Господь в окупації: спогади пастора з Харківщини

Та чи був Бог в окупації? Звісно, так. Саме про це історія служителя Анатолія.

Анатолій Старусєв – пастор церкви “Блага Звістка” у смт Савинці Харківської області. Упродовж шести місяців (із березня до вересня 2022 року) його дім був окупований російськими військами. Кілька сімей помісної церкви встигли виїхати. Діти пастора були на підконтрольній Україні території, а він із дружиною продовжили працювати та служити у Савинцях.

Під час окупації пастора заарештували, пʼять днів протримали у вʼязниці, після чого відпустили.

Початок окупації

У березні до нас зайшло багато військ – броньована техніка, солдати з автоматами. Селище окупували. Сімʼї з малими дітьми встигли виїхати раніше. Я залишився. Як я міг поїхати? Як пастор, я не мав права так вчинити.

Але дедалі ставало все гірше і гірше: не було чого їсти, ринок і магазини не працювали.

Виживали завдяки невеликій млинарні. Усі, в кого була пшениця, привозили туди, щоб змолоти на борошно. Аби купити 5-10 кг, чергу займали з третьої ранку.

Часто не було світла і газу. Готували хто на чому міг: на дровах, біля підʼїздів, на вулицях. Допомагали літнім людям, у кого не було дітей або вони евакуювалися.

Згодом місцеві бізнесмени почали їздити в Купʼянськ. Купували там уже російські продукти, бензин, балони з газом, електричні пічки і привозили у Савинці.

Пʼять днів у катівні

Протягом цього часу я ходив на роботу, охороняв обʼєкт. Окупанти приїжджали і вилазили на верх елеватора – такий у них був пункт спостереження. Потім помітили, що там є слабкий звʼязок. Вони контролювали всіх, знали, хто кому телефонував і про що сповіщав. Я бачив, як забирали людей.

Одного дня прийшли на наш обʼєкт у пошуках ДРГ. Нас, чотирьох працівників, повезли у відділок поліції в Балаклії. Там вони облаштували катівню. Спочатку нас допитали, а потім посадили у камери. Я сказав, що пастор, але вони лише посміхнулися, нічого не відповівши. Хоча саме перед цим балаклійського пастора Олександра Салфетнікова арештували і сильно побили. З нас били лише одного співробітника. Але принижували всіх! Повністю роздягали, перевіряли на татуювання.

Я зрозумів, що це було їхньою головною метою – принизити людину, щоб зламати свободу і гідність, щоби кожен почувався рабом.

Годували вранці і ввечері – по ложці каші. У туалет ходили в камері, лише один раз на день нас виводили надвір. Воду пили технічну. Залишали на якийсь час, щоб відстоялася. Слава Богу, жодних кишкових захворювань не було (посміхається).

На четверту добу мене викликали, запитали, як самопочуття. У мене не було важливих пігулок для нормалізації рівня цукру в крові. Попросив, щоб рідні привезли ліки. Тоді я дізнався, що про мене ніхто нічого не знає. Потім мені сказали, що дружина від хвилювання аж змарніла.

Але мене повезли в поліклініку, стан був критичний.

На пʼяту добу відпустили. Ми пробули там із 7-го до 11-го серпня включно.

“Боже, Ти там, а я тут. Як?”

Місця у камері бракувало. На ліжко боком могло б поміститися п’ятеро людей. А нас було восьмеро. Тому ми спали по черзі.

Коли настав мій час сидіти біля “кормушки” – віконця у важких металевих дверях, я дивився на зоряне небо. У камері стояв дуже сильний сморід: в туалет же всі ходили.

І я почав молитися: “Господи, ти там, а я тут. Як? Чому?” А Він відповів: “Я теж тут. З тобою. У цій камері. В цьому смороді. Я тут”.

Як у біблійній історії Шадраха, Мешаха й Авед-Неґо, коли між ними в печі був хтось четвертий, Господь був зі мною. Я зрозумів: усе під Його контролем, Він усе бачить. Його серце плаче.

Звільнення

Коли прийшли українські військові, все селище раділо.

На краю села жила наша сестра із церкви – самотня літня жінка. Поряд із нею стояло чотири російських танки. Під час контрнаступу їх почали обстрілювати. Окупанти дуже злякалися. Забігають до сестри у двір і кажуть: “Бабусю, де у вас підвал?” Вона їм показала. Тоді один каже: “Бабушка, я не хочу умирать”. Вона відповіла, що молитиметься за нього. Він зрадів: “Молитесь, молитесь, я только женился, не хочу умирать”. Після обстрілу вони вискочили, кинули танк і побігли. Додому… Бог зберіг її.

За три години знову прийшли військові у двір. Вона каже: “Ви ж нещодавно були. Що ви ще хотіли?” А вони українською привіталися: “Добрий день”. Так швидко все відбулося.

У сусідній Гусарівці, розповідають, було вісім тисяч російських військових, багато техніки. Коли наші наступали, їх було в рази менше. То ті втекли, бо були перелякані: думали, що їх багато. Перемога за Господом!

Після деокупації, у березні 2023-го року, церква “Блага Звістка” відсвяткувала 25 років. Незважаючи на небезпеки і замінування, змогли навіть зібрати урожай і вже цієї осені мати Свято жнив.

Савинці від Купʼянська за 60 км. Хоча новини тривожні, люди у селищі продовжують працювати, одружуватися, служити місцевим мешканцям. Через гуманітарну допомогу у церкву прийшло п’ятеро людей. Вони почули Слово Боже і були вражені красою та миром, який приходить від Христа.

Пастор Анатолій підсумовує: “Війна показала, які у кожного стосунки з Богом і духовний стан. Хто ділиться, допомагає, перймається долею інших, хто виїжджає і хто засуджує тих, хто виїжджає. Не засуджуйте, робіть те що можете і там де можете!”

Одне з багатьох свідчень Божої любові

Якось у період окупації нам вдалося домовитися про гуманітарну допомогу із підконтрольної Україні Андріївки (Балаклійський район). Я попросив голову селищної ради, щоб він заїхав до мого зятя і взяв допомогу на церкву.

На блокпості у Савинцях в них майже все забрали, допомогу на 300 людей. А ту, що була призначена нам, залишили, коли почули, що вона для церкви. Не знали ж, яка церква – православна чи протестантська.

Ми служіння проводили регулярно. На них ходили всі члени церкви. Хоча масові заходи забороняли.

Ми й співали. Навіть улітку, коли були відчинені вікна. Але нічого не трапилося. Ось такі маємо свідчення Божої любові!