Дістатися у точку "Б"

Євген Глібовицький – експерт зі стратегій, засновник компанії pro.mova, лектор. Учасник Несторівської групи та Унівської групи

 

Говоримо сьогодні, власне, не про самого Шептицького – говоримо про те, як ми його сприймаємо через багато десятиліть після того, як він активно працював у Львові і не тільки у Львові, оцінюючи його спадщину в сучасних умовах. Властиво, зрештою, чому Шептицький? Чому нам важливо розуміти Шептицького саме сьогодні?

Я не є дослідником Шептицького. Я знаю про Шептицького явно недостатньо для того, щоби стверджувати, що розбираюся в тому, яким чином Шептицький приймав рішення, яким чином він доходив своїх висновків.

Я не можу стверджувати, що стверджував Шептицький. Ми бачимо цитати, ми можемо чути його голос на записі – але ми навряд чи знаємо ті обставини і ті контексти в усій повноті, щоби зрозуміти, яким чином виникали ті чи інші судження.

Те, що цікавить мене, – це те, наскільки Шептицький може допомогти Україні й українцям в одній дуже важливій справі – справі суспільної трансформації. Сучасна суспільна трансформація в Україні має одну характеристику, яка її обтяжує – я не хотів би сказати робить неможливою, але часами надскладною. Коли ми з вами дивимося на досвіди успішних трансформацій у світі, то переважно ці трансформації мали одну важливу характеристику: вони виходили з однієї данності в іншу визначеність; вони знали, звідки і куди вони йдуть; і коли ми з вами говоримо про те, що ми є в процесі якогось переходу – це переважно означає, що є чітка точка Б, куди ми маєм прийти, і переважно ми досить свідомі точки А, з якої виходимо.

Якщо ми, наприклад, дивимось на об’єднання Німеччини після 1989 року, то розуміємо, що на місце нормам, на місце інституціям НДР прийшли інституції та норми ФРН. Зрештою, для самих східних німців було дуже очікувано, що вони стають частиною простору вільної Німеччини. Вони втікали в цю Німеччину, вони прагнули цієї Німеччини – і в кінцевому підсумку вони об’єдналися. Коли ми говоримо про менш очевидні випадки трансформації – наприклад, японську трансформацію після Другої світової війни, тим не менше, говоримо про те, що значна частина обставин були добре визначеними. Американська присутність визначила, наприклад, яким чином розвиватиметься ринкова економіка: що саме японці запозичать в американців, щоби з часом вони могли будувати свої ефективні корпорації, як вони будуть розбудовувати свою безпеку, розмістивши на своїй території військову присутність тих, з ким ще недавно воювали. Якщо ми дивимося, наприклад, на Європейській Союз – то це утворення, якого раніше не існувало. Нема такого прикладу Європейського Союзу раніше в європейській історії. Але елементи рішень, які ляжуть в основу ЄС, беруться з європейської історії крізь століття, до Священної Римської імперії чи навіть глибше. Минуле стає поштовхом до ідей щодо майбутнього.

Втім, була ще одна обставина, яка зменшувала ризики невизначеності й дозволяла Європейському Союзу розвиватися від задуму до реалізації. В 1949 році формується НАТО, яке через інструменти колективної безпеки дає можливість малим державам почувати себе захищеними від посягань великих: стаття 5 статуту НАТО говорить про те, що напад на одного є нападом на всіх. Але також членство в НАТО передбачає прийняття політичного медіаційного механізму в разі виникнення конфліктів між самими державами-членами. Цей механізм вже задіювався, зокрема востаннє – кілька тижнів тому, коли протистояння між Туреччиною та Грецією ввійшло в гостру фазу. Поява сталої безпеки уможливила вихід із цінностей виживання для сотень мільйонів людей. У час, коли Росія поводиться щораз агресивніше, нові члени НАТО на сході Європи кажуть, що роками чекають на розробку оперативних планів захисту, а європейські країни не витрачають достатньо на оборону, з’являються думки, що НАТО не є актуальним. НАТО справді не панацея, якщо виборці готові розібрати його зсередини. Але останні понад пів століття ключове питання виживання на європейському континенті (яке інакше стояло б на порядку денному і не давало мріяти, не давало думати про велике) було в той чи інший спосіб якщо не вирішене, то принаймні зняте у своєму гострому вигляді.

Відповідно, коли ми говоримо про соціальну трансформацію українську, то впираємося в оту проблему невизначеності. Ми маємо чітку точку, з якої виходимо – ми розуміємо, що виходимо з Радянської України. І ця Радянська Україна має свої обставини: вона має свої тоталітарні традиції, вона має своє походження, яке базується в крайній комуністичній ідеології. Але чи ми точно розуміємо, куди ми рухаємось? А якщо ми розбудовуємо демократію, то яку демократію ми розбудовуємо? Якщо ми розбудовуємо ринкову економку, то яку ринкову економіку ми розбудовуємо? Якщо ми інтегруємось у зовнішню систему, то в яку систему ми інтегруємось? Чи ми бачимо в кінці свого шляху членство в Європейському Союзі? Чи Європейський Союз бачить членство України в кінці нашого шляху трансформації – цього етапу трансформації? Чи ми дивимося на якісь інші моделі: можливо американські, можливо азійські, можливо інші європейські поза ЄС – скажімо, ісландську, норвезьку чи швейцарську? Чи ми бачимо, в що ми переходимо?

Перехід, коли ми маємо визначену точку А, але не маємо чітко визначеної точки Б, практично стає дуже витратною і складною справою. Тому що ми змінюємося, але не знаємо, в що ми змінюємося – і, відповідно, ми не знаємо, яким чином маємо змінюватися. Такий перехід може споживати безконечну кількість енергії. Такий перехід зрештою може спожити стільки енергії, що її може не вистарчити власне для переходу. І в цей момент поява історичних паралелей, які дають можливість скоротити шлях чи показати, де може бути заросла стежка подібних рішень з минулого, спростити сам пошук, – практично на вагу золота.

Підвішу питання: коли визначена тільки теперішня дійсність, яка не влаштовує, і не визначена кінцева точка, бо на неї впливає забагато змінних, які неможливо раціонально прорахувати, – що має бути дороговказом для руху, який мусить відбуватися?

В одному з бізнесових товариств Івано-Франківська п’ять років тому разом з кількома колегами з середовища "Теплого міста" обговорювали сучасну проблему лідерства, яку маємо в Україні в контексті чинної управлінської і політичної культури з цілим букетом супровідних проблем, які тільки можна собі уявити. Лідер – той, хто проголошує якусь ініціативу – моментально опиняється під атакою з боку інших, які бояться, що лідерство саме собою притягне до себе настільки викликів, що в підсумку перетвориться на загрозу для всіх присутніх. Якщо прояв лідерства ризикує принести збільшення загроз, у посттравматичній культурі такого лідера потрібно стягнути назад. В очах послідовників із посттравматичної культури лідер – це той, хто дасть своїм послідовникам більшу безпеку. Чи лідер має і може бути ефективним провайдером сталої безпеки? Безпеки в час, подібний до нинішнього, коли є очевидні і приховані загрози, значущі технологічні зміни і бракує єдності всередині спільноти. Коли ми в івано-франківському товаристві почали дивитися за успішними прикладами українського лідерства, дуже швидко вичерпався список підприємців, дуже швидко вичерпався список політиків – ми опинилися перед списком будь-яких українців, які мали позитивний лідерський досвід. І цей список при всьому його розмаїтті, якщо ми в кінцевому підсумком дивимося за критерієм успішності, є дуже коротким.

Власне з великим відривом найбільшою фігурою у цьому списку стає митрополит Андрей Шептицький.

Митрополит Шептицький дає досвід, який потребує значного аналізу – тому що він існував у контексті, що дуже нагадує сьогоднішній українській контекст. (Кажучи це, розумію, що сучасні контексти не тотожні контекстам 10-х, 20-х чи 30-х років ХХ століття. Очевидно, що ні.) Характер викликів, з якими зіштовхувався український рух часів Шептицького і сучасний, в основі своїй були про одне й те ж: про становлення власної суб’єктності. І, власне, коли ми дивимося на ці контексти, я хочу не піти за цитатами Митрополита чи вказати на якісь важливі факти з його життя – я хочу загострити нашу увагу на тому, в яких насправді умовах він був, як він приймав свої рішення, що він думав, яким чином він доходив до певних висновків. Тому що це може допомогти нам тут і зараз, сьогодні зрозуміти, які рішення муситимемо приймати ми в наших конкретних ситуаціях.

Можу дати ще один підхід, який пояснює, чому важливо розуміти свій контекст і чому важливо розуміти свої історичні паралелі. Останнім часом разом з пізнанням управлінських дисциплін бачимо, як сучасна бізнес-література заполонила українські книгарні і зараз красується на столах багатьох українських підприємців чи державних управлінців – властиво, будь-кого, хто намагається не тільки самостійно зробити свій внесок у розвиток, а також намагається організувати інших людей і йти кудись разом із ними. Значна частина цієї літератури формується у Сполучених Штатах. Формується в середовищі, яке легко охарактеризувати як таке, що виходить з протестантських норм чи з протестантської етики – це сильні правила, низька корупція, відкритість до високого рівня конкуренції. Одна з речей, яка буде переслідувати такі ринки, такі умови, такі обставини – це наявність великої кількості людей, які готові грати за правилами, що спонукає до браку креативності, браку фантазії. Якщо ми з вами подивимося на узагальнену картину того, що радить переважна більшість книжок бізнес-літератури, то вони радять долати обставини свого контексту: вийти за рамки, йти далі, побачити щось інше, час від часу порушувати правила! Якщо без належної адаптації це перекладається українською мовою, то в умовах слабких українських правил, в умовах відсутності культури дотримання правил це звучить як заклик до управлінського “беспрєдєлу” – геть правила, геть структуру! В українському досвіді перед тим, як виходити за рамки правил, було б добре знайти самі правила. Перед тим, як порушувати правила, варто було б зрозуміти, в яких обставинах і за яких умов ми би мали неухильно слідувати цим правилам. Іншими словами, коли ми говоримо про запозичені ззовні готові рішення, то переважно ці рішення не адаптовані під українські культурні та інституційні налаштування.

Лідерський, управлінський досвід Андрея Шептицького виходить з нетотожного, але близького для сучасного українського лідера чи управлінця контексту. Розхитаність правил, інфантильна суб’єктність, переважно токсична чи гостроконкурентна суб’єктність іншого, дуже подібне прочитання релігійних чи культурних рамок (не забуваймо, що Шептицький багато в чому відчував наближення змін, зафіксованих ІІ Ватиканським собором), низька підзвітність інституцій – це все добре знайоме сьогодні, хоч є описом першої половини ХХ століття. І ще один чинник: близькість війни – не тільки фізичної руйнації, але також подиху невідворотності втрат, страху зникнення людяності.

Я хотів би сьогодні зупинитися на п’яти сферах. Ми говоримо про суб’єктність постання української національної суб’єктності, але ми так само говоримо про суб’єктність у ширшому розумінні. Люди стають самостійними. Вони приймають рішення самі за себе, вони стають суб’єктними не тільки в національному сенсі, а також в економічному, соціальному, якомусь іншому. Друге питання – це інформаційне середовище. Звідки ми беремо свою інформацію? Хто є для нас авторитетом? Яким чином ми покладаємося на щось, що ми знаємо? Третім питанням є економічна кооперація: яким чином ми співпрацюємо? На яких засадах? Чому взагалі маємо з кимось співпрацювати? Чи можемо робити все самі? Четверте питання – це ідеології: що ми розуміємо як працюючі ідеології, як ефективні ідеології, як ті ідеології, яким ми можемо слідувати? Як ми сприймаємо конкуренцію ідеології? І п’яте питання – питання віри. Або я навіть сказав би в множині – це питання вір: це питання того, яким чином те, у що віримо ми, те, у що вірять люди поруч із нами, може зустрічатись або зіштовхуватись?

Почнемо з першого. Почнемо зі суб’єктності. Коли ми говоримо про сучасну українську суб’єктність, то одна з перших характеристик, на яку звертаєм увагу – це те, що вона виходить з колоніального досвіду. Україна не була незалежною державою. І через те, що Україна не була незалежною державою, вона існувала в певній колії, вона існувала в певних рамках. Для нас ці рамки були передусім радянськими. У цих рамках ми розуміємо, що неможливо було розвивати свою українську суб’єктність – вона якщо і розвивалася, то розвивалася суто в радянських рамках. Неможливо було розвивати свою лінію інтерпретацій – наприклад, чи історії, чи економіки, чи якихось інших сфер. По великому рахунку, ми були скуті накладеними обмеженнями. Подібним чином рамками були скуті українці 1920–1930-х років – з тою різницею, що зараз найбільшою рамкою є радянська рамка. А для України 1920–1930-х ми маємо розмаїття цих рамок. На Великій Україні, звичайно, домінує інституційна і культурна тяглість Російської імперії – тут, на Західній Україні, де працював митрополит Андрей, ми маємо австро-угорську, а пізніше польську колію.

Колоніальні умови ставлять кілька викликів, й одним із цих викликів є утруднений доступ до соціальних ліфтів. Якщо ми хочемо доступитися до якихось позицій, якщо ми хочемо проявити якісь свої таланти – в багатьох, якщо не більшості випадків це означає, що потрібно покинути свою рідну ідентичність. І, відповідно, тоді всі здобутки цієї людини, яка отримає доступ до соціальних ліфтів, залишаються в панівній культурі, залишаються в панівному дискурсі, до яких приєднується особа.

Той дискурс, з якого людина вийшла (наприклад, український дискурс), залишається після її життя переважно таким самим бідним, яким був перед її виходом. Іншими словами: спадщина, здобутки залишаються там – чи в австрійському, чи в російському, чи якомусь ще іншому досвіді. І, відповідно, утруднений доступ до соціальних ліфтів означав, що в українському житті дуже складно було перетворити завтрашній день на день, який значущо відрізняється від дня сьогоднішнього.

У Західній Україні Греко-католицька церква була однією з небагатьох ієрархічних організацій, де талановиті українці могли робити кар’єри, де вони могли зберігати свій досвід і залишати його доступним для нащадків. Це практично визначало лідерську роль Греко-католицької церкви в багатьох сферах. Греко-католицька церква стає важливою не тільки як релігійна інституція – вона стає важливою як інституція, яка організовує суспільне життя, яка організовує економічне життя; інституція, яка, зрештою, має величезний вплив на політичне життя. І відповідно, якщо ми говоримо про час митрополита Андрея, то без Греко-католицької церкви дуже важко уявити постання модернізованої, осучасненої української ідентичності як в Австро-Угорській імперії під кінець її існування, так і в міжвоєнній Польщі. Практично роль Церкви була ключовою в тому, яким чином формувалося українське суспільство, бо Церква була паралельною інституцією для незліченної кількості інших суспільних функцій, для яких не існувало окремих організацій.

У сучасній Україні дуже невелика кількість організацій, передусім державних, які повинні бути операторами цих суспільних функцій, мають позитивний баланс довіри. Церква практично була і залишається одним із небагатьох визнаних суспільних лідерів. Це покладає на Церкву додаткову відповідальність. І це створює для неї нові ризики – тому що Церква, яка працює не тільки в сфері духовній, а й у сфері соціальній, чи в сфері економічній, чи в сфері політичній, наражає на себе ризики цих сфер. Втім, так само, як і в 1910-х чи в 1930-х – у багатьох випадках просто не було іншої інституції, яка могла б запропонувати безпечні й надійні суспільні ролі в критичні моменти для українського народу. Так само в 2014 році не було іншої інституції, де могли б ховатися, наприклад, протестувальники, яких розганяла міліція на Майдані; не було іншого місця, де могли бути прооперовані ті, кого скалічили чи поранили “беркутівці”, які стріляли по демонстрантах. Церква стає тим, від кого суспільство очікує безпечного лідерства.

Іншим чинником стає питання політичних контекстів. Етнарх Андрей Шептицький жив у час, коли після спаду нафтової бонанзи та І Світової війни Галичина стала європейською периферією. Його зусилля були спрямовані на те, щоби прорвати цю периферійність, допомагаючи українцям вийти за межі місцевих ринків, збагачуючись і нарощуючи більше безпеки. Церква практично безальтернативно стає платформою, що сприяє кооперації, уможливлює розвиток підприємництва, яке далі за собою тягне кращі можливості для суспільно-політичного та культурного розвитку українців. Подібною периферією, тільки вже ЄС, стає сучасна Україна – країна слабо розвинених формальних інститутів із гігантськими безпековими викликами вибивається з європейських моделей розвитку ще й тому, що Церква (чи, точніше, Церкви) є не тільки і не стільки посиленням українського традиціоналізму, вона також важлива в інституційному розвитку та модернізації України. Церква утверджує ідентичність, стоїть за розвиток освіти, відстоює цінність демократії, а її інституції, як УКУ, роблять внесок в оновлення самоосмислення, зміну способів думання. Церква опиняється ключовим гравцем людського виміру безпеки, послаблюючи біль браку цієї безпеки. Але так само, як українським виробникам було складно довести свою спроможність створювати цінність для європейських споживачів, через сто років Україні складно переконувати європейських виборців, що Україна робить важливий внесок в їхню безпеку.

Як лідерська роль митрополита Шептицького перекладається в сучасне управління? Як ми формулюємо своє питання до дослідників – до тих, хто буде вивчати його спадщину? Яким має бути характер і якими мають бути рамки сучасної української суб’єктності з досвіду митрополита Шептицького?

Те нове зближення Сходу до Заходу, той зв’язок двох культур, довершений у живім народі, дає східному елементові нове життя, нову енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західному елементові дає терен для нових тріумфів, широкого і могутнього впливу. Чи у злуці двох культур, опертій на єдності віри, не знайдемо розв’язання проблеми, яка стоїть перед нами, — проблеми майбутньої нашої національної культури?

Фактично, Шептицький вказує на кілька цікавих речей. Він говорить про конкуренцію різних підходів. Він говорить про розмаїття всередині одної ідентичності. Він говорить про можливість суперечки світоглядної, яка, однак, працює на одну мету. Іншими словами, це відкриває нам можливість погляду на Шептицького з точки зору розмаїтої України 20 років ХХІ ст. – на Україну, яка об’єдналася Актом злуки з двох геть різних держав із різним досвідом, з різними підходами після закінчення Першої світової війни.

Друга сфера – інформаційна. Якщо дивимося на інформаційні потоки, які були в традиційних традиціоналістських сільських і міських середовищах тодішньої України чи тодішньої Галичини – ми, по великому рахунку, впираємося у формулу трьох: священник, війт, учитель. Це три авторитетні джерела інформації. Звичайно, що базар як місце, де скупчуються люди, де відбувається основна частина побутових транзакцій, стає так само місцем, де люди отримують найбільше інформації. Але кінець ХІХ – початок ХХ ст. просто означає вибух в інформаційній сфері. Вихор нової інформації вривається в життя людей – з’являються газети, з’являються бюлетені, з’являються якісь нові джерела інформації, в яких складно розібратись. Вони часом пропонують якісь рішення – втім, незрозуміло, з чого ці рішення виходять і хто за ними стоїть. Незрозуміло, наскільки безпечними є ці відповіді. На традиційне тло, традиційний уклад падають нові технології, і проникність друку, радіо, телеграфу, можливість передавати інформацію зі швидкістю світла вражає на тлі простого побуту. Нова інформація є новим викликом.

Паралель зі станом справ після падіння Радянського Союзу геть очевидна. Одномоментно падає залізна завіса – і за нею з’являється величезне різноголосся, яке доносять медіа. Медіа не тільки в певний момент жанрово стають розрізненими. Ми говоримо не тільки про радіо, телебачення чи пресу у всій їхній розмаїтості – через якийсь час додається інтернет. З’являються так само нові типи носіїв інформації, яких раніше не було – з’являються блоґери, далі соцмережі. Інструменти для того, щоби робити внесок в інформаційний простір, з’являються не тільки в тих, хто робить це професійно, а й у тих, хто просто має хист, бажання, натхнення, час і гроші. Ошелешення різноголоссям в сучасній Україні, коли всередині суспільства гостро бракує виробленої навички до критичного сприйняття інформації, дуже подібне до різноголосся, з яким зіштовхнулися українські середовища в Галичині на зламі ХІХ–ХХ ст. Коли дивимося на те, яким чином розвивається насиченість інформаційного простору, впираємося в ключове питання – яким чином знайти певність серед неправди і серед невизначеності? Митрополит говорить: «Чи це ж не якесь дивне божевілля — не розрізняти поняття правди і неправди, добра і зла, світла й темряви, культу Бога і культу демона, закону Божого і закону бандитів?» Він фактично наголошує на важливості того, щоби називати речі своїми іменами і щоб розрізняти одне від іншого. Але яким чином? Якими інструментами? Як ми маємо це зробити? Які мали би бути практики? Що ми мали б вивчити з досвіду сторічної давнини для того, щоби застосувати ці знання сьогодні? Це ще одне відкрите питання для дослідників.

Наступний пункт – економічна кооперація. Після падіння Радянського Союзу в сучасній Україні виникає величезний концептуальний вакуум там, де щойно був тоталітаризм. У цьому вакуумі з’являються поняття, які прийшли із Заходу, але в дуже спрощеному вигляді. Демократія трактується як диктатура більшості, ринок – як право сильного, економічно сильного, право багатшого. Що робити для того, щоби краще розуміти ці концепти? Що робити для того, щоби краще їх до себе достосувати? Яким чином давати собі раду в умовах, коли ми тільки заходимо в економічні відносини? Ми тільки заходимо у ринкову економіку, у відкритість ринку, а інші гравці вже перебувають у цій сфері в розігрітому стані, в конкурентній формі десятками років. Яким чином конкурувати, коли ти не маєш досвіду, коли ти не маєш капіталу, коли ти не маєш тих стартових можливостей, які були в багатьох інших? Відповідь, яку ми бачимо з досвіду митрополита Андрея, і відповідь, яку ми маємо з досвіду галицької кооперації початку ХХ ст., полягає в тому, щоби об’єднати малих гравців і дати їм спільний голос, дати їм можливість спільної сильної переговорної позиції на ринках, на яких вони присутні. Це обставина, яка зрозуміла з теоретичної точки зору, впирається в дуже просте і дуже складне питання, яке було складним тоді – і яке залишається складним сьогодні, напевно, в гіршій формі, ніж сто років тому. Яким чином навчитися делегувати довіру в обставинах чи умовах дефіциту довіри? Яким чином почати співпрацювати тоді, коли сама співпраця виглядає неприродньою? Яким чином довіряти іншому, якщо ти роками чи десятиліттями привчався до того, що інший може бути загрозою? Яким чином працювати разом, якщо інтуїція каже, що це збільшує, а не зменшує ризики? Практично, в даному разі ми говоримо про дуже важливу роль посередника чи дуже важливу роль інтегратора, яку тоді під проводом митрополита Андрея виконувала Церква, яка фактично додавала соціальний капітал у ті транзакції, у ті відносини, які не могли би відбутися самостійно. І це та сама роль, яку Церква чи інші носії більш концентрованого соціального капіталу можуть пробувати приміряти на себе в ХХІ ст.

Митрополит пише: «Об’єднуйтеся разом, заведіть по Ваших селах християнські крамниці, громадські комори і всякі інші корисні установи. У нас, священників, завжди знайдете не лише пораду, а й, наскільки це буде в наших силах, також і поміч… Як будемо разом триматися, то в кожнім ділі будемо сильніші».

Зверніть увагу на одну важливу річ. Коли мова йде про допомогу компетенції священників, у нас стоїть умовність – «наскільки це буде в наших силах». Іншими словами, митрополит звертає увагу на те, що ключова компетенція, якби ми говорили сучасною мовою, Церкви не в економічному лідерстві – і це практично означає, що ми розуміємо, що ми маємо ситуацію, яка є доволі винятковою. Через те, що не маємо інших інституцій, на які можемо покладатися, ми покладаємося на ті інституції, які їх можуть заміняти. Таким самим чином Церква заміняє ті інституції, які неприсутні внаслідок того, що вони через особливості історичного шляху не могли виникнути.

Рухаємося далі – ідеології. Початок ХХ ст. – час жорсткого протистояння двох основних спрямувань, лівого і правого. Це відцентрові рухи і це конфронтаційне протистояння. Основним ворогом у межах лівого руху Радянський Союз бачив соціал-демократів. Чому? Соціал-демократи нібито могли би примирити ті розходження, які були між комуністами чи соціалістами з одного боку і правими з іншого. Втім, перегукуючись з економічною категорією граничної користі, яка говорить про те, що корисність є різницею між потребою і можливістю, радянські більшовики не хотіли покращення стану пролетаріату. Навпаки, погіршення його стану ставало інструментом для загострення конфлікту, який далі можна би було використовувати для нарощування власного впливу і власної присутності спочатку поза межами СРСР, а далі глобально у всьому світі. Велика мета, перемога Світової революції так, як це бачив Сталін, не могла опинитися під загрозою компромісу капіталу і праці. Пошук центристських рішень активно вівся після закінчення І Світової війни, але самі центристські сили не вийдуть у мейнстрім аж до закінчення Другої світової війни. На час життя Шептицького, на час його роботи припадає основний пік протистоянь між тогочасними лівими і правими. І Шептицький є одним із потужних голосів компромісу. Він стає тим, хто не боїться ставити свою вагу в політичних дискусіях на бік примирення там, де компроміс виглядає розумним рішенням.

Подібна поляризація проявляється у сучасному світі: ліві стають лівішими, праві стають правішими, центр починає втрачати свою вагу. Якщо ми з вами дивимося на дискурс, наприклад, європейських політичних виборів за минулі 10 років, то бачимо, що крайні здобувають перемогу за перемогою в той момент, коли перемоги центристів стають все менш переконливими. США президентства Трампа; Британія та Брекзит; Польща; Угорщина; зрештою, Україна – всі ці країни мають у своєму досвіді нові дистанції ідеологічних протистоянь, які вимивають, часом знищують політичний центр. США дають нам можливість легко оцифрувати цю тенденцію: кількість законопроєктів, за які, наприклад, голосують обидві партії – республіканці і демократи, стає з кожним політичним циклом вже більше двох десятиліть. Україна, з одного боку, є частиною тої самої світової тенденції. З іншого боку, Україна надто травмована крайніми рухами для того, щоб їх підтримувати. Цікавим штрихом є те, що в той момент, коли багато країн, які в ЄС вважаються стабільними демократіями, дають на виборах радикалам 10, 15, 20 відсотків голосів – і це не розглядається як проблема. Водночас в Україні, де радикали переважно не досягають бар’єру для того, щоб подолати обмеження і стати частиною парламенту чи здобути місця в місцевому самоврядуванні, сам факт існування радикальних сил сприймається як проблема. Пошук центру для сучасних українців є питанням радше виживання, ніж ефективності. Яким чином знайти цей баланс? Яким чином знайти ту точку рівноваги?

Митрополит пише, що «при людській пристрасті, при цілком природному егоїзмові, при цілковитому бракові загальної солідарності між людьми, при суперечних інтересах держав, народів, їхніх частин і поодиноких суспільних одиниць будувати порядок справедливості на рівновазі сил (тобто на тому, що крайні з одного боку будуть врівноважувати крайніх з правого боку, – Є.Г) – це, здавалося би, очевидна річ, що означає підміняти поняття справедливості поняттями сили. Гору бере вже не право, а сила; не обов’язок, а примус. І дорога до тиранії чи анархії відкрита».

Шептицький сто років тому в подібній ситуації до тієї, в якій ми є, попереджає про небезпеку відходу від центру, розбалансованості та спроби втримати рівновагу за рахунок паритету крайнощів. Яким був його дискурс, як він дійшов своїх висновків і що він думав про це далі? Як він оцінював зміни влади, які ставалися в 1939-му, 1941-му, 1944 роках? Яким чином він сприймав постійні дисбаланси, які виникали внаслідок того, що хтось один захоплював всю повноту влади і грав у гру з нульовою сумою з усіма іншими? Це, знову ж таки, питання, де публічний дискурс потребує відповіді від спеціалістів, від дослідників, які будуть дивитися на спадщину митрополита і на його внесок у наші знання.

І останнє питання – віра. Якщо ми говоримо про православний дискурс останніх ста років у східному православ’ї, то бачимо, який шалений токсичний вплив на нього спричинила держава, а особливо радянська держава. Спочатку переслідуючи Церкву, пізніше інкорпоруючи її під час ІІ Світової війни, СРСР завдає по Церкві удар за ударом. Це впливає на соціальне вчення Церкви. Це впливає на те, яким чином Церква бачить сучасний світ, яким чином Церква бачить основні концепти цього сучасного світу: як виглядає підприємництво, як виглядає приватна ініціатива, як виглядають відносини між людьми, що таке самостійність, що таке самодостатність, що таке задоволення, що таке успіх, яким чином формується сприйняття ефективності чи що таке результативність. Частина відповідей, які прийшли до України – це відповіді, які ми маємо зі Заходу через греко-католицький дискурс через те, що значна частина греко-католицьких священників, які повернулися до України на початку 1990-х, мали живе розуміння того, як виглядає ринок, живе розуміння того, як виглядає демократія, привнесені з Північної Америки чи з Західної Європи, які продовжили ті ринкові чи демократичні дискурси, які існували в Галичині першої половини ХХ століття. Втім, галицький досвід не інтерналізується в усіх частинах України. Пошук сучасних відповідей на стику Заходу і Сходу, в Україні, через якийсь час мусить закінчитися оновленням уявлень. Фактично на питання «як буде виглядати це оновлення наших уявлень?» митрополит Шептицький каже, що «…можна було говорити про різні способи порозуміння, без зливання в одне віросповідання. Можна було подумати про злуку православних віросповідань із греко-католицьким, при якій поставало б нове віросповідання зі злучених обох, яке не було б ні давнім православ’ям, ні давньою греко-католицькою Церквою». Іншими словами, митрополит Шептицький говорить про те, що можливе поєднання різних дискурсів, можливе поєднання різних ідентичностей, можливе поєднання різних поглядів без обов’язкового домінування одного над іншим. Іншими словами, можлива позитивна сума. Можливий win-win там, де раніше здавалося, що існує тільки гра з нульовою сумою. Коли ми дивимося на те, яким чином сформульовані сучасні виклики для сучасної України, то здається, що win-win, гра з позитивною сумою – це якраз і є те найбільше, що нам потрібно. І це якраз те, про що нас примушує замислитися митрополит Шептицький. Яким чином в умовах браку безпеки все-таки утворити гру з позитивною сумою, яким чином перетворити гру з нульовою сумою в гру з позитивною сумою, яким чином досягнути українського win-win?

Євген Глібовицький