Наприкінці минулого та на початку цього року мені пощастило взяти участь у вшануванні пам’яті двох лідерів національно-визвольного руху. У селі Воля Якубова (Львівська обл.) – полковника, Голови ОУН Андрія Мельника, та у Києві – провідника ОУН(революційної) Степана Бандери.

А вже перед Різдвом, у Трускавці мав щастя побачити на місці зруйнованого (вандалами чи стихією) погруддя Івана Франка, новий, відреставрований постамент на честь Каменяра. А неподалік нього – ще один, з бронзи справжній пам’ятник І.Франку.

Як з’ясувалося, «бронзовий» встановлено «в піку» відреставрованому. І це при цьому, що у Трускавці є ще два пам’ятника І.Франку: на території санаторію «Карпати» і - ЗАТ «Трускавецькурорт». Виглядає, що Трускавець може потрапити до книги рекордів Гінеса за кількістю пам’ятників Каменяру.

Справді, останнім часом, особливо в Галичині, різноманітні «вшанування» стають звичайними протокольними заходами, де вихолощується зміст тої чи іншої події, або постаті. У багатьох випадках – на перший план виходить бажання за будь-яку ціну «засвітися» у ЗМІ.

Існує ще один аспект цієї проблеми. Як правило, у всіх подібних заходах беруть участь представники українських церков, в тому числі предстоятелі, єпископи, авторитетні священики. Їх присутність, часто-густо, не лише надає дійству особливої піднесеності і духовної ваги, але й, на жаль, освячує «значимість» якогось місцевого магната, олігарха, чиновника, або ж іншого «державного діяча».

І це – недопустимо!

Це яскравий прояв національного провінціалізму, який принижує наших героїв, наше минуле, а отже робить уразливим нашу національну перспективу.

Розумію, що мої міркування можуть не вкладатися у реальність, яка склалася на сході чи півдні України, де українські патріоти можуть лише мріяти, щоб ЗМІ висвітлювали нечисленні заходи, скажімо, на честь ОУН чи УПА. А церковні діячі, зокрема з УПЦ–МП дуже часто «благословляють» щось на зразок пам’ятника російській цариці Катерині в Одесі.

У цьому зв’язку наголошую, що національний провінціалізм, це коли спекулюють на минулому, живуть не справою, а славою великих попередників.

До речі, у цьому ж Трускавці стоїть пам’ятник двом бойовикам УВО-ОУН Василю Біласу і Дмитрові Данилишину, які були страчені польськими окупантами і 80-річчя загибелі яких широко відзначила Галичина. Так от, перед стратою В.Білас сказав знамениті слова: «Жалію, що вдруге не можу вмерти за Україну…»

Молодий юнак, якому не було ще й тридцяти, був і залишається не тільки справжнім героєм, але й докором усім, хто пам'ять про нього, як і про А.Мельника, С.Бандеру чи І.Франка хоче перетворити у фарс.

Богдан Червак