Великий вплив на Таїнство Покаяння мала практика, яку принесли на європейський континент у VI-VII ст. ірландські монахи святого Коломбана. Йшлося про систему покути, званою «повторювальною», незалежно від повторювальності важких гріхів після Хрещення. Це спочатку зустрілося зі спротивом деяких локальних Церков, тому на деяких синодах, як наприклад Толедському (589 р.), оскаржувалися такі практики, як відступ від «святого покутного звичаю Церкви», і що дають людям можливість покути «стільки разів, скільки ті згрішать». Ще на початку ІХ ст. деякі локальні синоди Галії противилися такому звичаєві. Однак практика вже була введена і вона набирала все більшої популярності, спочатку серед вірних, а поступово і серед пастирів Церкви.

У первісній Церкві, подібно як з Символом віри, не було єдиної церковної дисципліни: кожна місцева Церква по-різному трактувала відступлення вірних від духу Таїнства Хрещення. Живучи в постійних переслідуваннях та оскарженнях, а крім того, часто очікуючи скорого другого приходу Спасителя, християни переживали своє хрещення набагато серйозніше, вважали його як істинний перехід від царства темряви, диявола, до царства світла, Христа, від «старої людини» до «нової». Люди трактували своє хрещення подібно як монахи свої шлюби. Свідоцтва перших віків, принаймні до кінця ІІ ст., говорять про рідкі важкі переступи у плані моральному серед християн.

Коли Церква розрослася, перестала були меншістю в Римській імперії, ревність підупала, очікування швидкого приходу Христа (та різного роду мілленаризми) вщухали, почастішали теж моральні занедбання та важкі гріхи серед християн. Тому поступово народжувалася нова практика привернення до стану, отриманого під час Хрещення, до «союзу» з Богом, до святості. Цей процес був досить «тернистий», так як видно з перших свідоцтв хоча б апологетів ІІ ст., багато пастирів спочатку найчастіше виключало тих, що важко згрішили, зі спільнот (екскомуніка). До цього долучалося вчення, що така людина також втрачає надію спасіння, тому ситуація грішника поза християнською спільнотою було досить важка. Звідси часто давалася «друга можливість», яка одночасно була останньою, щоб дати відірваному від Церкви, а отже і від Тіла Ісуса Христа, ще один шанс. Про це пише, наприклад, в середині ІІ ст. у Римі, автор Пастиря Єрми, а пізніше Тертуліан.

На основі цього народжується канонічна пенітенціарна (покаянна) система, тобто практика і правила кожної локальної Церкви, як діяти у випадку важких переступів своєї пастви. Зазвичай, застосовувалася ця практика у випадку трьох важких гріхів: апостазії (полишення віри), перелюбу та вбивства, які вважали такими гріхами, що розривають союз, укладений між Богом та вірним підчас Хрещення. Натомість щоденні гріхи пробачалися за посередництвом різних покутних практик, що накладала Церква, типу милостиня, молитва, піст, публічне розкаяння. Над такими важкими грішниками відбувався публічний процес у спільноті, найчастіше у присутності єпископа. Тобто, особиста справа християнського життя чи відступу від його норм, ставала публічною та церковною. Натомість перед спільнотою грішник поставав не для того, щоб інші упокорили його, але щоб підтримали передусім молитвою та заступництвом, щоб той міг виправитися, розкаятися, відпокутувати свої гріхи та повернутися до спільноти Церкви. На такого грішника накладалася якась важка покута, різні форми аскетизму, зазвичай щодо вбрання, їжі та сексуального життя.

Якщо після такого «другого шансу» і повернення до спільноти Церкви грішник знову повторював важкі гріхи, його відпускали йти «своєю дорогою», як писав Тертуліан, тобто виключення з Церкви було остаточне. Часто такий підхід трактувався майже як догма. Ще у IV ст. Амвросій повчав, що «так як є одне єдине Хрещення, так само є одна єдина покута»[1]. Тертуліан після того, як став членом секти монтаністів, перейняв їх строгий моральний підхід, згідно з яким деякі важкі гріхи, вчинені після Таїнства Хрещення, не можна було відпокутувати, і така людина назавжди виключалася з Церкви. Йшлося про віровідступництво, перелюб та вбивство. Церква засуджувала таке вчення, принаймні дозволялося прийняти покаяння від такого грішника на смертному одрі.

Незважаючи на такі правила, які домінували у первісній Церкві, були також єпископи, що деколи застосовували менш ригористичний підхід до «повторних» грішників. Починаючи з IV ст. зустрічаються заклики деяких ієрархів, щоб не розголошувати гріхи грішників публічно, лише щоб грішник визнавав їх індивідуально, наприклад перед єпископом, і потім вже отримував публічно покуту. До цього закликали на Заході Амвросій, Августин і особливо папа Лев Великий, а на Сході константинопольський патріарх Нектарій. Йшлося про важкі гріхи, які не були відомі загалу, щоб грішник не мав страху і сорому визнати їх індивідуально. Відлучення від Церкви залежало від тяжкості провини. Василій Великий визначив, що за свідоме вбивство належить покутувати 20 років, за перелюб – 15 років, за розпусту – 7 років, за крадіжку – 2 роки, натомість за віровідступництво – до кінця життя. Проте єпископи могли злагодити ці терміни, особливо якщо спокутуючий гріхи проявляв ревність щодо покаяння.

Основна тенденція, як видно, була така, що важкі гріхи пробачаються підчас хрещення і одного повторного покутування, навіть якщо вже сповідь відбувалася тайно. Такий суворий підхід не міг, однак, практикуватися Церквою довгий час. Вже у другій половині IV ст. є багато свідоцтв, що повторні грішники просять Церкву про ще одну повторну покуту. Ситуація загострювалася ще тим фактом, який не могли не помічати пастирі, що число повторних грішників, а отже виключених зі спільноти, невпинно зростало і скоро могло перевищити число членів спільнот. Тому багато синодів V-VІ ст. пробували заборонити давати досить швидко покуту грішникам «досить молодим» (тобто молоді), або тим, які ще недавно перебувають у подружжі, так як часто ті покутували «не так, як належить», тобто грішили повторно. Однак практику попередніх віків («одне Хрещення – одна покута») Церква поки що нічим не замінила, так я це був вже досить традиційний звичай, який багатьма вважався незмінним. Повторну покуту дозволяли лише особам старшим, тобто таким що вже знаходяться на фініші життя, in extremis. Зробивши такий виняток для старших, були «відкриті двері» для подальших винятків, тобто для зміни давньої традиції єдиної покути після хрещення. Поступово кожну людину почали трактувати як таку, що стоїть біля брами смерті, in extremis, (напевно, на таке мислення вплинула часта смерть у ті часи молодих людей).

Особливо великий вплив мала практика, яку принесли на європейський континент у VI-VII ст. ірландські монахи святого Коломбана. Йшлося про систему покути, званою «повторювальною», незалежно від повторювальності важких гріхів після Хрещення. Це спочатку зустрілося зі спротивом деяких локальних Церков, тому на деяких синодах, як наприклад Толедському (589 р.), оскаржувалися такі практики, як відступ від «святого покутного звичаю Церкви», і що дають людям можливість покути «стільки разів, скільки ті згрішать». Ще на початку ІХ ст. деякі локальні синоди Галії противилися такому звичаєві. Однак практика вже була введена і вона набирала все більшої популярності, спочатку серед вірних, а поступово і серед пастирів Церкви.

В той час паралельно існували також інші покутні практики, наприклад вступ до монастиря, довготривалі (деколи багато місяців або років) паломництва, розподіл частини свого майна на діла милосердя. Проте все рівно найбільш масовою та доступною формою залишалася практика ініційована ірландськими монахами: просьба про індивідуальне визнання гріхів перед сповідником і отримання від нього за кожним разом покути, навіть якщо це була якась важка покута. Поступово така практика набирала певний ритуал. Сповідник мав книжечку з питаннями, т. зв. «пенітенціарій», з якої ставив сповідаючому свої гріхи питання. За кожний окреслений гріх були передбачені відповідні покути, тому ця система також називалася «покутною тарифікацією». Така форма накладення покути священиком, що сповідав грішника, була досить вагомою зміною у церковній практиці: відтепер вже не треба було рішення єпископа щодо покути, бо це робив кожний сповідник.

Покути, однак, не були легкі, деколи, особливо за важкі гріхи, накладався піст на декілька місяців або навіть років, деколи читання псалмів якийсь довший період, чи також зобов’язання відправити паломництво у далекий санктуарій, що часто було пов’язане з продажем майна, щоб мати на дорогу, а на самій дорозі чатували цілі ватаги різних грабіжників та вбивць. Лише після сповнення накладеної покути, вірник міг повернутися до священика і отримати відпущення гріхів. Власне, десь починаючи з ІХ ст. у покутній практиці стародавній термін примирення (reconciliatio) поступово заміняється терміном відпущення (чи розрішення) (absolutio). Варто тут звернути увагу, що в латинському перекладі Євангелія від Йоана (Йн 20, 23) Ісус говорить Апостолам про remissio, що також можна перекласти як відпущення.

З цього всього видно, що у процесі навернення найбільше значення мала не стільки сповідь, яка вже відбувалася тайно, скільки покута. Деякі тодішні богослови так і писали, що саме покута, а не сповідь, призводить до відпущення гріхів. Були вже тоді також зловживання з особистою покутою: деякі, особливо багатші, давали великі датки на церкви чи монастирі замість йти на пару років у небезпечне паломництво, чи замовляли багато покутних Служб Божих у храмах, або взагалі платили якійсь людині, котра за це повинна була за них спокутувати гріхи.

Десь у ХІІ ст. знову відбуваються деякі важливі зміни у покутній практиці Церкви. Все частіше відпущення гріхів дається перед покутуванням. Це траплялося також раніше, при «тарифній» системі покут, тепер однак поступово ставало нормою. Приводом було те, що багато хто з покутників не мав можливості, наприклад із-за далекої відстані, ще раз повернутися до священика, у якого сповідався, щоб отримати відпущення.

Були також не лише практичні приводи, щоб давати відпущення відразу після сповіді, але і доктринальні. Один анонімний трактат з ХІ ст., приписуваний Августину, Про справжню та фальшиву покуту, наголошує, що «сором, який товаришує сповіді, чинить її у великий мірі приводом відпущення, а не лише компенсації кривди» (тобто покути). А під кінець ХІІ ст. інший автор, Петро Пісняр, пише, що «усна сповідь представляє основу вдоволення» (satisfactio) яке дає Бог грішнику. Тому з цього часу більшу роль починає відігравати саме сповідь, а покути стають все менш важкими, і все більш внутрішнього, духовного характеру. Тома Аквінський у Додатку до Суми теології досить докладно описує, як повинна виглядати саме сповідь, як належить класифікувати вчинені гріхи, подавати їх кількість, обставини та мотиви – чого не було раніше. Тобто тепер власне визнавання гріхів стає більш важким і соромотворчим, як колись було публічне накладення покути. Разом з цією зміною наголосу з покути на сповідь, священики припинили вживали пенітенціальні книги, з усіма «тарифікаціями» покут, а на їх місце, починаючи з ХІІІ ст. з’явилися «посібники (порадники) для сповідників».

І що найважливіше, ще з часів «тарифікованої» практики покут поступово приходила свідомість, що це «сакраментальна» практика. Вже у ХІІ ст., Петро Ломбардський виразно пише про «Таїнство Покути», яке є одним з семи Таїнств. Тома Аквінський в останньому розділі Суми теології, який написав незадовго перед смертю, пише про інтегральні частини Таїнства Покути, кожна з яких чинить це Таїнство дійсним, а відсутність якоїсь частини навпаки, чинить його недійсним. Цими частинами є: жаль, сповідь та компенсація (власне, покута) – це зі сторони каянника, та відпущення гріхів – зі сторони сповідника[2]. Лише коли є всі ці чотири елементи мають місце, можна говорити про Таїнство Покути. Тому вже тепер визнання гріхів не є лише умовою для отримання покути, як це було у первісній Церкві, або певною умовою для визначення «тарифу» покути, як мало місце к ранньому Середньовіччі, лише є істотним елементом даного Таїнства.

Досить важливим був IV Латеранський Собор 1215 року, який зобов’язував кожного католика сповідатися принаймні раз до року у власного священика. Це, між іншим, було ще одним підтвердженням, що більшість вірних у ті часі сповідалася рідко і тому виникла потреба врегулювати цю ситуацію соборною постановою. Але незважаючи на постанову, все одно щорічна сповідь досить поволі ставала нормальною практикою вірних, і лише суспільний тиск з одного боку, та проповіді про покуту з другого (тоді вже з’явилися Ордени, що мали право проповідувати, такі як францисканці чи домініканці) вплинули на втілення цієї постанови в життя. Крім того, постанова Собору забороняла священику під загрозою важких кар розголошувати почуте на сповіді.

Ось уривок з постанови IV Латеранського Собору щодо Таїнства Покаяння: «Кожний вірник, однієї та другої статі, що досяг віку розпізнання, повинен сам щиро сповідатися з усіх своїх гріхів, принаймні раз на рік своєму священику, зі старанням, в міру своїх можливостей, виконати покуту, яка на нього накладена, та благоговійно приймати Таїнство Євхаристії, принаймні на Пасху, за винятком, коли з приводу якоїсь серйозної причини за порадою свого священика вважатиме, що на даний момент належить утриматися від прийняття цього Таїнства. Інакше, нехай буде заборонений йому вхід до храму, якщо він живий, та хай буде відмовлено в церковному похороні, якщо він помер <…> Сповідник… хай невтомно слідкує за тим, щоб ніяким чином не розкрити грішника ні словом, ні знаком, і ніяким іншим способом… той, хто наважиться відкрити гріх, сказаний йому на суді покаяння, буде позбавлений не лише священицького сану, але також висланий до монастиря з суворим уставом на вічне покаяння»[3]. Інтерпретуючи цей припис, треба сказати, що він відносився перш за все до тих, хто мав важкі гріхи, а не до всіх без винятку, однак в ті віки, особливо пізніші святі, мали звичай сповідатися набагато частіше ніж раз у рік, наприклад щотижня або й частіше.

На початку XV ст. Церква повинна була дати відповідь на вчення Джона Вікліфа, що жив та навчав у XIV ст. в Англії. Між іншим, Вікліф вважав, що суть покаяння є не у відпущенні гріхів, яке дає священик на основі священицької влади, але в жалю за гріхи. Натомість сповідатися можна перед будь-ким. І взагалі, сповідь не є обов’язкова, якщо є щирий жаль. Це вчення засудив Константський Собор 1415 року. Однак воно далі мало своїх прихильників і не мало вплинуло на погляди таких Реформаторів, як Мартін Лютер чи Жан Кальвін.

Вчення засновників Реформації, що виникли на початку XVI ст., виразно визнавало лише два Таїнства: Хрещення та Вечерю Господню. Щодо Таїнства Покути, то Лютер проявляв певну нерішучість, так як декілька разів у своїх творах підкреслював важливість сповіді. Натомість соратник Лютера, Меланхтон, називав сповідь «Таїнством у властивому сенсі слова», на відміну від «другорядних таїнств», таких як Миропомазання чи Подружжя. Всі реформатори, незважаючи на те, що найчастіше відкидали католицьку форму усної сповіді перед священиком, підкреслювали її важливість чи то на початку богослужіння перед спільнотою (сповідь генеральна), чи перед іншим братом, не обов’язково священиком (сповідь приватна). В одному і в другому випадку, говорив Лютер, той, хто просить про пробачення, отримує відпущення.

На це вчення відреагував Тридентський Собор (1545-1563), присвятивши XIV Сесію (1551) Таїнству Покаяння. Вчення Собору не погодилося з вченням протестантів щодо Покаяння в трьох основних моментах: по-перше, Покаяння є Таїнством, по-друге, вірник повинен сповідатися з усіх смертельних гріхів перед священиком, бо лише священик має владу в імені Божому дарувати відпущення гріхів, і по-третє, відпущення гріхів є «актом суду», тобто має виконавчу дію, а не лише декларативну.

В ХХ ст., після ІІ Ватиканського Собору був виданий 1973 року новий Чин Покаяння, в якому запропоновані різні форми служіння Таїнства Примирення (як тепер найчастіше називається це Таїнство у Римо-Католицькій Церкві). Це може бути чин індивідуального примирення, чин примирення багатьох пенітентів, поєднаний з індивідуальними сповіддю та відпущенням, чин колективного примирення. Останній чин може служитися лише за виняткових обставин. На жаль, така різнорідність форм Таїнства Покаяння не була в змозі зарадити зменшенню числа сповідників в останніх десятиліттях, а також, особливо на Заході, розірванню зв’язку між сповіддю та причастям. Звичайно, причини цього не в реформах ІІ Ватиканського Собору, лише в соціальних та культурних преображеннях суспільства, перш за все віддалення почуття вини та жалю за гріхи, слабкий вплив суспільства на кожного окремого християнина що стосується регулярної сповіді, падіння довіри до церковних установ та вчення, посилення індивідуалізму, а отже зважання більше на власну оцінку, ніж на церковну чи навіть біблійну, що є добром, а що злом. У всякому разі, Церкву чекає велике завдання прищеплення вірним більшої вражливості до цього Таїнства, та показання його абсолютної необхідності для справжнього християнського життя і врешті – для спасіння.

 

 

---

[1] Амвросій, Про покуту, ІІ, 95.

[2] Пор. STh III, q. 90, aa. 1-3.

[3] IV Латеранський Собор, розділ ХХІ; див. ХВ 797, сс. 423-424.