коли над їхнім будинком зі страшним гулом пролетіли два літаки й скинули бомби дуже близько.

Ти не знаєш, чи буде наступна бомба на твій будинок. Сусідка з 9-го поверху бачила через вікно, як усе палає. Ми постелили в нашому коридорі на першому поверсі. О 3 годині ночі ти прокидаєшся, бо тебе трусить і ти не можеш нічого зробити. І тоді я зрозуміла, що більше залишатися не можу. Я згребла всі документи. І взяла фотокартки, де ми молодші, де наші діти малі. Це все, що залишилося з мого минулого. Мені більше нічого не треба, ― згадує Тетяна.

Уже у Львові жінка зрозуміла, що жити, постійно тривожачись і перевіряючи новини, неможливо. Тому тут, у Домі Милосердя, як тільки з усіма познайомилася, запропонувала допомогу.

― Я й зараз погано сплю, прокидаюся. Перевіряю, чи чоловік відписував. Сниться, що я біжу додому. Мені треба щось робити, інакше думками залишаюся там. А на складі день минає швидше, думки погані відганяєш і корисне для когось робиш. Син чергує з хлопцями ― якщо щось привозять, то помагає розвантажувати. Дочка в школу тут записалася, уроки відбувалися онлайн. А тепер нам на складі допомагає.

Тетяна каже, що вони з дітьми залишаться в Україні попри все. Бо тут ― дім. Тут їхній чоловік і тато.

Мій чоловік поїхав у відрядження ще 30 грудня. Після цього ми вже не бачилися. Мав повертатися 3 березня. Він ще казав, що візьме відпустку у квітні, поїдемо до батьків на Житомирщину, зробимо шашлики. Ну але… Я постійно перевіряю, чи він мені відписав, що в них там. Він сестрі подзвонив одного разу й сказав, що в нього був другий день народження. Мені цього навіть не казав. Він багато про що не каже. Ми за нього молимося. І він стверджує, що цю молитву відчувають усі, особливо, коли накривають обстріли.

Жінка має одну мрію: бути вдома, коли чоловік подзвонить у двері, і відчинити йому. Каже, що переоцінила багато речей і в майбутньому вони значно більше часу проводитимуть разом. Усе інше в житті не таке важливе. Головне ― дочекатися перемоги.

Тетяна каже, що для неї зараз дивом є те, наскільки українці об’єдналися, готові скрізь допомогти. Вона відчуває дух козаків у стійкому спротиві ворогам. І навіть попри те, що радянський союз десятиліттями знищував українське, намагався нав’язати горезвісне «братерство», люди не дозволяють теперішній росії це продовжити.

Я хочу бути вільною у своїх думках, діях, у своїй державі. І, знаєте, думаю, країна моїх дітей процвітатиме, буде дуже гучною, її всі поважатимуть. росіяни ― наші вороги. Вони нам ніякі не товариші. І діти це розуміють, вони все відчувають.

Дім, у якому живе милосердя - фото 97817