Гуцульська легінська коляда варта охорони ЮНЕСКО

Тепер залишилося пройти всі необхідні процедури на державному та міжнародному рівні.

Отже, що таке гуцульська легінська коляда, «плєс», який намагаються зберегти на Прикарпатті, кореспондентові РІСУ розповіла музикознавець, фольклорист, викладач Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, член Національної спілки композиторів України Олександра Турянська.

«Це є абсолютно рідкісна надзвичайна і унікальна річ, — розповідає пані Олександра. – З початку свого виникнення з християнством гуцульська коляда плєс не була пов’язана взагалі. Бо у ній є мотиви, які по-особливому говорять про створення світу, опосередковано про Потоп. Пізніше, з християнською епохою, з’явилися мотиви, власне, Різдва Христового. Цей народ – гуцули, ставився до релігії по-своєму. Отже, його міфологія дохристиянська переплелася з християнською. Гуцули не були такими аж ревними християнами. Як можемо бачити у деяких дослідників, у них є свої казки про створення світу, які свідчать про відсутність страху Божого. То ж коли з’явилися, власне, християнські мотиви, то вони адаптовувалися до життя, побуту гуцулів, яке виглядало достатньо приземленим».

Зі слів дослідниці, сам колядницький обряд — це надзвичайне явище з безліччю сюжетів. «Чому мене вразила ця коляда вперше, коли я наприкінці 80-х років поїхала в експедицію в Буківці до родини Тафійчуків, — каже вона. — Тоді побачила як на цілий день колядники приходять у хату гуцула. Коли вони ідуть горами з трембітою, рогами, дзвіночками – видовище просто казкове. Хода їх цікава – вони ідуть то вперед, то назад, ніби вимагаючи ще більшого запрошення. А коли підходять до хати то виходять газда і газдиня, щоб їх зустріти. Колядники танцюють «круглєк» приспівуючи:

Різдво Христове – весела днина!
Весело встає кожна людина.
На Різдво рано всі си збирають
Та й у Дім Божий всі поспішають.
Отці духовні на службу встали,
Євангеліє людям читали.
Люди уважно усе слухали,
Усе слухали та й уклякали.
Ой вийди, вийди, газдо із хати,
Будемо тобі колядувати.

Вийшовши з хати, назустріч колядникам, газди несуть колач, рушник, повісмо. А попереду колядників стає виборець з хрестом у руках – той, хто набирає їх групу, і «береза», який має в руках дзвінок. На хрест газдиня пов’язує рушник або повісмо, які є дарами для церкви. Далі колядників запрошують до хати, де ті залишаються на цілий день. Колядують бо мають «обколядувати» кожного члена родини. Цікаво що в тих колядах возвеличують людину:

Ци дома, дома наш пан господар у злоті?
Сам пан у злоті, й єго челєдочка у злоті.
Ой, ми знаємо, що він є дома у злоті,
Ой, сидить собі по конец стола у злоті.
На єго столі круті калачі у злоті
Круті калачі з ярої пшениці у злоті.
Сам пан у злоті, й єго челєдочка у злоті.

Я одного разу бачила у Верховині, десь наприкінці 90-х років, коли було одночасно до 300 колядників».

В перший день Різдва колядники приходять під церкву, стають навколо, разом співають колядку і діляться на групи. Кожна з них має свого провідника – «березу». Обходять церкву, клякають на коліна, щоб їх поблагословив священик, після чого розходяться по селі колядувати.

Цікаво, що навіть у ту хату, де ніхто не живе, теж приходять, щоб пробудити там життя.

Але є і випадки, коли до людей, які мають погану славу, колядники не ідуть. Це велика ганьба і громадське осудження.

Починається коляда від церкви та будинку священика і закінчується теж. У коляді беруть участь лише чоловіки. Було таке повір’я, що вони «божі люди», тому повинні увесь період коляди поводитися як монахи. Вони не мали права пити горілку і повинні були зберігати цноту. Тому, навіть жили окремо від своїх помешкань доки не «обколядують» усіх жителів селища.

«Крім того, що хлопці окрім співу, танцюють «плєс» і жартують», — продовжує дослідниця.

На дворі мороз, плєсати не мож.
Як тепло в хаті – будем плєсати.
Як має сина, то давай сира,
Як має дочку, то меду бочку.

Збирають кошти, які господарі кидають у дзвінок. Колядники дзвонять і перекидають їх у торбу «виборцеві». Далі – частину коштів дають на церкву, частину – ділять між собою, а частину можуть віддавати на благодійність.

Існує так само коляда, у якій згадують покійних з родини. «Такого немає ніде в світі, — наголошує пані Олександра. – Це, так звана, «вмерла коляда», яка починається сигналом трембіти. Далі легенько дзвонять дзвіночками на топірцях і великим дзвіночком. Співають сумну коляду, згадуючи людину, яка померла, її життя і смерт. Далі – моляться за його душу.

А геть кумедно виглядають колядки до свійських тварин, які є в господарстві. Наприклад, до бджіл. Колядники ідуть на пасіку, стають навколо вулика, знімають шапки, кладуть хрестом топірці. Донька родини насипає у зняті шапки пшеницю і стає в середині кола і всі «плєшуть» щось схоже не аркан і співають коляду, у якій згадують бджіл.

Віншування звучить так:

На небі віха, до землі стріха,
Дай же вам, Боже, довгого віка.
На небі віха, до землі стріха,
Дай же вам, Боже, з дітей утіхи.
Дай же вам, Боже, воли, корови,
Бо ми вже йдемо, будьте здорові.

«Я маю також текст коляди з 1693 року, — розповідає дослідниця. — У ній ідеться про те, що коли ще не було світу, неба і землі, а було лише «синє море а на морі явороньки, а на явороньках – голубоньки» і вони «раду радять — як нам світ заснувати».

Спустимося на дно моря,
дістанемо дрібного піску,
його посіємо, а там стане чорна землиця,
дістанемо золотий камінь – посіємо,
то стане ясне небонько.
Ясне небонько, світле соненько.
Світле соненько – ясний місячик,
ясні зірнички — дрібні звіздочки.

Ця коляда розповідає про той час, коли тільки створювалася земля. Тут бачимо мотиви казок. Я була зацікавлена тими мотивами ще у свої студентські роки. Тоді в селі Корнич на Коломийщині, коли записувала фольклор, почула дуже цікаву коляду, яка починалася з «Же». Очевидно, раніше вона починалася зі слів-звернення до Дажьбога. Коли такі, так звані свіцькі колядки, почали заборонятися на гуцульщині церквою, їх просто скорочували. Але таких архаїчних мелодій з цікавими ходами пізніше не можна було віднайти. І саме таку я записала у дуже старенького дідуся:

Же ой по горі, горі
Вітрець повіває,
Же на синєє море
Та все висихає…
Травою-барвінком заростає
Ату траву олень спасає
А той олень дев’ять ріг має
А тім дев’ятім світла-світлонька
А в тій світлоньці – ясне соненько».

Пізніше це порівняння – сонце, місяць і зірки стали у гуцулів родинним символом. Мама – сонце, очевидно, пов’язано з матріархатом, тато – місяць, діти – ясні зіроньки.

«Я бачила зображення трипільного оленя і у нього на голові справді дев’ять рогів, — каже пані Олександра. — Цікаво, що у легінських колядах досі збереглася та символіка і порівняння. І, взагалі, ті коляди дуже об’ємні, великі — мають тексти до 60-80 куплетів. У них мовилося і мовиться про повсякденні проблеми, в тому числі – пияцтво. Адже, тоді теж існувала така проблема, є вона і зараз. Звичайно – мотиви родинні, землеробські».

Разом зі своїми студентами Олександра Турянська створила виставу, яка відтворює гуцульську коляду. Її показували у Києві та Торонто, де вона мала курс лекцій в Українському інституті святого Володимира, куди запросила пані Марія Рипан – племінниця блаженнішого Любомира Гузара. Лекції зацікавили отця Петра Галадзу, який побудував церкву в Бремптоні. Він запросив показати виставу про коляду у його церкві. Сам отець трембітав. Був присутній місцевий єпископ.

«Також я організувала у нашій «Просвіті» товариство «Світовид», де ми зберігаємо і відтворюємо майже автентичну гуцульську коляду, — ділиться дослідниця. — «Світовид» — це інженер, і програміст, і юрист, будівельники. Ми виступали на Майдані під час Революції Гідності, у Києво-Могилянській академії. Виступаємо скрізь по області. Отже, намагаємося скрізь популяризувати цю коляду. Добре, що є фестивалі, у яких теж радо беремо участь. Зберігаємо таким чином легінську коляду, «плєс», який пережив різні історичні епохи».