Етнорелігійна пастка

Стаття о. д-ра Мирона Бендика, ректора Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ від 27 вересня 2011 р. «Враження греко-католика після ознайомлення з інтерв’ю львівського римо-католицького митрополита» отримала різку, вкрай зневажливу відповідь римо-католика Яна Бушча «Як Бендик з конопель, або Жменя жалю отця-автохтона до «гостя України», опубліковану на «Римо-католицькій сторінці о. Мар’яна Сковири» від 20 жовтня 2011 р. Обидві статті змушують замислитись над стосунками католиків різних обрядів в Україні. Я хочу вийти поза коло аргументації висловленого авторами і глянути на справу дещо ширше. Сама суперечка, викликана словами митрополита Мечислава, укотре доводить актуальність давніх етнорелігійних зв’язків і конфліктів на українських землях. Постає питання: чому між католиками, себто всередині Церкви, виникають такі гострі конфліктні ситуації?

Ключові тези суперечки та коментарів довкола неї оперують протиставленнями «свій-чужий», «дух-кров», «схід-захід», «гість-автохтон», а також такими термінами, як «прозелітизм», «канонічні території» та питання їх власності, - з усією гостротою виявляють запеклість конфлікту і водночас вказують, що він вийшов поза суто релігійні рамки.

Випереджаючи припущення щодо моєї позиції як автора, визнаю, що мені, як людині, охрещеній у підлітковому віці в Православній Церкві і яка в дорослому прийшла до РКЦ (згідно з канонічним правом належить до УГКЦ, але завжди практикувала латинський обряд), має магістерку з теології польського римо-католицького навчального закладу, як би це не видавалось дивним (а для декого, можливо, навіть зрадницьким), хочеться все ж таки звернути увагу на певні проблеми РКЦ. І саме для добра цієї Церкви. Католицька Церква, спочатку через латину, тодішню lingua franca Європи, а згодом, завдяки впровадженню національних мов до літургії, може бути сміливо названа Вселенською. Вона прийнялась у багатьох культурах, і не тільки європейських, та наявність у ній багатьох обрядів свідчить про чудове втілення принципу «єдність у множинності». Національного ж і культурного забарвлення на місцевому рівні, безперечно, не уникнути.

В Україну римо-католики прийшли із сусідньої Польщі, в якій Католицька Церква мала свою долю, ставши, зокрема, часткою національної ідеї. Останнє - чинник не лише є конфліктогенний чинником у відносинах з іншими народами і конфесіями, але й негативний для самої Польщі, але це тема для зовсім іншої статті. Натомість, бачимо, що РКЦ досі зберігає сильне польське забарвлення. Під час відродження Церкви після падіння радянського режиму можна було почути спостереження від парафіян стосовно священика-африканця: «О дивіться, польсько-африканський священик!». «Польський» у цьому випадку тотожний з «католицький»! Це ж зауважуємо на «Римо-католицькій сторінці о. Мар’яна Сковири», яка дубльована польською мовою, те ж саме бачимо на сайті Львівської архідієцезії РКЦ. Більше того, підрозділ про Митрополітальну базиліку Успіння Богородиці поданий виключно польською мовою. Католицький медіа-центр має, крім української й англійської, ще й польську мову! Виняток становить сайт Києво-Житомирської дієцезії, який є україномовним. Більше того, сайт видання «Волання з Волині», за винятком окремих статей, повністю польськомовний. Хоча на головній сторінці читаємо про видання, що покликане «документувати… і вказувати актуальні проблеми Католицької Церкви в Україні», з особливим наголосом, серед іншого, на житті Волині, з зацікавленням у католицько-православних контактах, екуменізмі, польсько-українських відносинах. (переклад власний) Постає питання: для кого це написано?

Повертаючись до «польськості» РКЦ в Україні, слід віддати належне саме тим польським священикам, які, будучи місіонерами, вчили українську мову та обстоювали її як мову літургії, у той час, як багато старших вірян тяжіли до використання польської мови в своїй католицькій практиці. Свого часу, прийшовши до латинської Церкви, я зіткнулася з цікавою ситуацією, коли віряни римо-католики знали польську або через свою етнічну приналежність, або ж вивчили її, прийшовши до цієї Церкви. І досі можна зауважити явище так званої сакралізації польської мови як релігійної для групи римо-католиків України. Я вже писала про етнорелігійні зв’язки у статті «Між міфом та національною ідеєю. Обличчя сучасного українського націоналізму».

Слід взяти до уваги, що РКЦ, як частка національної ідеї польського народу, стає заручницею такого свого стану і тому слабо інтегрується в культурно-національний простір нашої країни. Саме тому польсько-українські конфлікти і суперечки спалахували так легко. Можливо, не слід воскрешати їх, а через переосмислення історії знайти відповідний шлях для співжиття і діалогу сьогодні, в новій ситуації сучасності. Саме таким чином Церква відповідатиме своєму статусу Вселенської. Бо віддаючи енергію старим конфліктам, вона ризикує проґавити виклики постмодерної і постсекулярної сучасності, а відтак опинитись на пустелі. Тож можна погодитись з о. Мироном Бендиком, що РКЦ повинна сьогодні визначитись: чи бути польською Церквою і рухатися до вимирання, чи стати універсальною.

Парадокс: зараз УГКЦ немов знову опиняється між двома противниками – Російською Православною Церквою і Польською Римо-Католицькою. Росію і Польщу, хоч не однаковою мірою, зближують месіанські ідеї, які вони приписують своїм народам. Перша - за допомогою православної віри, міфу про візантійську спадкоємність та ідеї виняткової місії росіян в світі, просуває свої державницькі впливи. Польща, натомість, обмежується тотожністю католицької віри з національною ідеєю, що відіграло, зокрема, й позитивну роль для збереження власної культури і державності впродовж історії, що найкраще виражається в давньому усталеному стереотипі «поляк-католик». Сьогодні ж цей стереотип відіграє вкрай негативну роль для сучасної Польщі, що підтверджує активізація атеїстично-агностичних рухів та перемоги в останніх виборах ліберального і антиклерикального напряму партії Платформа обивательська. Саме у прагненні зберегти свою окремішність та ідентичність, українська Церква уклала Унію з Римом. Властиво, за намагання зберегти ідентичність власної Церкви, а через неї власного народу, і потерпають сьогодні греко-католики через римо-католиків та православних прибічників концепції «руського мира».

Безперечно латинська Церква присутня у культурно-релігійному просторі українських земель віддавна, ще коли місії домініканців прибували до Русі, коли готичні й ренесансні елементи інтерпретувались у сакральному мистецтві, теологічні ідеї ставали темою для нових іконописних сюжетів, а латинські Отці Церкви і латина викладались у навчальних закладах на рівні з грецькими Отцями Церкви, грецькою і церковнослов’янською мовами. Це культурний синтез, одним із феноменів якого й є УГКЦ, де латинська Церква зустрічається з візантійською. Відтак, саме діалог культур і віросповідань показує живу присутність латинської Церкви в українському просторі, а не візити папи чи суто релігійні святкування, як, наприклад, культ місцевих святих, процесії тощо.

То ж, може, краще облишити плекати старі стереотипи й творити парадигми? Тоді матимемо діалог замість конфлікту і дискусію замість суперечки інтересів.