Сьогодні, коли ворог цілить у дитячі лікарні, вбиває наших близьких та рідних, українці багато говорять і думають про помсту. А хтось мстить. У Святому Письмі багато написано про помсту. І давньоєврейські, і грецькі слова, які перекладаються як «помста» та «розплата» означають покарання. Та якщо у старозавітні часи помста не вважалася нічим поганим (у Біблії згадується про випадки, коли Бог дозволяв людям мститися в Його Ім’я), а Закон передбачав «око за око», то в новозавітні часи все змінилося. Але чому так? Покарання тих, хто чинить зло, виглядає цілком справедливим. То чи помста – таки гріх? І що саме слід розглядати як помсту? Що означає вислів «залишити помсту Богові?». І чи можна просити Бога, аби відімстив за нас? Чи дослухається Господь до таких прохань?

***

У фільмі, знятому 2005 року і заснованому на історичних подіях, «Останній кат», показана історія британського виконувача смертних вироків через повішення, Альберта Пірпойнта, який діяв до ІІ Світової війни, підчас неї, вішаючи теж німецьких шпигунів, також після війни, вішаючи між іншим нацистських військових злочинців, але теж виконував смертні вироки на звичайних важких криміналістах. Загалом, за 25 років праці катом, повісив майже 500 злочинців (хоча, часом, як виявилося, траплялися і невинні). В кінці життя Пірпойнт написав мемуари, в яких дійшов висновку, що смертна кара не спричиняється до стримування злочинця від злочину, а зі сторони суспільства вона загалом нічого не міняє, лише є своєрідною формою помсти. Можна би сказати, є реалізацією такого стародавнього принципу, як «око за око».

Помста і пробачення у Старому Завіті

У біблійній мові «помста», хоча загалом і була чимось поганим та вважалася злом, проте розглядалася у категорії справедливості, а саме, як привернення кимось порушеної справедливості, або теж як подолання зла і перемога над ним. Цей феномен мав свою історію та еволюцію ще у Старому Завіті: від однієї особи помста переходила спочатку до групи осіб, потім до суспільства, від імені якого діяв суд, і врешті помста залишалася єдиному Справедливому і єдиному правильному Месникові, яким є Господь Бог.

У ранніх книгах Старого Завіту знаходимо таке поняття як «кровомесник». Читаємо у Книзі Чисел: «Коли хтось із ненависті штовхне кого-небудь або навмисне кине щось на кого-небудь так, що той помре, або, ворогуючи, вдарить його рукою так, що той помре, то вбивця мусить умерти; він – душогубець; кровомесник може вбити душогубця, як тільки зустріне його» (Чис 35, 20-21). Це були ще племінні звичаї, зрештою, подібно було у інших номадів-кочівників того часу, коли члени даної спільноти мали себе взаємно захищати і у випадку насилля з боку іншого племені – помститися. Це право виконував власне кровомесник (гебр. goel) від імені цілої спільноти. Це був тоді акт справедливості. Однак, своєрідної справедливості, бо часто така помста перевищувала число жертв і шкоди, які зловмисник завдав потерпілому. Символічно чи історично це виражено в різних історіях Старому Завіті, особливо в П’ятикнижжі, а перший раз бодай описано такий випадок на початку Книги Буття, в історії міфічного Ламеха, потомка Каїна, який одного разу вигукнув: «…я забив чоловіка за мою рану, а дитя (у відплату) за синяк. Як за Каїна була всемеро помста, то за Ламеха в сімдесят сім разів»» (Бут 4, 23-24). Помста Ламеха, як видно, передбачала в декілька разів більшу відплату, аніж було скоєно проти нього.

З розвитком ізраїльського суспільства, однак, ці справи належало врегулювати і направити у більш справедливе русло. Читаємо у Книзі Второзаконня: «Око твоє нехай буде безжалісним: життя за життя, око за око, зуб за зуб, нога за ногу» (Втор 24, 16). Раніше Книга Вихід ще більш докладно описує цей звичай:

«А коли буде яка шкода, то даси життя за життя, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опечину за опечину, рану за рану, синяка за синяка» (Вих 21, 23-25).

Це право «око за око» відоме ще зі знаменитого Кодексу Хаммурапі, царя Вавилону XVIII ст. до Різдва Христового. Право це вважалося у Вавилоні справедливим, щоб помста була пропорційна до вчиненої школи і не перевищувала її. Пізніше це право назвали «Правом таліону», з латини: Jus talionis, тобто «рівнозначна відплата». Варто додати, що поняття «goel» мало тоді дещо ширше значення, означало когось з рідні, хто мав обов’язок допомогти рідному, який потрапив у злидні, викупити з неволі, якщо рідний потрапив у полон чи власне помститися за вбитого з родини.

Таке «право помсти» зберігалося в Ізраїлі деякий час і тоді, коли вже ізраїльтяни стали осілим народом, наприклад у часи царювання Давида, хоча видно, що воно вже стає у деякій мірі напівлегальним (пор. 2 Сам 3, 22-30). Зрештою, ще раніше закон Мойсея регулював це право, щоб воно не стало свавіллям і зловживанням. У Книзі Чисел читаємо, що «кровомесник сам може скарати душогубця; будь його десь зустріне, то сам може його вбити» (Чис 35, 19), проте трохи раніше є мова про міста втечі від кровомесника: «…виберете собі міста, щоб були вам містами захисту, щоб можна було туди втекти вбивці, який убив когось ненароком. Міста оті будуть вам за непорушний притулок від месника, щоб убивця не загинув перше, ніж стане на суд перед громадою» (Чис 35, 12). Ці міста-притулки були охороною для того, хто вбив когось ненароком, і в цих містах власне відбувався громадський суд над таким вбивцею.

Перехід від особистої помсти до громадських процесів, який відбувався в Ізраїлі поступово, між іншим завдяки Закону Мойсея, мав на меті стримувати жагу людей завжди платити злом за зло. Тому була заборонена невідповідна помста, тобто несправедлива і надмірна, типова для давніх диких племен. Часом теж була у П’ятикнижжі передбачена грошова виплата за вчинений злочин чи вбивство (див. Вих 21, 30), подібно як це знаходимо в деяких інших законодавствах Близького Сходу. Тим не менше, все частіше приходила в Ізраїлі свідомість, що «право помсти» хоча і є актом суспільної справедливості, проте не виражає цілком волі Бога щодо співіснування людей. А тому, належало виховувати людські сумління, щоб вони підносили людину на вищий рівень мислення, аніж лише щоб людина керувалася інстинктами.

У Книзі Левіт читаємо:

«Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха. Не будеш мститися і не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я – Господь» (Лев 19, 17-18).

Тут і там у біблійних історіях з’являються випадки пробачення, як на приклад Йосиф Єгипетський пробачив своїм братам, які продали його в рабство, чи Давид цареві Саулу, який хотів його вбити. Щоправда, поки що заповідь «не мститися» чи «любити ближнього як себе» стосувалася своїх земляків, а не всіх народів взагалі. Коли Самсон помстився філістимлянам, тобто не ізраїльтянам, Книга Суддів ніяк цього не засуджує:

«Самсон же відказав їм: “Цим разом не буду винен перед філістимлянами, коли заподію їм яке лихо… Самсон сказав їм: “Коли ви таке чините, то не вгамуюсь, покіль на вас не помщуся”. І бив він їх де тільки міг, страшенно» (Суд 15, 3. 7-8).

Однак вже у пізніших книгах Старого Завіту, особливо у т. зв. «книгах мудрості» чи поетичних заклик до не-помсти і пробачення стає все більш загальним і не обмежується лише «своїм народом». У Книзі Сираха можна прочитати таку настанову відносно помсти, вже досить наближену до духу Нового Завіту:

«Хто мститься, той від Господа помсти зазнає і за свої гріхи здасть докладний рахунок. Ближньому твоєму кривду прости, тож, попросивши, й сам прощення гріхів одержиш. На людину людина плекає гнів – а сама вилікування в Господа шукає? До собі подібної людини не має милосердя – а сама за власні гріхи свої просить? Коли ж такий ось, тілесний, плекає пересердя – хто ж гріхи його власні йому простить? Пам’ятай про кончину, перестань ворогувати; про тління, про смерть – залишайся при заповідях. Пам’ятай про заповіді, не гнівайся на ближнього; про союз Всевишнього – і провину пробач» (Сир 28, 1-7).

Поступовий перехід в ізраїльському суспільстві від помсти до пробачення мав богословські підстави і не відкидав цілковито помсти як такої. Тепер все частіше право помсти автори Святого Письма переводять з людини на Бога, як Єдиного Справедливого. У Книзі Приповідок написано: «Не говори: “Відплачу лихом!” – звірся на Господа, і він тебе врятує» (Прип 20, 22). Зрештою, ще в Законі Мойсея Бог промовляє до свого народу: «Мені належить помста й відплата» (Втор 32, 35). Пророк Єремія, якого невпинно переслідували, віддає свою справу і помсту ворогам у Божі руки: «Згадай мене, навідайся до мене й відплати моїм гонителям за мене; не погуби мене із-за твоєї довготерпеливості» (Єр 15, 15).

Пророк цей, хоча і прагне узріти особисто помсту Бога над ворогами, коли говорить: «Ти ж, Господи сил, що справедливо судиш, вивідуєш нутро й серце, дай мені побачити твою відплату їм, бо на Тебе поклався я в ділах моїх» (Єр 11, 20). Однак, пізніше він так про це пише:

«Але Господь зо мною, немов воїн сильний, тим то гонителі мої спотикнуться, не подолають. Окриті соромом великим будуть, бо не пощастило їм, стидом побиті вічним, невигладним. Господи сил! Ти, що вивідуєш праведного, що бачиш нутро й серце! Дай мені узріти відплату твою над ними, бо я на тебе звірився з моєю справою» (Єр 20, 11-12).

Чому Єремія мислить у такий спосіб? Тому що трактує людську помсту як прояв зла, як відповідь злом на зло, натомість він прагне, щоб запанувала справедливість, а це, на його думку, здібний вчинити лише Бог. Подібно мислить праведний Йов, який досвідчив багато зла у своєму житті:

«Я знаю – Захисник (в оригіналі: Goel) мій живе, і останнім він устане над порохом. Позбавлений навіть шкіри, я встану; і в моїм тілі побачу Бога» (Йов 19, 25-26).

Власне, це Бог є Месником, «Ґоелем», Тим, Який справедливо відплатить кожному злочинцеві за його зло. Така концепція поступово почала домінувати в Ізраїлі. Щоправда, інколи ця помста Бога, як не раз помічали в Ізраїлі, не падала на злочинців чи ворогів підчас їхнього життя. Тоді, особливо у поетичних книгах, утверджується переконання і віра, що все-одно, після смерті те зло буде покаране, бо Бог є справедливий. Автор Книги Мудрості так про це пише:

«А на безбожних, за їхні думки, надійде кара, за те, що праведником нехтували й від Господа відпали… Ба й якби довго жили, їх матимуть за ніщо, і на кінець старість їхня буде безчесна. А як помруть передчасно, не матимуть надії, ані втіхи у день вироку, важка бо кончина неправедного роду» (Мудр 3, 10. 17-19).

Пророки починають розвивати концепцію «Бога-Судді», який Єдиний є праведним Суддею, бо достеменно знає думки, наміри і серця всіх людей, а тому віддає кожному згідно його вчинків. Тому, як говорить Книга Пророка Ісаї, Ізраїль має довіритися Богу, як своєму «Ґоелю – Захиснику»: «Не бійся, Якове, мій черв'ячку, – слабосилий Ізраїлю! Я тобі допомагаю, – слово Господнє, Святого Ізраїлевого, твого викупителя (гебр. ґоеля)» (Іс 41, 14). А пророк Єремія говорить, що день помсти настане у День Суду над народами, і так колоритно це описує:

«Цей день для Господа, Бога сил – день відплати, щоб воздати ворогам. Меч буде жерти, насититься й уп’ється їхньою кров'ю. Це жертва Господеві, Богові сил…» (Єр 46, 10).

Власне, у той день Суду настане повна справедливість і відплата, як говорить автор Книги Пророка Ісаї:

«Одягся у справедливість, мов у броню; шолом спасіння на голові в нього. Він надягнув відплату, як одежу; горливістю; немов плащем, покрився. Він кожному відплатить по заслузі; противникам своїм – гнівом, і ворогам своїм – покаранням. На заході побачать ім’я Господнє, і на сході його славу, бо він прийде, як бистрий потік, який жене подих Господній. Та для Сіону він прийде Викупителем, для тих із потомків Якова, що навернуться від бунту, – слово Господнє» (Іс 59, 17-20).

Умовою такої «Божої помсти» чи відплати є вірність Ізраїля своєму Богу. Лише тоді можна звертатися до Бога-Ґоеля про помсту над злочинцями чи ворогами, якщо ти сам є праведний перед ним і вірний. Весь Псалом 94 присвячений цьому воланню до Бога про відплату:

«О Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві!

Встань, судде землі, відплати гордим по заслузі!

Доки безбожні, Господи, доки безбожні будуть торжествувати?

Доки будуть базікати, нахабно теревенити і вихвалятись усі, що творять беззаконня?

Топчуть, о Господи, народ твій, гноблять твою спадщину.

Удовицю й захожого вбивають, та й сиріт зводять зо світу.

І кажуть: «Господь не бачить, Бог Якова не примічає.»

Збагніть, дурні в народі! Безглузді, коли вам розум проясниться?

Чи ж той, хто насадив вухо, не чує? Хто око створив, – не бачить?

Той, що повчає народи, не буде карати? Він, що навчає розумну людину?

Господь знає думки людини, що вони марні

Щасливий чоловік, Господи, що його перестерігаєш і у твоїм законі навчаєш,

щоб дати йому спокій за лихої години, поки викопується грішникові яма.

Господь свого народу не відкине і спадщини своєї не полишить.

Бо право повернеться до правди і всі щирі серцем стоятимуть за нею.

Хто встане за мене проти злісних, заступиться за мене проти злочинців?

Якби Господь та не прийшов мені на допомогу, ще трохи, і моя душа жила б у мовчанні.

Коли я кажу: «Хитається нога моя», – ласка твоя, о Господи, підтримує мене.

Коли сила турбот у моїм серці, -твої втіхи розвеселяють мою душу.

Чи ж може бути в тебе спілка з престолом погибелі, що коїть зло під виглядом закону?

Вони збираються проти душі праведника, засуджують кров неповинну.

Але Господь – мій захист, мій Бог – скеля прибіжища мого.

Він наведе на них їхню безбожність, в їх власній злобі їх погубить, – погубить їх Господь, Бог наш».

Варто додати, що в юдаїстичному середовищі часів Ісуса вже домінували пацифістичні настрої, і різні бунтівники, передусім проти римських завойовників, загалом не сприймалися у суспільстві позитивно. Суспільство, після багатьох століть мілітарних невдач, загалом вже погодилося зі своєю долею, що і відобразилося у різних єврейських збірках, таких як «мішна», тобто списані усні додатки до Тори, чи у багатьох тодішніх «мідрашах», тобто тлумаченнях Писання різними вчителями чи школами, вже бачимо заклики покинути різного роду помсту ворогам чи тим більше ближнім, а весь суд залишити Богу.

Новий Завіт і питання помсти

Ісус Христос у своєму Євангелії підносить питання відношення до ворогів на вищий рівень. Здається, що якщо дивитися на вчення Ісуса про «непротивлення злу» у певній відірваності від загального контексту, то з цього може вийти своєрідний «наївний пацифізм», який закликає лише до терпіння, до непротивлення злочинцям і до абсолютно пасивної постави перед силами зла і перед ворогами.

Новий Завіт закликає, щоб ціле життя учнів Христа, тобто християн, було наслідуванням свого Вчителя, чи як каже Апостол Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал 2, 20). А Христос, як пише Апостол Петро у своєму Першому Посланні «…був злословлений, але сам, навпаки, не злословив, страждав, та не погрожував, а здався на Того, Який судить справедливо» (1 П 2, 23). В Нагірній проповіді, яке багатьма коментаторами вважається осердям Євангелія, або «Євангелієм в Євангелії», Христос проводить знамените переосмислення древньої аксіоми «око за око», на якій власне побудоване «право помсти». Він так говорить:

«Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт 5, 38-42).

Такий радикальний заклик Христа, щоб не чинити опору злочинцям, а навіть їм віддавати те, чого не домагаються, деякі читачі Євангелій потрактувати також радикально і дослівно, пропагуючи так званий «пасивний» чи «ненасильницький опір». Це були такі особистості ХХ століття як хоча б Магатма Ганді в Індії чи Мартін Лютер Кінг у США. Надихали до цього, крім Нагірної проповіді, різні особисті приклади Ісуса в Євангеліях, як на приклад заборона своїм учням помститися негостинним самарянам і зіслати на них «вогонь з неба» (див. Лк 9, 52-56), чи заборона Петру боротися з мечем проти слух первосвященників, які прийшли у Гетсиманського саду схопити Ісуса (див. Йн 18, 10-11).

Проте, в Католицькій Церкві Слово Боже завжди читається цілісно, як у ближчому, так і в дальшому контексті. І тут помічним може бути Апостол Павло, як один з перших великих коментаторів вчення Христа. Він пише у своєму Посланні до Римлян:

«Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: «Мені належить помста, я відплачу», – говорить Господь. Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим 12, 19-21). Власне, тепер вже не вистачить перекладати помсту на Бога, а самому нічого не робити, лише докласти всіх зусиль, щоб поконати зло, але тепер вже за допомогою добра, щоб принаймні спробувати ненависть ворога трансформувати в любов, але напевно щоб самому не впасти у ненависть, але у будь-якій ситуації зберегти любов і мир у серці.

Це образне «розпалене вугілля», як зрештою і вся цитата оперта на старозавітній Книзі Приповідок, де автор пише: «Як ворог твій голодний, нагодуй його хлібом, як хоче пити, подай води напитись, бо ти збереш на його голову вугілля гаряче, і Господь заплатить тобі» (Прип 25, 21-22). Павло прагне у цій своїй настанові римлянам показати, що стратегія Христа може бути дорогою до перемоги, а не просто пасивною поставою перед злом чи відмовою від будь-якого опору злочинцю. Те «розпалене вугілля», яке має бути «висипане на голову» – це своєрідний морально-психологічний опір, виховний момент, спроба усвідомити ворога чи злочинця, що його дії є погані, і його поведінка наганна, це спроба перевиховати злочинця, тобто вивести якесь добро зі зла. Звичайна помста, «око за око», не має на меті жодного виведення добра з існуючого зла, лише просто завдання зла тому, хто завдав зло нам. Це перемога зла злом. Євангеліє пропонує перемогу зла добром. Саме в такому ключі належить читати слова Христа з Нагірної проповіді, в ключі перемоги, а не поразки чи наївного пацифізму.

Зрештою, слова Христа скеровані до кожного особисто, а не суспільства як такого. Іншими словами, ми, як суспільство маємо право на громадські суди, на суспільний захист, на оборону перед ворогами, і це наш громадянський обов’язок. Натомість на особистому, внутрішньому рівні я маю залишатися як той, «в якому живе Христос», і не прагнути особистої помсти, чи особисто покарати винуватця, але залишити це законному органу, чи суду, чи підчас оборонної війни – війську. Зрештою, я як громадянин, можу належати до цих державних органів чи війська, але тоді виконуватиму законне покарання не від свого імені, лише іменем суспільства, держави. Ані Христос ніколи не заперечував існування людських трибуналів, ані пізніші християнські мислителі. Апостол Павло навіть називає земну світську владу «Божою помстою» коли пише:

«Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим 13, 3-4).

У християнстві, що базується на вченні Нового Завіту, від самого початку панувало переконання, що смерть Христа на хресті, пролиття Його крові, Його жертва є найвищою формою перемоги добра над злом, справедливості над несправедливістю, благодаті над гріхом. У Христі розіп’ятому ворогу людства завдана найбільша поразка, і можна сказати старозавітною мовою – найбільша «помста Божа». Dies irae тобто «День гніву», як говорили в Середньовіччі, особливо в літургійній поезії, настане у своїй повноті підчас Останнього Суду. Звичайно, ніколи не можна відривати образ «Бога справедливого», який карає за зло, від «Бога милосердного», який пробачає тих, які каються і навертаються. Автор Послання до Євреїв пише:

«Знаємо того, хто мовив: «До мене належить відплата, я відплачу!» І ще: «Господь судитиме народ свій. Страшно впасти в руки Бога живого!»» (Євр 10, 30-31).

Натомість, Апостол Павло у 2 Посланні до Солунян застерігає і одночасно виражає переконання, що справедливість Божа неодмінно восторжествує:

«Така вже Божа справедливість: відплатити утисками тим, які утискають вас, а вам, що утисків зазнаєте, відпочинок з нами, коли з'явиться з неба Господь Ісус з ангелами своєї сили, у вогні полум'янім, щоб відплатити тим, які не знають Бога» (2 Сол 1, 6-8).

Проте, «останній день» ще не настав, і поки триватиме історія світу, людство очікуватиме цього остаточного дня. І протягом цієї історії, як бачимо, християни і не тільки, досвідчують несправедливості і насилля. Часто вибачають своїм ворогам, проте це завжди навертає тих ворогів чи робить їх кращими. Божа перемога на хресті, як і Божа благодать не чинять людську свободу і людський вибір (в тім теж – вибір зла і насилля) підпорядкованими, лише допомагають їм, надихають, освітлюють, залишаючи однак вибір за ними, за людьми. І так буде до дня Останнього Суду. Тоді вже, коли все сповниться, настане остаточний розрахунок за все добро і за все зло, що сталися в історії, тоді вже врешті, як написано в Книзі Об’явлення Йоана Богослова «Ніякого прокляття не буде більше. А престол Бога й Агнця там, і слуги його служитимуть йому» (Об 22, 3).

Помста у історії християнства та у сучасному світі

Помста, як така – це дія у відповідь на певну дію, яка вважається образою, насиллям, приниженням, несправедливістю, вбивством тощо. Зазвичай, це дія такого самого ступеня наслідків або часто ще більшого. У моральному плані, помста – це спричинення зла і болю тому, хто вважається винним, часом навіть використовуючи при цьому, як об’єкт дії даної помсти, інші особи, прямо невинні, але близькі винуватому.

У сьогоднішньому праві помста вже не є актом справедливості, і зазвичай є заборонена, як прояв самосуду, і карається законом. Різного роду «вендети» (з італійської: vendetta – помста), тобто методи, що мали витоки з давніх часів, особливо на Корсиці чи Сардинії, а потім і загалом у мафійних кланах, як акт родинної кривавої помсти за вбитих членів родини, сьогодні караються законом. Так діється тому, що держава перейняла на себе право виміру справедливості, але теж, щоб уникнути зловживань у цьому питанні. Щось подібне, як у історії пізнього Ізраїля.

Щодо християнського розуміння «уникання помсти», особливо базуючись на словах Христа з Нагірної проповіді, то належить пам’ятати, що від самого початку і до наших днів з приводу цих слів ведуться гарячі дискусії. Було і є декілька інтерпретацій цих думок. Ще за часів імператора Костянтина у IV столітті християн не брали в армію, бо там була можливість вбивати ворогів, а Євангеліє, передусім Нагірна проповідь це «виразно забороняє», якщо розуміти ті слова дослівно.

Але вже після епохи Костянтина християни почали ці слова сприймати не дослівно і загально, лише алегорично і індивідуально. Натомість дослівна інтерпретація перейшла тоді до різних єретицьких рухів і сект, пізніше відроджувалася часом у деяких протестантських спільнотах, у анабаптистів, Свідків Єгови, чи теж у пацифістичних мислителів, типу Еразм Ротердамський, Л. Толстой, А. Швейцер, М. Ганді та інші. Анабаптисти, до речі, прийшли до висновку, що ці заповіді стосуються внутрішнього життя спільноти, натомість зовнішній світ їх не цікавить. Такий підхід, щоб так просто уникнути роздвоєння, був типовий для багатьох християнських спільнот. Ще у ІІ столітті римський філософ Цельс, критикуючи християнство за його відстороненість від справ світу, докоряв йому в тому, що воно залишає собі лише чисті і «возвишені» справи, як то любов, прощення, братерство, натомість всі «брудні» справи, типу війни, державні і політичні питання, земну владу залишає «диким варварам» (див. Оріген, «Проти Цельса», VIII, 68).

Тим, хто змінив підхід до даного фрагменту Євангелія, був св. Августин, при чому дещо випадково. Відповідаючи на закид римського історика Марцелліна, що християни із-за свого вчення далекі від державних справ, Августин робить розрізнення на справи особисті людини і справи публічні, суспільні, в тім теж державні. На особистому рівні християнин повинен у всьому наслідувати Христа, пробачати, мати любов до ворога, проявляти милосердя. Натомість, є державні справи, і державу Августин порівнює до батька родини, який змушений часом карати своїх дітей, тобто робити «добро за допомогою зла». Чимось таким є для Августина теж «справедлива війна», яку держава вимушена проводити, хоча сама по собі війна є чимось злим (див. Августин, Про Місто Боже, 19, 7). Війну таку, однак, належить вести «як лише це можливо милосердно».

Виникла певна двоступенева етика: особиста і суспільна. Зрештою, особисту розширили в Церкві на духовних осіб, яким заборонялося брати в руки зброю, чи теж на ченців, яким початково заборонялося проводити судові процеси. Реформатори початково критикували таку двоступеневу етику, пізніше однак (можливо, з приводу її першого автора, Августина) самі перейняли її. Лютер початково робив поділ не так як Августин, на індивідуальне і суспільне, лише на християнське і світське. У своєму творі «Про світську владу, і як їй належить коритися» (1523) Мартін Лютер пише, що Христові заповіді стосуються всіх людей, а не лише досконалих, натомість заповіді нагірної проповіді стосуються християн, держави натомість мають свої власні закони. А так як християнин живе не сам по собі, лише у відносинах: родинних, сусідських, суспільних, державних тощо, то тут він не може «поводити себе по-дурному, як якийсь святоша», лише має брати відповідальність за ближнього.

Саме з цього приводу можна взяти в лапки «християнську» Нагірну проповідь у державних, світських справах – для блага суспільства. А так як всі християни є постійно у якихось світських відносинах (in relatione), бо не живуть на безлюдному острові, лише у суспільстві, тому можна, на думку Лютера, виправдати відмову від заповідей Нагірної проповіді завжди. До речі, у Кальвіна інтерпретація Нагірної проповіді ще радикальніша ніж у Лютера, в сенсі, ще більш роздвоєна…

Поступово протестантська інтерпретація доходить до августинівського поділу, і вже в ХХ столітті багато богословів будуть твердити, що Нагірна проповідь – це накази для серця людини, щоб воно зберігало мир і любов, бо в суспільстві, чи в будь-яких структурах, церковних також, державних, політичних, це неможливо: у структурах має панувати справедливість, а не милосердя. Парадоксальне питання колись поставив Юліан Відступник, останній язичницький імператор Рима, відносно Нагірної проповіді, передусім Мт 5, 38-42, про ненасилля і про уникання помсти: «Що було б, якби християни приймали цю заповідь серйозно?».

Щоб не впадати у певну «шизофренію» чи теж подвійність, читаючи Нагірну проповідь, належить пам’ятати декілька основних принципів. Перший, що Христос часто використовував у своїх промовах так звані «гіперболи», тобто «перебільшення», щоб підсилити певні теми і привернути до них особливу увагу. Подібні гіперболи часто зустрічаються в Євангеліях, а особливо в Нагірній проповіді. Наприклад, коли Христос говорить про «виколювання собі ока» чи відрізання собі руки», які вводять когось у спокусу (див. Мт 5, 29-30), чи коли говорить, щоб «залишити мертвим хоронити їхніх померлих» (див Лк 9, 60). Христос тут провокує слухачів, навіть шокує, вводить у певного роду символічний протест проти «замкнутого кола насилля», закликаючи у якомусь сенсі розірвати це коло. Так, це перебільшення, але цього не можна у світлі Євангелія перестати прагнути і до цього йти, та для цього працювати. Тобто – це не заклик до пасивності, але заохочення до дії, до дієвого протесту проти насилля і зла.

По-друге, Нагірна проповідь, яка починається з Блаженств, у яких мова про Царство Небесне (див. Мт 5, 3-12), є в певному сенсі есхатологічною проповіддю Христа, тобто промовою про те, що у повноті реалізується у Царстві Божому. Це вже зауважив Апостол Павло, який про слова Христа, щоб «не гніватися на брата свого» (Мт 5, 22) пише наступне у Посланні до Ефесян: «Гнівайтеся, та не грішіть! Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф 4, 26). Тобто, Павло розуміє, що гнів на когось трапляється кожному, однак належить докладати всіх зусиль, щоб пробачати, щоб не тримати гніву, щоб він став чимось звичним і гріховним. Христос у Нагірній проповіді ставить певний ідеал, який ми не повинні ігнорувати, але це не означає, що якщо його відразу не реалізуємо, то ми не виконуємо слів Христа. Ці слова – це запрошення до шляху, при чому, з огляду на їх «шокуючий» характер, усильне запрошення.

По-третє, Нагірна проповідь має в собі не стільки заповіді, скільки Христову інтерпретацію Божих заповідей. Нову заповідь Христос дав одну, коли говорив: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіть і ви один одного!» (Йн 13, 34). Тут натомість Христос подає приклади, які зрештою залишають певне поле свободи, звідси і стільки спроб інтерпретацій протягом віків цих настанов. Також, певним ключем до даних настанов мають бути інші слова Христа з Нагірної проповіді: «Ви – сіль землі… Ви – світло світу» (Мт 5, 13. 14). Християни покликані не протиставлятися «світу» чи всьому «земному», але преображати це все, освітлювати, євангелізувати, нагадувати про вищі ідеали, які возносяться понад звиклим варварським чи навіть тваринним інстинктом вбивати і мстити.

По-четверте, навіть беручи участь у «справедливій війні», чи теж у «виправданому насиллі», яким є захист свої країни, належить усвідомлювати, що це все ще прояви грішного світу, який ще не доріс до Царства Божого, який ще борикається у гріхах, спричинених грішними людьми, з наслідками чого ми власне маємо справу, і у бруд чого ми ще занурюємо свої руки. Хотілося б, що б вже не було воєн, насилля, вбивств, але щоб настав «мир і благодать», проте реальність інша, і доводиться інколи те Царство Боже «здобувати силою», вірніше, захищатися від зла, щоб воно нас не пожерло. Власне, зовнішній мілітарний захист від зла, який характеризується насиллям і вбивством ворога, повинен супроводжуватися внутрішнім миром і вознесенням понад це насилля і помсту. Тих, які захищають зі зброєю себе і свою країну, не може поглинути зло зсередини, яке власне виражається в жазі помсти і такого самого насилля, яке чинить ворог.

Миролюбність повинна домінувати, тобто прагнення миру, прагнення пробачення, прагнення навернення і переміни ворога на хоча б нормальну людину, натомість не може нами заволодіти прагнення за будь-яку ціну знищення ворога з лиця землі, особливо тоді, коли він вже відступив. Знищення ворога, і то вимушене, має місце підчас захисту, але не може стати девізом на все майбуття, бо тоді ми стаємо подібні до ворога: він прагне чинити нам зло, ми йому прагнемо того ж, замість змусити його стати іншою людиною. Десь саме такий намір був у тих перебільшених словах Ісуса з Нагірної проповіді. Миролюбність однак не може стати абсолютною, в тому сенсі, що всі інші дії ігноруватимуться. Миролюбність має домінувати, але в парі з нею має йти здоровий прагматизм, який має мінімізувати насилля і зло, особливо у критичних ситуаціях, коли ворог замахується на наше життя, на життя наших рідних, близьких, співвітчизників. Ці два виміри, миролюбність і прагматизм повинні йти в парі, а не протиставлятися одне одному. Проте, у всякому разі, прагнення помсти, навіть з огляду на прагматизм, навіть підчас агресії, не є християнським прагненням. Якщо воно виникає, то має бути як з тим гнівом, про який пише Апостол Павло: щоб це прагнення не зробити лейтмотивом свого життя.

І врешті, як бути з такими висловлюваннями, що «ми обов’язково помстимося», чи «помста не забариться», або «наша помста буде жорсткою» тощо? Це все належить трактувати як «народний сленг», а не як державний чи тим більше християнський план дій. Навіть державне законодавство не передбачає офіційно таких формулювань, вони більш народні чи «пропагандистські», які часто виникають на підставі справедливого гніву із-за жорстоких дій ворога. Якщо християнам ці вирази дошкуляють, між іншим на підставі слів Христа у Євангеліях, то можна замінити ці слогани на більш, як здається, євангельські: наша відповідь, наш опір, наша відсіч, наша оборона чи наш захист. Adiutorium nostrum in nomine Domini – Допомога наша в імені Господа (Псалом 124, 8).