«Гоніння» та війна Московського патріархату в Україні
Пряник і стурбованість
Спочатку ніщо не віщувало бурі: УПЦ МП провела собор, після якого заявила, що «розірвала свої зв'язки з Москвою», — влада ж, зі свого боку, почала допомагати УПЦ МП. Як словом — провладні блогери раптом «розібралися» в церковних проблемах і стали переконувати свою аудиторію в тому, що «УПЦ — не МП». Так і ділом: Держслужба з етнополітики (ДЕСС) на чолі з Оленою Богдан та СБУ в міру сил допомагали УПЦ МП перешкоджати переходові парафій із УПЦ МП до ПЦУ.
Що це затишшя — ненадовго, було зрозуміло всім, хто спостерігав за церковною ситуацією в Україні не з учора — як, на жаль, чимало тих, хто взявся творити нову державно-церковну політику в умовах війни.
Було абсолютно зрозуміло, що ніякого «розриву з Москвою» на соборі УПЦ МП насправді не сталося. І не могло статися з багатьох причин. Тобто коли уявити собі, що між УПЦ МП та владою була певна домовленість на кшталт «ви йдете з-під Москви, а ми допомагаємо вам утриматися в Україні», то цей договір від самого початку був утопічним. Уже сама згода влади взяти участь у цій виставі свідчить про рівень її некомпетентності в питаннях церковної політики.
Стратегія, тактика й риторика церковних функціонерів під час війни — і навіть після «історичного собору» — геть не змінилася, що водночас і найбільше дивує, і найбільше обурює. Вони й цього разу поводяться так, наче все, що відбувається, — «історичне непорозуміння», яке мине, мов з білих яблунь дим, і все повернеться на круги своя. А отже, не потрібно нічого змінювати й самому змінюватися. Навпаки, треба постаратися зберегти і структуру, і зв'язки — фінансові, дружні, агентурні, всі.
І ось ми знову спостерігаємо звичну картину. З одного боку, «добрі священики» пропонують владі «пряника»: з різним ступенем щирості кажуть те, що вона хоче почути, й навіть приносять якісь папірці, де комар носа не підточить. А з іншого — «злі священики» активізують свої протестні ресурси: хресні ходи та інші масові акції, звернення до влади владик і парафіян із проханням «припинити гоніння». Є, втім, і третя сторона — зовнішньополітична: на Заході «друзі МП» піднімають хвилю «глибокої стурбованості» з приводу «гонінь на віру», які українська влада практикує «під шумок війни».
Ця «глибока стурбованість» і «гоніння» — звісно, пісня теж не нова. Та в нинішніх обставинах вона набуває трохи іншого звучання. Європейські адвокати путінської Росії не проґавлять нагоди покористати цю тезу повною мірою. В цій ситуації будь-які «порушення демократичних принципів» можуть послужити зручним приводом скоротити програму підтримки нашої країни у війні проти Росії.
Втім, якщо українська влада прорахувалася, переоцінивши договороспроможність УПЦ МП, в УПЦ МП теж прорахувалися — не врахували особливості моменту й людей, що перебувають при владі. Ті стратегії, які працювали досі, більше не є ефективними. А люди при владі мають величезну підтримку як усередині країни, так і за її межами, й водночас обидчиві, як артисти.
Супермен проти Чужого
Владі знадобилося кілька місяців, аби зрозуміти, що її водять за носа (водити її за носа було тим простіше, чим охочіше вона обманювалася). Насправді ж УПЦ МП зовсім не «порвала» з Москвою — просто приховала свої зв'язки глибше. Та й то не дуже старанно, — і в цьому можна було побачити ознаку особливого презирства керівництва церкви до керівництва країни.
Загалом, не можна сказати, що українська влада не має приводу розсердитися на УПЦ МП. Те, що влада сама скоїла дурість, повіривши в «геть від Москви», робить пігулку більш гіркою, а удар у відповідь, відповідно, — лютішим.
Таким ударом став рейд СБУ в Чернівецько-Буковинській єпархії, після якого в мережу було злито фоті напівголих чоловіків, а інформація про те, кого знайшли в ліжку архімандрита і за п'ять хвилин єпископа Микити Сторожука, затьмила решту знахідок. Удар був прицільним: архімандрит Микита — протеже митрополита Київського Онуфрія. Не думаю, що влада мала якийсь особливий зуб на архімандрита чи докази його особливої «ватності». Він узагалі, можна сказати, під руку попав. Справжнім адресатом «меседжу» був митрополит Онуфрій та керівництво УПЦ МП.
Митрополит Онуфрій, до речі, зрозумів меседж правильно. І холоднокровно підняв кинуту рукавичку: вже за два тижні після «секс-скандалу» він, наче нічого й не сталося, висвятив архімандрита Микиту в єпископи. Підкресливши тим самим, що не бачить у діях влади нічого, крім бажання залякати чи покарати. І що він не боїться.
Отже, ставки підвищуються з обох боків. І йдеться вже не про можливі комбінації чи договори, а прямо про ліквідацію УПЦ МП в Україні.
Момент для цього як ніколи зручний. По-перше, УПЦ МП давно годилося б переглянути свої звички, — в ній занадто багато радянського, російського та кремлівського. Всього цього церкві слід позбутися — задля її ж блага.
По-друге, у влади є така можливість, — і це теж безпрецедентне явище. Володимир Зеленський має величезний кредит довіри як на Заході, так і всередині країни. А вже в питанні ліквідації «московської церкви» йому точно гарантована підтримка мас. Тут воєдино зіллються умовні 25%, які давно до цього готові, з умовними 75%, які готові підтримувати свого обранця у всіх його починаннях. Та й, незалежно від ідеологічних і партійних уподобань, українці готові воювати з будь-яким ворогом — як зовнішнім, так і внутрішнім. І чим менше перемог на фронті, тим актуальнішими стають перемоги над внутрішнім ворогом.
Тим складнішим виявляється завдання тих, хто вирішуватиме питання, як вчинити з УПЦ МП.
Брехня без спасіння
Проте ті, хто прогнозує «повну ліквідацію УПЦ МП», формують у публіки завищені очікування. «Ліквідувати церкву» для вуха людини із зачатками демократичної свідомості звучить як непрощенне закляття в «Гаррі Поттері». Хоча, звісно, багато «захисників канонічного православ'я» намагатимуться подати справу саме так. Але Україна — на щастя чи на жаль — не може дозволити собі таких радикальних жестів.
Проблему УПЦ МП доведеться вирішувати іншими методами — юридичними, економічними, судовими. Ця робота вже розпочалася — проходять обшуки в монастирях і єпархіях, на керівництво конфесії накладено санкції. Але це тільки початок великого шляху з очищення української церкви від радянської та імперської спадщини, яка — незалежно від того, що хочуть, думають і за кого воюють її парафіяни, — тягне Україну назад в імперію й СРСР. УПЦ МП — одна з пострадянських структур, котрі потребують ревізії й реформи, щоб жити далі та відкривати шлях у майбутнє своєму народові. Це не єдина така структура, я б могла скласти цілий список, але зараз ідеться саме про церкву.
Питання в тому, як переконати церкву, що її політичні орієнтири роблять її чужорідним тілом для країни, де вона вершить свою місію. Що роль провідника та хранителя «руского міра» її компрометує. Що її брехня — і про те, що «церква поза політикою», і про те, що вона «порвала з Москвою», — очевидна, а на тлі щоденних трагедій війни — просто мерзенна.
Про всяк випадок повторю: церкву не можна ліквідувати, бо церква — це вся сукупність вірян, які дотримуються певних доктрин і традицій. Але можна вплинути на церковне керівництво і змінити церковну політику. Церкві цілком під силу прийняти той факт, що можна бути церквою «канонічною», «істинною», «Христовою» і не бути при цьому церквою Московського патріархату. Це, звісно, буде непросто: УПЦ МП виховала всередині себе величезну кількість людей, упевнених у тому, що «істинна Христова церква» і «Московський патріархат» — синоніми. Тобто розрив із Москвою означає розрив із Христом. А розрив «триєдності Святої Русі» — це розрив самої Святої Трійці.
Тому не потрібно «ліквідовувати церкву» — достатньо ліквідувати брехню, яку вона зростила всередині й навколо себе. Це потрібно насамперед їй самій.
Але як це зробити — як переконати церкву змінити щось у собі? Для початку бодай просто відмовитися від брехні? І чи вистачить нинішній владі на це волі та розуму?
На це питання доведеться відповісти новому керівникові реформованої ДЕСС Віктору Єленському. Вже саме його призначення на цю посаду можна розглядати як «декларацію про наміри» влади стосовно УПЦ МП. Компетенція Віктора Єленського і як релігієзнавця, і як фахівця з церковної політики поза сумнівами. І так само поза сумнівами його ідеологічна орієнтація, — він просував ідею ліквідації Московського патріархату в Україні впродовж усієї своєї політичної кар'єри. Те, що він, після тривалої співбесіди з президентом Зеленським, незважаючи на всі ідеологічні розбіжності, таки погодився на посаду голови ДЕСС, може означати, що в нього є ідеї, як Україні позбутися Московського патріархату, а його повноваження для цього — достатньо широкі.
