Філософія релігії як "буття на межі" філософії і релігії
Історія, соціологія, психологія є близькими зовнішніми сусідами і в той же час мають внутрішній вплив, своїх прибічників, свої методологічні школи всередині релігієзнавства. Власне релігієзнавство як наука сформувалося на основі синтезу названих методологій, які застосовувались до нової області досліджень.
Подвійність автономного статусу та синтетичної природи найбільш очевидно виявляється у відносинах релігієзнавства та філософії. Релігієзнавство відноситься до філософських наук, але обстоює власну автономію, використовуючи філософію лише у випадках, зумовлених власними інтересами. Взаємини релігієзнавства з філософією складніші у порівнянні з іншими гуманітарними науками: прагнення до автономії першої конфліктує з універсалістськими амбіціями останньої. Виходом з цієї апорії може бути така інтеграція знань, в якій релігієзнавство отримає рецепцію філософської культури, а в масиві філософських знань відкриються нові, релігійні виміри.
Вочевидь, релігієзнавству бракує філософії. Наразі маємо численні історичні екскурси, описи, детальні реконструкції. Замало серйозного аналізу, філософського осягнення тектонічних зсувів, змін, формацій та відповідних до них концепцій. Майже не розроблена історіософія і структурологія релігії з урахуванням сучасних знань і накопиченого наукового досвіду після Канта, Гегеля, Джеймса, Вебера.
Більш того, філософія релігії мала б починатися навіть не з осмислення історії чи структури релігії, а з фундаментальних питань про можливість філософського рефлексування релігії, його змісту та принципів.
Лише на рівні філософії релігії можна вбачати внутрішню логіку соціально-релігійних змін, зв’язати соціальний та метафізичний рівні релігійності, адже відбуваються не тільки ландшафтні зміни, але й глибинні трансформації релігійного світу.
У релігієзнавстві постійно оновлюється релігійна «картина світу» і його карта, зникають традиційні об’єкти (так, радянського баптизму вже немає, українського ще немає) і з’являються нові – «світове», глобальне, адогматичне, позацерковне християнство - «християнство доби постмодерну».
Новітні форми релігійності знаходять своє місце в структурі релігійного життя, втрачають релігійний імпульс і переходять у статус традиційних. Так «харизматичний рух» поступився місцем харизматичним церквам, які також пережили пік кількісного зростання і ввійшли в фазу інституалізації та формалізації. Що приходить на зміну? «Церква, що виникає» (emerging church), тобто аморфні, формально не визначені хвилі постнекласичної релігійності.
Ще більш мінлива, аніж конфесійна структура, - карта концептів та галерея персон, які уособлюють тривалу еволюцію релігійних ідей і форм. На жаль, більшість дослідників „запізнюються” і рідко бувають в руслі подій, а тому отримують «вчорашній день», користуються неактуальною інформацією і застарілими методами.
Отже, сьогодні слід починати не з цитування класиків філософії релігії, а з проблематизації її немовби очевидних і банальних визначень та характеристик, з окреслення проблемного поля, визначення її ключових напрямів. Це творче завдання для спільної дискусії в широкому колі релігієзнавців. У таких тезах лише пробуємо вказати на один із напрямків, один із модусів філософії релігії, в якому відбувається проникнення у сутність релігійного досвіду, зняття суб’єктно-об’єктного протиставлення.
Відомо, що філософія релігії має щонайменше два обличчя – філософське релігієзнавство як позірно академічну («об’єктивну») науку та філософську теологію як науку гіпотетичну, гіпостазовану, в якій суб’єкт пізнання впритул наближається до об’єкту, або входить в безпосередній контакт. Саме тут стають можливими теологічні інтенції філософії релігії, пов’язані з осмисленням метафізичного ядра релігії, ставленням людини до абсолютного, філософськими інтерпретаціями сакрального та духовного.
Ламентації з приводу філософського дефіциту в релігієзнавстві мають вести до обережних спроб реалізувати бажану інтегральність філософсько-релігієзнавчо-теологічного знання. Зокрема, йдеться про християнську теологію в її філософському модусі, або ж про філософію в її теологічній тематизації.
Християнська філософія, вона ж філософська теологія, є актуальним і водночас мало засвоєним напрямом філософії релігії. Місце зустрічі релігієзнавців та теологів – на філософському ґрунті. Лише буття на межі релігійного досвіду, його філософська рефлексія дає можливість зрозуміти один одного, сягнути глибини досліджуваних феноменів і ноуменів, знайти якісний та репрезентативний матеріал для комплексного дослідження.
Філософська теологія дозволяє вільно мислити теологам, реалізовувати природну теологію, релігійну філософію, метафізику. Для релігієзнавців займатись філософією релігії означає стати хоча б трішки теологом, це серйозний виклик для інтелектуальної мужності, бо змушує ступити на іншу територію, залишивши знайомі терени «канонічної» філософії.
Але подібне зближення, зустріч на кордоні є справжнім випробовуванням перш за все для теолога. Чи зможе бути теолог філософом, чи наважиться висловити, перекласти свій досвід мовою філософських категорій, піддати його критиці і верифікації – це значно більший виклик. На межі дискурсів філософ може відчути те, що добре знає теолог. Для того, що вдалося побачити, почути, відчути по той бік кордону, прийдеться підшуковувати нові слова, відкривати закриту, усталену систему наукових уявлень та пояснень.
Теолог, якому знайоме відповідальне, «ультимативне» філософування, також стає перед необхідністю експлікації того, що вважалось очевидним і єдино вірним.
Можливість філософії релігії і філософії релігійної мало хто сьогодні заперечує. Але філософська теологія, навіть сама гіпотеза, що теологія може бути філософською, залишається єрессю і табу.
Можливо, під дахом філософії релігії теологи-філософи і філософи-теологи, «єретики» та вільнодумці від науки чи релігії знайдуть місце і умови для творчості.
Зустрічний рух філософії та теології призводить до відкритості, адогматизму релігії та науки як світоглядних систем, пояснювальних схем з претензією на універсальність та ексклюзивність. Але саме так – у відкритості та діалозі наукових та світоглядних парадигм – реалізовуються відкритість та діалогізм людської природи. Коли філософія і релігія вчаться культурі „буття на межі”, вони не вигадують нічого нового, лише відтворюють в своїх теоретичних конструкціях багатомірність і складність, притаманні людині. Ця співмірність людини, науки і релігії є добрим знаком на шляху до цілісності релігієзнавства, інтеграції філософських знань і гуманізації теології.
