“Дух обмежує меч…”
Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 41-45
Леонід КОНДРАТИК, кандидат філософських наук
До 120-річчя від дня народження В’ячеслава Липинського
На перший погляд дослідження релігії В. Липинським (1882-1931) — українським історіософом, соціологом, політологом, істориком і громадським діячем — не видається ґрунтовним. Воно головним чином обмежується невеликою за обсягом книжкою «Релігія і церква в історії України». Її написано у формі відповідей на конкретні запитання, тож по суті це збірка статей на різні релігієзнавчі теми. По-друге, ця книжка написана, як зазначає сам автор, з академічних позицій. І тут дослідника має цікавити не обсяг видання, а евристичність обгрунтованих у ньому положень. Та головне, що потрібно брати до уваги, — це те, що вся творчість українського історіософа так чи інакше несе на собі відбиток його релігієзнавчої концепції. І тут першою постає його об’ємна фундаментальна праця «Листи до братів-хліборобів». Релігієзнавчі ідеї наявні й у його вагомій історичній праці «Україна на переломі» та інших роботах. Окремо слід вказати на епістолярну спадщину дослідника, яка тільки починає відкриватися широкому загалу.
Релігієзнавчі зацікавлення В. Липинського багатогранні. Це з’ясування сутності релігійного феномена та його структури; дослідження впливу релігії на впорядкованість соціального життя й постання та функціонування держави; обгрунтування відмінностей між церквою і сектою; визначення співвідношення між релігією й іншими соціальними та духовними формами тощо. Особливу ж увагу вчений приділяв питанню відносин між релігією і політикою, церквою і державою, яке й нині залишається до кінця не з’ясованим. З огляду на це і звернемося до висвітлення основних положень В. Липинського у цій сфері.
Якщо здійснити історичний екскурс, то побачимо, що проблема відносин релігії і політики або духовної і світської влади вже була в центрі теоретизувань О. Конта. Відтоді в соціології релігії це питання посідає вагоме місце; його постановка й вирішення були неоднаковими у різних учених. Питання відносин між релігією і політичною системою є актуальним і для сучасної соціології релігії. Вважається, що історичні моделі цих зв’язків багатоманітні й залежать від різних чинників, як, зокрема, від ступеня взаємопроникнення суспільства і держави, так і від ступеня організованості релігійних систем.
В. Липинський говорить про релігію як владу духовну, коли розглядає типи її взаємовідносин зі світською владою. По суті, йдеться про взаємовідносини двох основ, двох способів, принципів організації, впорядкування соціального життя. Використовуючи термінологію, яка в релігієзнавстві укорінилася з часів середньовіччя і якою послуговувалися й сучасники дослідника, наприклад, М. Вебер, він означує їх як «ідею» і «меч». Своєрідність підходу вченого полягає в тому, що в основу типології стосунків релігії і політики він поклав способи організації держави і громадянства. Як відомо, згідно із концепцією вченого, державне життя скеровує активна меншість, аристократія (еліта). В. Липинський вказав на три методи її організації. Якщо аристократія приходить до керівництва шляхом добору кращих представників різних станів і класів, то такий суспільно-політичний лад — це класократія, яка і є найкращим методом організації національних еліт.
Демократичний метод організації еліт В. Липинський назвав хаотичним. Він відзначав, що в демократичній системі правлячими верствами, тобто елітами, є купці, фінансисти й інтелігенція, які керують хаотичним методом парламентської демократії. Під охлократією В. Липинський розумів такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над цим громадянством. Оскільки охлократична еліта не займається матеріальним виробництвом, її можна назвати неосілою, номадною. Члени такої еліти об’єднані в мілітарні формації-партії і відзначаються організованістю та дисципліною, що мотивується фанатичною вірою — ідеологією.
Перший тип передбачає такий стан державного життя, коли політики «намагаються зробити з релігії послушне знаряддя в своїх руках». А тому вони не бачать доцільності в існуванні такої духовної влади, яка, не підпорядковуючись повністю світській владі, могла б її обмежувати й контролювати своїм духовним авторитетом. Така державна влада є одночасно і найвищою духовною владою (Липинський В. Релігія і Церква в історії України // Політологічні читання. — 1994. — № 1. — С. 219). Словами «обмежувала і контролювала» вчений якраз і наголошує на одному з виявів функції релігії — бути організаційним чинником соціального життя. Однак роль організуючої соціальної сили релігія не може виконувати, якщо вона має підпорядкований статус. За приклад таких відносин релігії і держави вченому служить древні Іудея і Єгипет, мусульманські країни, більшовицька Росія та багато інших держав.
Причина подібних відносин релігії і держави криється не лише в бажаннях політиків, а й у самій природі охлократичного методу організації соціального життя. Тут нечисленна організуюча верства складається з тих войовничих елементів, які не належать до класу, що виробляє матеріальну продукцію, не беруть особистої участі у виробництві, не творять нових матеріальних цінностей. А тому визнання своєї влади більшістю вона досягає тим, що репрезентує не тільки войовничу силу, але й силу надлюдську, духовну, містичну — однаково, чи це буде релігійний містицизм ісламу, чи раціоналістичний містицизм комунізму. Охлократія змушена поєднувати в собі ці дві влади, ці два авторитети. І це тому, що «одинока сила — сила меча, не сполучена з матеріальною силою продукції — тільки тоді авторитетна, коли вона в очах пасивних мас репрезентує одночасно і віру, і владу духовну: коли меч охлократичний не єсть ножем звичайного різуна, а «освяченим» мечем пророка, збираючого для себе дань і правлячого масами во ім’я віри, для її поширення, на її оборону» (Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ-Філадельфія, 1995. – С. 276).
Якщо при такій організації соціального життя переважає духовний елемент, тоді на чолі держави стає духовний вождь, коли ж світський — то керівник держави стає й духовним керівником. Однак при охлократії ці дві влади себе взаємно не обмежують, їхні функції не розмежовані, а нерозривно з’єднані між собою й перебувають в одній управлінській структурі.
Другий тип взаємовідносин передбачає таку організацію державного життя, яка не потребує авторитету релігії. Остання розглядається як «приватна справа», справа совісті кожного громадянина, до якої державі нема ніякого діла. Такі політики, на думку вченого, переконані, що для організації державного життя й управління людьми достатньо світських — раціональних та матеріальних засобів і завоювання громадської думки більшості. Такі державці, як правило, за світоглядними орієнтаціями бувають вільнодумцями, за моральними — індивідуалістами, за політичними — республіканцями й демократами. Вони не визнають ніяких зобов’язуючих авторитетів і проповідують повну свободу переконань, правдивість чи неправдивість яких не має для них принципового значення.
Тут слід відзначити, що саме демократичний спосіб організації соціального життя не потребує організованої і стримуючої віри. Творячи республіканські форми державного життя, наголошує соціолог, демократія розвиває нестримну активність численної, але неорганізованої демократичної аристократії. Демократія не володіє механізмами стримування такої «поступовості» цієї провідної верстви, її жадоби до багатства і влади. Наслідком такого правління є хаос. Повна дезорганізація суспільного організму не настає доти, доки існують залишки консервативних інституцій і доки маси, перебуваючи під впливом політичного маніпулювання, піддаються необмеженій активності демократів.
Для політиків першого типу суть правління полягає в тому, щоб використовувати для власного збагачення ту чи іншу віру й за допомогою власної державної організації ущемляти права інаковіруючих, аж до їх знищення. Для політиків другого типу, зазначає В. Липинський, суть правління полягає в тому, аби за допомогою підконтрольних їм засобів пропаганди завоювати собі популярність серед більшості населення. Місце релігії, церкви й духовенства в таких державах займають наука, преса та партійна інтелігенція. Остання своєю організованістю поступається духовенству, а тому репрезентує не одну релігійну (громадську) віру, а багато різних «вір», що конкурують між собою за вплив на «народну більшість». Релігія при такій організації державного життя відіграє таку ж роль, як і будь-яке інше переконання, як і будь-яка інша світська віра, а тому й позбавлена ролі соціально-організуючого чинника.
Такий стан справ виникає за умов, коли правляча, організуюча верства становить більшість щодо керованих і складається з «матеріалістичних спекулянтів», позбавлених войовничо-ідеалістичного духу. «Спекулянт чи на торгівлі, чи на промислі, чи на релігії, чи на політиці, — пояснює вчений, — хоче мати завжди при найменшому зусиллі якнайбільші зиски; хоче вибитися всіма засобами на верх. Для цього йому потрібна якнайбільша свобода». (Там само.) А оскільки релігія обмежує будь-які негативні прояви свободи, то вона є неприйнятною для таких організаторів державного життя. Саме тому вони намагаються обмежити сферу її вияву, позбавити державне і громадське життя її організуючих впливів. Останню такі державці прагнуть розглядати як «приватну справу» й таким чином позбутися вищої відповідальності за свої дії.
З усього сказаного прослідковується й погляд В. Липинського на роль релігії у легітимації соціальних відносин за умов демократичного впорядкування громадського життя. Релігія тут не примушена освячувати встановлені порядки як при охлократії, але не виступає вона і як їх вище ствердження. Політики, власне, і не прагнуть до цього, таким чином уникаючи відповідальності за свої дії. Та все ж вони відчувають потребу бодай завоювати симпатії у керованих і хоч якимось чином та виправдати своє правління. Проте оскільки організована й авторитетна релігія стає приватною справою «громадян, то з цією метою можуть використовуватися різноманітні світські віри або квазірелігії.
Нарешті, третій тип взаємовідносин характеризується тим, що релігія посідає належне їй місце. За цих умов політики вважають, що світська влада повинна належати тим суспільним групам, які володіють матеріальною силою. Водночас вони усвідомлюють, що виконати належним чином організаційне, державне завдання ця спільнота зможе лише за умови дотримання приписів релігії, визнання й підтримки авторитету духовної влади. Управлінський принцип таких політиків — «у громадському житті не можна обійтися без Церкви і без Бога». Державці такого штибу, звертає увагу дослідник, розуміють, що лише терором або свободою досягти належної організації громадського життя неможливо. Під свободою він тут розуміє не що інше, як використання в корисливих цілях матеріальних інтересів людини, її розуму та інстинктів.
Такий поділ двох влад також має більш глибоку причину, аніж бажання політиків, і вона також коріниться у природі класократичної організації соціального життя. Класократична аристократія, крім сили меча, пише В. Липинський, володіє ще й матеріальною силою. Обмеження цієї класократичної сили релігійною мораллю, яка спільна і для аристократії, і для пасивних мас, служить основою ритму, гармонії і законності у взаємовідносинах між активною меншістю й пасивною більшістю. Звідси, наголошує вчений, і відокремлення влади духовної від влади світської, яке властиве класократіям. Ось тут, аби якнайповніше розкрити значущість релігії, В. Липинський знову відштовхується від своєї антропології та теорії еліт і диференціації суспільства. Егоїстичний інстинкт однаково властивий і керівникам, і керованим, і його з метою побудови держави необхідно обмежувати. Найкращим політичним способом такого обмеження є, згідно з соціологічною концепцією вченого, правова, тобто обмежена одним всенаціональним законом і цим законом усіх обмежуюча, монархія. Однак цього недостатньо з огляду на нетривкість результатів людської діяльності. А тому необхідний однаковий для всіх Божий закон та авторитет духовної влади. «Тільки релігія і Церква, — стверджує дослідник, — в стані своєю владою духовною, владою «не од мира цього» примусити сильніших та здатніших вживати свою більшу силу та здатність не тільки для себе, а й для добра слабших. І тільки вона, обмеживши владу сильніших обов’язуючими всіх законами громадської моралі, в стані привчити слабших авторитет влади визнавати». (Там само. — С. 195, 223).
У зв’язку з вищенаведеним потрібно відзначити наступне. Саме за такого стану взаємовідносин між політикою і релігією остання повною мірою реалізує свою здатність бути організуючим чинником соціального життя. Це виявляється, по-перше, в тому, що релігія обмежує егоїзм правлячих і примушує їх використовувати свої владні переваги на користь підлеглих, а, по-друге, в тому, що вона обмежує руїнницькі, анархічні інстинкти підлеглих і змушує їх визнавати авторитет влади. Лише таким чином і здатне функціонувати суспільство.
Зрозуміло, що такого організуючого й об’єднуючого соціального впливу релігія не могла мати ні за першого, ні за другого типу взаємовідносин з політикою. В першому випадку, стверджує дослідник, вона сприяє тим егоїстичним зловживанням правлячої верстви, які руйнують державу, і таким чином втрачає авторитет, позбуваючись свого впливу разом із занепадом світської влади. У другому випадку релігія не спроможна здійснювати організуючий вплив на громадське життя, оскільки світська влада позбавила її авторитету. Така безавторитетність духовної влади, наголошує В. Липинський, в обох випадках призводить спочатку до невпорядкованості соціального мислення, а згодом — до дезорганізації громадського й державного життя.
У третьому випадку, продовжує розмірковувати історіософ, релігія і Церква опікуються духовними й моральними справами, і в цій царині держава мусить визнавати їх авторитет. Таку позицію держава демонструє шляхом покори духовній владі у сфері зазначеної компетенції, вона також дбає про моральну й духовну санкцію своєї діяльності, визнає настанови Церкви в духовній сфері обов’язковими для всіх громадян і не використовує авторитету Церкви і релігії тоді, коли для досягнення своїх цілей бракує власних сил.
Це і є, на думку В. Липинського, повний і виразний поділ світської і духовної влади. Такий стан настає за умови, коли правляча й організуюча верства, що становить меншість у порівнянні з підлеглими масами, належить до класів войовничих, а разом і до класів, зайнятих у сфері матеріального виробництва та володіючих засобами виробництва. Саме тому вона спроможна створити необхідні умови для творців духовних цінностей. Навзамін вона чекає від них потужного духовного проводу, великої містично-релігійної сили, великої церковної дисципліни та організованості, великої догматичної єдності. Саме за таких умов можна обмежити антидержавні і антигромадські інстинкти, які руйнують єдність держави й громадянства. (Там само. – С. 224-225).
До певної міри поділ світської і духовної влади є умовним, адже друга перебуває на утриманні першої і важко говорити про її незалежність. Та нас цікавлять не юридичні тонкощі, а уявлення вченого про місце і роль релігії в умовах третього типу організації громадського життя. «Як у правлячої верстви першого типу, так і тут, — вказує В. Липинський, — меч служить ідеї. Але тут вони не сполучені, як там, в одних руках. І тому ідея — репрезентована окремою і непоневоленою мечем організацією — може тут, коли треба, обмежувати своїм авторитетом духовним зловживання сили меча». (Там само. — С. 225).
Тут, підсумовує дослідник, політична влада представлена матеріально сильними войовниками-продуцентами, а влада духовна — релігійно-ідейною й тому дисциплінованою та організованою інтелігенцією. Існує виразне розмежування функцій цих двох влад, і їх носії посідають лише свої позиції. А тому войовники-продуценти, образно висловлюючись, не займають амвони, а інтелігенція не претендує на непосильне для неї політичне керівництво. Духовна влада контролює та обмежує діяльність державної влади з огляду на дотримання різними суб’єктами правових відносин — і правлячими, і підпорядкованими групами — однієї громадської моралі. При третьому типі організації громадського життя це — основи взаємовідносин релігії і політики, церкви і держави, громадянства і влади, культури і сили, ідеї і меча.
Тут необхідно знову підкреслити значення «поділу влад». Учений неодноразово наголошує на самостійності двох влад, на розмежуванні сфери їх компетенції, невтручанні у справи одне одного тощо. Та потрібно враховувати, що тут не йдеться лише про юридичне розмежування чітко означених функцій релігії і політики у функціонуванні державного організму. На думку вченого, від того чи іншого поділу влад залежить напрям розвитку тієї чи іншої цивілізації. Як відомо, досконалу модель відносин релігії і політики В. Липинський вбачав у західній цивілізації.
Церкву, яка функціонує в умовах третього типу відносин між релігією і державою, можна назвати, користуючись сучасною соціологічною термінологією, «світоглядною церквою». Її особливість полягає в тому, що вона встановлює єдино прийнятну соціально-політичну орієнтацію. Такими основними орієнтирами Церкви, як це випливає з творчості В. Липинського, є: визнання соціальної нерівності атрибутивною ознакою соціального життя; погляд на стосунки між активною меншістю і пасивною більшістю, де остання підпорядковується першій, як на Божі установлення; визнання Бога за єдине джерело моралі й дотримання як керованими, так і керуючими однакових релігійно-моральних норм; розуміння релігії і Церкви як необхідних чинників становлення й функціонування держави, культури, цивілізації; визнання інтересів будівництва й оборони держави спільними та найважливішими для всіх груп і класів певного суспільства; дотримання погляду про божественне походження влади; плекання історичних традицій народу.
З вищесказаного можна виснувати таке. По-перше, згідно з релігієзнавчою концепцією В. Липинського, три типи відносин між релігією і політикою відповідають трьом типам організації соціального життя: підпорядкування «ідеї» «меча» властиве для охлократії, але тут духовна і світська влади перебувають в одній управлінській структурі; погляд на релігію як на приватну справу характерний для демократії; служіння «меча» «ідеї», але при повному розділенні сфер їхньої компетенції можливе лише при класократії. По-друге, у функціонуванні держави релігія налагоджує відносини між активною меншістю й пасивною більшістю, в чому й реалізується її соціально-організуюча роль. Ця роль якнайповніше виявляється при класократичному типі соціальних взаємин. По-третє, легітимація релігією соціальних відносин має історичне виправдання та соціальну цінність лише в умовах класократії. Таким чином був сформований і злободенний висновок Липинського-політика: українська незалежна держава постане тоді, коли до неї йти двома споконвічними державотворчими шляхами — шляхом Церкви і шляхом Меча. Їх уособлення в сучасну йому добу В. Липинський убачав у діяльності А. Шептицького і П. Скоропадського (Липинський В. Лист до редакції «Богослов’я». — 1926. — № 1-2. — С. 249).
Отже, В. Липинський першим в історії українського релігієзнавства виразно поставив питання про типи відносин між релігією і політикою, Церквою і державою. Вибудовуючи цю типологію на основі теорії еліт та способів їх організації, він виокремив три типи таких взаємовідносин. Порівняльний аналіз засвідчує, що його бачення багато в чому збігається з сучасними соціологічними підходами.
У працях В. Липинського в імпліцитному вигляді наявна ідея про те, що соціальне життя суспільства організується у відповідності з певними цінностями, котрі, як це засвідчує історичний досвід, тією чи іншою мірою формує й реалізує еліта. Звідси випливає, що відносини релігії і політики значною мірою визначаються й цінностями конкретного суспільства. Скажімо, взаємовідносини релігії і політики в таких демократичних державах, як Норвегія, Швеція, Фінляндія, Італія, Греція чи США, є різними, і зумовлені вони неоднаковими соціальними цінностями. Отож дослідження відносин релігії і політики, які грунтуються на різних суспільних цінностях, що утверджуються елітами, і є важливим висновком зі спадщини В. Липинського.
Принцип поділу духовної і світської влади, сформульований В. Липинським, незважаючи на певну його нечіткість виявився далекосяжним. Сьогодні можна констатувати, що Церква і держава йдуть по лінії обопільного визнання своєї автономії і самостійного значення. Водночас роль релігії як чинника легітимації існуючої політичної системи, соціальної інтеграції у сучасному суспільстві стає дедалі меншою.
