Елліністичний світ: спроба єднання
Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 42-47
Ірина ВАЙНТРУБ, кандидат технічних наук
Словесний портрет сакральної культури елліністичного світу
Елліністичний світ був створений зусиллями великого полководця стародавньої доби Олександра Македонського всього через 13 років його царювання (336 — 323 pp. до н. е.), після його смерті й закінчення походів. Елліністична цивілізація стала сміливою спробою поєднання еллінської цивілізації з конгломератом близькосхідних цивілізацій — вавилонської, єгипетської, перської тощо, спробою єднання людства — щоправда, здійсненого насильницьким шляхом.
Що ж таке еллінізм? Саме це поняття (Hellenismus) було запроваджено в науку лише в минулому столітті видатним німецьким вченим І. Дройзеном й означало той період античної цивілізації та історії, який тривав (як вважає й більшість сучасних учених) аж до 30 р. до н. е., коли останню елліністичну державу, птолемеївський Єгипет, було включено до складу Римської імперії.
Елліністична епоха характеризується розширенням земель, зайнятих греками, і переміщенням центру ваги еллінізму з Еллади на інші території. Доля елліністичного світу та його цивілізації змінювалася не один раз, бо діадохи — полководці Олександра, фактичні його спадкоємці, вели нескінченні війни за володіння новоствореною державою. Перший розподіл відбувся в 321 р. до н. е.: Антипатр здобув собі Македонію, Птолемей — Єгипет, Лісімах — Фракію, Антигон — Малу Азію, Селевк — Вавилонію. З плином часу, після сорока років інтриг та конфліктів, діадохи зійшли зі сцени.
Стан справ дещо стабілізувався зі створенням трьох великих держав: Єгипетської на чолі з Птолемеєм II, сином Птолемея І; Селевкидської, де правив Антіох І, син Селевка, та Македонської, яка відійшла до Антигона II Гоната. Проте політична єдність нового елліністичного світу не відновлювалася вже ніколи.
Надалі ми не будемо торкатися тих причин та приводів для римських завоювань, які свого часу дозволили римлянам покінчити з незалежністю елліністичного світу. Все це — події римської історії. Нас же цікавить зовсім інше — «священний лик» того нестійкого, мінливого феномена, яким була елліністична цивілізація.
Боги й віра в елліністичному світі
Традиційні елліністичні вірування й надалі панували в новому елліністичному світі. Поклоніння Афіні в Парфеноні, Аполлону — в Дельфах, Деметрі та її дочці — в Елевсині — все це залишилося, проте істинної віри вже не було, і жертвоприношення стали лише приводом для бенкетів.
Людина вже не задовольнялася зразковим виконанням громадських обов’язків — їй потрібна була індивідуальна віра. Люди прагли спасіння, прямого особистого спілкування з обраним божеством. Ось рядки із зверненого до Зевса гімна Клеанта з Ассоса: «Зевс, що дає нам усі блага, бог чорних хмар та блискавиці, врятуй людей від згубного незнання. О Батько, звільни від нього їхні душі, дозволь їм отримати мудрість, якій підкоряєшся Ти і завдяки якій Ти правиш усім мудро...»
Найпопулярніші в IV ст. до н. е. та пізніше боги зберігали своїх вірних. Це, зокрема, Асклепій, який співчував стражданням людей і зцілював їх; це Діоніс, який легко приєднувався до Аполлона в Дельфах та в Ефесі, до Кибели в Азії, до Деметри та її дочки в Елевсині.
Нагородою віруючому, який повністю віддається божественному божевіллю, залишається екстаз, проте більшого значення набуває теорія спасіння через любов.
Боги Сходу теж стають популярними. Фригійська Кибела — «Велика мати», або «Мати богів» повністю еллінізується й завойовує дедалі більше прихильників, її зв’язують з критською богинею Реєю. Поруч з нею все частіше з’являється її коханець Аттис, їй прислуговують євнухи, які ревно наслідують бога, що в нестямі оскопив себе. Такою ж була Сирійська богиня (Dea Syria), яку вшановували непристойними містеріями, що підкреслювало її природний характер.
У новому елліністичному світі знайшли шанувальників майже всі єгипетські боги, причому їх ототожнювали з еллінськими богами досить дивним чином: Амона із Зевсом, Ісіду — з Деметрою, Осіріса — з Діонісом, Хатхора — з Афродитою, Тота — з Гермесом, Імхотепа — з Асклепієм, Хонсу — з Гераклом. Іноді Деметрою ставала навіть Епет — богиня-гіпопотам. Проте особливо зворушувала серця людей Ісіда зі своїм чоловіком Осірісом. З’єднання з богинею досягалося не у грубих оргіях, а через щоденні співбесіди — літургії, пошуки духовного вдосконалення.
Навіть єгипетська схильність до обожнення тварин мала у еллінів великий успіх. Священний бик Апіс, ібіси, кішки, змії, бабуїни тощо — так звані «великі душі богів на землі» — теж користувалися належною шаною.
Елліни не обмежувалися вшановуванням місцевих містичних божеств, вони й самі формували нових еклектичних богів. Так, Птолемей І Сотер, бажаючи дати своїм еллінським та єгипетським підданим спільного бога, доручив це важливе діло спеціальній комісії. Наслідком її праці стало нове божество — Сарапіс, нащадок одночасно й Осіріса-Апіса — єгипетського бога мертвих з Мемфіса, якому він був зобов’язаний своїм ім’ям (можливо також, що ім’я Сарапіс походить від епітета Баала: Сар-апси — цар безодні), і таких еллінських богів як Зевс або Асклепій чи Діоніс. Сарапісу невдовзі стало поклонятися все Середземномор’я. Так, у II-І ст. до н. е. в Афінах та на Евбеї, у Беотії та на Делосі, у Фессалії та на Фері, в Македонії та в деяких полісах Малої Азії широко вшановували Ісіду, Сарапіса й Анубіса, які утворили своєрідну божественну трійцю.
Іноді злиття богів було й зовсім випадковим. Зевс, зокрема, асимілювався з місцевими богами, утворивши цілу серію «епіклетів»: Лабрандайос (від Лабранда в Малій Азії), Доліхенос (від Доліхей у Сирії) та ін. Він легко зливався з великими богами фінікійського та месопотамського пантеону: з Баалом — у Фінікії, Баал-Шаменом та Ададом — в Ассірії, Белом — у Вавилонії.
Досить цікавою є семитська пара богів — Афродита та Адоніс, що здавна царювала в еллінському пантеоні і проникла до Єгипту шляхом злиття з Ісідою та Осірісом. На початку III ст. до н. е. в Олександрії розповсюдилися присвячення Афродиті-Ісіді, і скрізь, де з’являлася Афродита, виникав і її коханець Адоніс, ототожнений з Осірісом — богом потойбічного життя й усього надзвичайного.
З’явилася й нова форма здійснення контакту з богом — герметизм, від імені Гермеса — елліністичного аналога єгипетського бога Тота, причому Гермес дістав прізвисько Трисмегист — Тричі найвеличніший. Посвячений у культ міг досягти єднання з богом і навіть викликати його, Герметична філософська думка рухалася шляхом осяяння, а не за рахунок роздумів.
Уже з V ст. до н. е. стали вшановувати Гекату, неспокійне божество химерних видінь, царицю магії. Це її — володарку вогню, підземну жительку з чорною шкірою та здибленим волоссям, оточену зміями й собаками, яка ходить темними ночами при світлі смолоскипів по кладовищах, прикликали шанувальники на встромлених у могили поминальних табличках.
Разом з нею закликали й Гермеса Хтонічного, який супроводжував душі в Аїд. Його роль стала ще значнішою відтоді як він злився з Тотом, який володів таємничим магічним знанням. Посвячений мав змогу примусити бога спуститися на землю, прикликати його за допомогою символу, витлумачувати його волю за сновидінням або якимось іншим чином, викликати стан екстазу, щоб наблизитися до бога.
Ось одне з магічних заклинань, поширене в ті часи; «Хай принесе мені добро твоє ім’я і твій дух! Увійди в мій розум і в мої думки на весь час мого життя й виконай для мене всі бажання моєї душі. Ти — це я, а я — це ти. Те, що я наказую, завжди повинно статися. Тому що я володію твоїм ім’ям як філактером (охоронцем) в моєму серці й жодна плоть, жоден розум не зможе опиратися мені завдяки твоєму імені, яке я зберігаю в серці і яким заклинаю...»
В елліністичному світі був поширений ще й царський культ, запроваджений самим Олександром Македонським. Прецедент стався 324 р. до н. е., коли грецькі поліси послали у Вавилон феолів — послів, яких направляли до богів, щоб увінчати Олександра золотим вінцем. Таким чином Афіни віддали йому шану як новому Діонісові.
В Олександрії Олександра вшановували і як бога, і як героя — засновника міста. Птолемей II Філадельф приєднав до цього культу й культ свого батька Птолемея І Сотера, а також його батьків під іменами Сотерів (Спасителів). Наступний крок було зроблено Арсиноєю II, сестрою Птолемея II й водночас його дружиною. За життя вона виступала як Афродита, приймаючи у своєму палаці чоловіка як Адоніса, з яким вона розділяла своє ложе. Після смерті чоловік обожнив її, що пояснює його прізвисько Філадельф — Той, хто кохає сестру. Відтак живий Птолемей II пішов далі: він «приєднав» себе до померлої і створив культ богів Адельфів — братів і сестер, і був шанований як бог ще за життя. Його приклад наслідували спадкоємці. Епітети до імен володарів характеризували нову свідомість: Сотер — Спаситель, Евергет — Благодійник, Епіфан — Той, що з’являється як бог, Теос — Бог. Піддані настільки звикли до цієї дивної мішанини божественного й царського, що в кінці елліністичного періоду, коли Клеопатра вирушила до Антонія в Таре, вважалося, що це Афродита поїхала до Діоніса. Тріумвір офіційно прийняв титул «новий Діоніс» і в’їхав до Олександрії, увінчаний плющем, з тирсом у руці та на котурнах, як справжній Вакх. А напередодні поразки поширились чутки, що Антонія, в якому бог перебував протягом багатьох років, покинув божественний «тіас» — почет Діоніса; йому було залишено тільки людські здібності.
Отже, можна сказати, що еллінізм зазнавав і багато в чому підкорявся таємничому та принадному східному впливу. В елліністичній цивілізації, у її святій іпостасі поволі зароджувалася й нова східна релігія спасіння — християнство, яке з часом підкорило більшу частину тогочасного світу.
Яким же було матеріалізоване втілення цього незвичайного, синкретичного обличчя елліністичної цивілізації?
Елліністичні храми
У житлах для богів вплив Сходу майже не відчувався, — повсюдно панував еллінізм. Багато нових храмів зводилося за традиційними нормами. Однак доричний ордер використовувався все менше. Хоч у Пергамі і споруджували доричні храми (Гери Басилеї та Афіни Полії), проте вони мали спрощений, без опистодома план і були дещо витонченіші за рахунок використання іонічного ордера з більш легкими колонами, численними метопами і тригліфами (три метопи між колонами замість двох).
Іонічний ордер найбільше поширився в Анатолії, де архітектори намагалися знаходити математичні співвідношення між різними елементами у традиціях Пифея, архітектора IV ст. до н. е., який збудував храм Афіни Полії у Приєрі. Цей храм, викінчений тільки у II ст. до н. е., був втіленням канону пропорцій, якому Пифей присвятив цілу книгу. Всі елементи будівлі були кратними стороні цоколя, на якому підносилися колони перистилю. На початку II ст. до н. е. Гермоген, автор трактату про пропорції, звів храм Діоніса на Теосі та храм Артеміди Левкофрієни (буквально Білобрової) в Магнесії на річці Меандр. Останній стояв на високому фундаменті із семи сходинок (у класичному храмі їх було б тільки три) й був оточений двома рядами колон.
Ще в IV ст. до н. е. розпочалася реконструкція круглих іонічних храмів Анатолії (Артеміди в Ефесі та Кибели в Сардах). Оригінальною спорудою був Дидимейон, оракульний храм Аполлона в Дидимах поблизу Мілета, закладений на початку III ст. до н. є. Цей гігантський храм (116 х 52 м) був оточений перестасисом з двох рядів колон уздовж довгих стін і з трьох — по фасаду; 120 його колон утворювали справжній мармуровий «гай».
Тяга до гігантизму, досить часто притаманна будівлям елліністичного періоду, виявлялася й у спорудженні монументальних вівтарів: вівтаря Гієрона II в Сиракузах довжиною в одну стадію; великого вівтаря Зевса в пергамському акрополі, відомого своїми скульптурами; вівтаря Афіни у Приєні.
У ту епоху було споруджено й чимало визначних місцевих храмів. Серед них вирізнялися збудовані Птолемеями єгипетські храми: у Філе — храм Ісіди, в Едфу — храм Гора, в Есне — храм Хнума-Ра, в Ком-Омбо — храм бога-крокодила Себека та храм бога-сокола Гарвериса, в Дендера — храм Хатхор.
План будівництва цих храмів часто залишався єгипетським: пилони, двір з портиком, пронаос, зал гипостиля, святилище тощо. Проте й тут виявлявся еллінський вплив: кожну частину храму огороджують, і в результаті храмовий комплекс стає мовби низкою «вкладених» одна в одну ділянок. З’являється і швидко поширюється новий ордер — композитний, подібний до коринфського, але з рослинними орнаментам, розміщеними ярусами.
Елліністичні жерці
Жерці — люди богів були наділені великою владою й могутністю, оскільки тільки вони могли встановлювати зв’язки з потойбічним світом і надавати земному світу стійкість шляхом проведення звичайних та урочистих служб. Вони піклувалися про їжу, одяг, розваги для богів і таким чином забезпечували смертним божественну милість. Єгипетські жерці, спадкоємці таємних стародавніх знань, зберігали свій високий престиж і в країні Та-Кемет. Але в епоху Птолемеїв жерці вже стали замкнутою кастою — Страбон, зокрема, відзначає зникнення всіх храмових шкіл, які існували за часів Геродота та Платона. Це й стало причиною їхнього неминучого занепаду. Деяка двозначність становища жрецтва полягала в тому, що Птолемеї оголосили себе законними спадкоємцями фараонів і жерці це визнали. Таким чином фараон став єдиним справжнім жерцем і сам призначав жерців на найвищі посади. При цьому він брав платню за кожне призначення та підвищення в ієрархії, тобто жерці повинні були викупати свої місця, бо в подальшому вони приносили їм чималі прибутки.
Царі й жерці стали необхідні один одному: монарху жерці — щоб підтвердити свою законність в очах підданих і встановити культ царя у традиційній формі, жерцям цар — щоб і надалі користуватися своїми привілеями.
Коли ж влада Птолемеїв ослабла й у країні почалися повстання, підтримка жрецтва стала ще необхіднішою. Царі, навіть на шкоду собі, надавали жерцям великі податкові пільги й підносили багато дорогих подарунків.
Держава Селевкидів була багато в чому відмінна від держави Птолемеїв. Будь-який Птолемей був передусім володарем Єгипту, подібно до того як Антигонід був царем Македонії. Селевкиди ж керували величезною територією від Середземного моря до Перської затоки, тобто комплексом країн і народів, об’єднаних лише особою їхнього володаря. Цар був тим ланцюгом, який з’єднував розрізнені частини його держави, втіленням Закону — позитивного порядку речей.
У державі Селевкидів не було ніякого державного віровчення, розмаїті релігії були етнічними й територіальними. Кожне місто давало свої прізвиська царю й віддавало йому шану — людську або божественну — на свій розсуд. Проте все ж існував династійний культ, що об’єднував людей македонського походження, які втратили зв’язок з «богами батьківщини». В кожній адміністративній одиниці держави — сатрапії цар призначав на невизначений строк верховних жерців династійного культу. Обов’язки, вірогідно, були розподілені між верховним жерцем царів-небіжчиків і верховним жерцем живого монарха. У 193 р. до н. е. Антіох III додав до них ще й верховних жриць своєї дружини Лаодики.
Фундаментом сучасної європейської цивілізації є еллінська та римська культури, в тому числі їх сакральний аспект. В основі писемності народів Європи лежать два алфавіти: еллінський (грецький) і латинський. Латинський алфавіт, який виник на основі грецького, без великих змін використовується у країнах Західної і Центральної Європи. Грецький алфавіт, окрім самої Греції, з рядом доповнень використовується у східно-та південнослов’янських країнах, а також у писемності деяких неслов’янських народів колишнього СРСР. Відомо, що мови всіх європейських народів містять велику кількість слів, запозичених з грецької і латинської мов.
Досить цікаво розглянути питання: наскільки неминучим було виникнення Римської імперії, яке привело до створення другого осередка античної культури, крім еллінського? До цього питання можна додати ще одне: чим міг закінчитися західний похід Олександра Македонського й можливе приєднання до його імперії середземноморських держав на захід від Еллади та Єгипту?
Беручи до уваги, що в цій частині Ойкумени тоді ще не було великих держав, перемога Олександра над противниками в цьому напрямку уявляється неминучою. Більше того — в західному поході взагалі могло не бути жодної битви, адже в тих краях були добре відомі дві важливі характеристики воєнної діяльності Олександра: його швидкі й рішучі перемоги навіть над найсильнішими супротивниками й малохарактерна для тієї епохи м’яка політика щодо держав, які добровільно склали зброю. Їхніх правителів він звичайно залишав на місцях.
Збереглися відомості про те, що перед початком західного походу до Олександра у Вавилон прибули посольства багатьох західних держав, серед них і незначної тоді Римської республіки. Всі вони хотіли заздалегідь заручитися прихильністю Олександра. Велике значення для успіху західного походу мала й наявність у цій частині Ойкумени численних еллінських колоній і ряду еллінських держав, яким було б легко встановити контакти зі своїми земляками — воїнами македонського царя.
І якби Олександр прожив достатньо довго, то після смерті, навіть у разі розпаду його держави, західні частини нової імперії були б незрівнянно більше еллінізовані порівняно з багатьма східними її частинами, де місцевого еллінського населення не було. При такому перебігу подій дуже маловірогідно, щоб на перший план вийшла невелика Римська республіка — адже поруч були більш тісно зв’язані із завойовниками еллінські держави в Південній Італії та Сицилії.
Зі всього цього можна зробити висновок, що постання Римської імперії було закономірною подією, адже в І ст. розвиток суспільств у країнах Середземномор’я створив реальні передумови для виникнення подібної держави. Але те, що ця імперія виявилася саме Римською, було досить випадковим явищем. І якби на місці Римської імперії виникла держава з переважанням грекомовного населення, то як наслідок такого шляху розвитку античного світу ми мали б більшу єдність конгломерату середземноморських країн.
Проте навряд чи можна зробити скільки-небудь обгрунтоване припущення щодо довговічності цієї гіпотетичної імперії порівняно з Римською. В реальній історії Західноримська імперія розпалася під тиском варварів у пізньоантичні часи, тоді як Східно-римська імперія з її еллінським населенням змогла проіснувати після того ще тисячу років. Однією з причин високої стійкості цієї держави, вірогідно, було й більш стійке збереження в ній елліністичних традицій.
Не вступаючи на шлях малообгрунтованих здогадів: яким чином змінилася б історія Європи, якби життя Олександра Македонського тривало ще хоча б десять років, можна все ж висловити припущення, що в цьому разі більш вірогідною була б наявність у культурах європейських народів тільки одного античного попередника — грекомовної культури еллінізму. Це означало б також використання європейцями одного алфавіту, широке розповсюдження грецької (еллінської) мови, відсутність серед живих мов нашого часу латино-романської групи, через те й латинських термінів у науці й мистецтві, а також більша культурна єдність народів Європи порівняно з відомими нам результатами її розвитку.
