Хочу, щоб відчували любов: як живе громада ПЦУ Покровська

Місто стало передостанньою зупинкою експедиції Української Освітньої Платформи (УОП) східною Україною. Учасники відвідали п’ять міст і шість активних громад різних конфесій. І на кожній локації, від Вільчі на Харківщині до Кривого Рогу, переконувались, що найцінніше у кожній спільноті — це її люди.

— Що ж ти робиш, іроде! Це ж тварина Божа!

Високий сивобородий чоловік акуратно відв’язує від церковного хреста поневолену козу. «Тварина Божа», не приймаючи епізод близько до свого козиного серця, мирно відправилась скорочувати популяцію трави на найближчому полі.

Фігуранти справи: вищезгаданий високий чоловік, схожий водночас на святого Миколая і Андрея Шептицького; “ірод”, який і прив’язав козу до хреста як протест чи проти ПЦУ, чи проти релігії та її символів в цілому (мотивація залишиться для нас загадкою); маленька кругла церковця, пофарбована ніжно-рожево.

Таким було наше перше знайомство з Свято-Покровським храмом ПЦУ і його сусідами.

— Бути священником української церкви на сході — це дуже інтересно. Відчуваєш себе першопрохідцем. Розповідаєш щось про українську духовність, тебе питають — які ще молитви на українській? А Бог українською розуміє?, — весело пояснює отець Олександр Солдатенко, настоятель майбутнього храму і його головний будівничий.

Шахтар з двадцятидворічним стажем, за світською освітою — тракторист широкого профілю. Священник дружить з чорним кольором — чорний підрясник днем змінюється на чорний підземний пил вночі. Днем Солдатенко виконує свої священничі обов’язки, вночі — допрацьовує стаж у шахті.

— Я ж не завжди був священником — власне, священником тільки п'ятий рік. Мушу працювати — наймолодшій дитині немає ще й тринадцяти, тому з шахти не піду навіть після пенсії, хіба перейду чисто на надземний стаж, — говорить отець Олександр, зосереджено вкладаючи церковний аналой для транспортування в храм експедиційною машиною. За роки служби на сході священник навчився філігранно поєднувати різні види своєї місіонерської, господарської та комунікаційної діяльності.

Отець дванадцять годин поспіль працює на вуглевидобувній ділянці як різноробочий по гірничому ремонту: прикріпляє арочні кріплення, які тримають породу.

— Працюємо три дні, зміна — 12 годин. Приїхав, поспав — поїхав знову. Потім їду додому, один вихідний, потім знову — 3 дні по 12 годин. Це, звісно, порушення, шахтар повинен працювати 6. Але ми не жаліємось, бо працюємо на приватне підприємство: зарплатня, соціальний пакет. Більшість людей у Покровську так живе — а не подобається, ну то йди звідси. Альтернативи небагато.

— Отче, а як ви встигаєте, витримуєте з таким графіком?

— Якби не Господь, нічого не було би. Ми можемо і не бачити, як він допомагає, — діалог відбувається, поки всі вишиковувались біля церквиці для спільного фото. На руках у пані Наталі, помічниці отця і керівниці родинного центру, куди нас і запросили, лежав магнітофон, як електронне кошеня: православний храм тут будують під “Один в каное” та “Океан Ельзи”.

На будівництві працювали три людини — сам отець Олександр, пан Ігор, його найближчий помічник, та зять отця. Впродовж 20ти днів, з восьмої ранку до восьмої вечора — кажуть, брати інших людей дорого. Дах накривали два хлопці — за 200 гривень на день, більшого отець поки заплатити не міг.

— Ніхто з нас не будівельник і не архітектор — раніше такого не робили. Взяли розміри, покреслили, подивились по ютубу, як каркас будується — щось та й вийшло. Таки мабуть ми десь промазали — але стоїть, не падає.

Тай двері церкви відкриті для всіх, але тягнути нікого туди не буду. Хочу, щоб відчували любов, а не геєнну вогняну.

“Вулик”

До приміщення нас заводять якраз вчасно — як тільки за нами зачиняються двері, за вікном зривається злива.

З ініціативи отця Олександра, українська православна громада Покровська створила родинний центр “Вулик” — дві кімнати з жовто-зеленими стінами, які самі творці центру називають острівками повзучої українізації міста.

— “Українізацію” провели, вулиці переназвали, але з людьми так не спрацювало. Якщо людина “сєпар”, то вона лишається “сєпаром”. Російські люди хотітимуть “русского міра” — на день Європи всі гарно одягаються у вишиванки, але щось дійсно українське викликає реакцію: "Бандера? Шухевич?". А ті, хто намагається нести українські ідеали — звісно ж, "полоумниє", — пояснює отець і займає чорний пластиковий стільчик біля вікна.

Центр намагається задіяти всіх членів родини: для дітей функціонує хімічний гурток під керівництвом пані Тетяни, шкільної вчительки, яка погодилась розбудити в дітях інтерес до навчання за допомогою практичної хімії. Пані Анастасія веде гурток малювання та валяння іграшок; пані Олена — мама учня, допомагає пані Наталі займатись інстаграмом та фейсбуком “Вулика”.

— З останнього? Робили зубну пасту для слона, — помітивши, що ми не дуже собі уявляємо, звідки в Покровську слони і чому їм різко знадобилась зубна паста, пані Тетяна уточнила. — Діти змішують концентрований перекис водню з барвником, дріжджами, і миючим засобом. Виходить красиво.

На запит “зубна паста для слона” гугл демонструє пухнасту гриву різнокольорової піни, яка виривається з пластикових пляшок під загальний захват юних хіміків.

Для жінок “Вулик” передбачив заняття з фітнесу — для цього в одній з кімнат встановлені дзеркала в повен зріст, наразі спортом тут займається вісім покровчанок. Ідею гурту для чоловіків настигла доля Титаніка.

— Родина у Покровську дуже занедбана. Зачепи кожного — купа проблем. Тому ми намагаємось зробити наш вулик місцем дозвілля для всіх, для всієї родини. Пробували зробити татівський вечір..., — пауза.

— І що? — обережно запитую я.

— І нічого. Наші тати збігаються, тільки якщо перед ними помахати пивом чи шашликом, — констатує отець. З під довгої чорної ряси виглядають спрацьовані кросівки та армійські штани кольору хакі. — Тому спасіння ХХІ століття — через дітей, через живого Бога. От ми і шукаємо різноманітні речі, щоб зацікавити людей — не виходить, пробуємо щось інше.

Задумка отця Олександра — змінити напрям мислення населення Покровська.

— Якби от тато прийшов на хімічний гурток — принаймні постояв біля дверей — то наступного разу дитина прийшла би сама, і бігом. А якби ще знайшлася людина, яка організує кінозал, було би взагалі круто. Ми ж все маємо. І апаратуру, і колонки. Тільки ж організувати, поставити — був би лиш хтось, хто б виділив хоч трішки часу. І люди б приходили, — мріє вголос отець, який хотів кіноклуб для Покровська одразу. Проте парафіяни настояли на необхідності родинного центру, і священник віддав частину відповідальності громаді.

— Наш центр важливий, тому що всі дорослі на роботі, а діти — хіба в телефонах. Тому ми хочемо дати їм можливість розвиватись, налагодити родинний зв'язок. На уроках малювання діти спершу бояться зробити щось неправильно, а коли чують, що у них є повний карт-бланш творчості — на третьому занятті на сторінках з’являються рожеві і літаючі жирафи. А один з хлопчиків навчився робити сестрі сережечки, — гордо пояснила пані Анастасія.

— Наразі населення зорієнтоване на те, щоб випить, погулять, зробить селфі — і на другий день страждати через перший, — продовжує викладачка валяння. — Я прийшла в бібліотеку, щоб взяти синові україномовних книжок. Так їх за три місяці ще жодна душа не читала. І не буде читати. Батьки в тому не зацікавлені. Тому деякі діти не дуже-то розуміють, що таке моральні цінності — для них нормальна поведінка булити когось за погані шкарпетки чи відсутність айфону.

На території храму отець планує поступово створити соціально-відповідальний бізнес: басейн, пекарню, майстерню і культурний центр. Сподівається, що людей буде легше залучити до спілкування між собою, якщо після виходу з недільної служби у родин буде вибір — чи піти “атдихать” з алкоголем, чи зводити дитину до басейну. Отець Олександр сподівається, що на проповіді зможе трішки присоромити тих татів, які зовсім не займаються дітьми. Говорить, що є люди, з якими можна працювати. Вони просто навіть не здогадуються, наскільки якіснішим може стати життя родини, якщо в нього врешті включиться батько.

— Проблема не в дітях, проблема в батьках, — каже отець Олександр і відразу наводить приклад. — Ми отримали в УОП грант на клас випалювання по дереву. Цілий місяць минулого грудня проводили заняття безкоштовно. Дітей було — тьма. Коли з часом попросили оплату хоч на матеріали, половина відразу відсіялась. Будь-який спільний захід, коли просимо, щоб допомогли батьки — телефон пікає, трубку не беруть.

Для отця це особливо болюча тема — кілька років тому він з дружиною створив дитячий клуб "Капітошка+": проводили конкурси, дитячі свята, з власних грошей купував дітям міні-подарунки.

— Пам’ятаю, батьки рухають своїх дітей: "бери, бери більше", “поміняйте нам цю іграшку на іншу, вам же дають”. Ми змирялись з тим ставленням. Дітей чужих у місті нема, вони всі наші. Нам же всім не вистачає любові. І хай нас мало. Але ми не “ в тєльняшках”. Ми в облаченні Божому.

Отець Солдатенко пояснює, що вони з дружиною народились як українці на початку Революції Гідності: почали вивчати історію, дивитись купу українських фільмів, які раніше просто минали. І він розуміє — таку метаморфозу пройшли не всі.

— Жінка в моєму під'їзді якось дуже здивувалась, коли матушка їй розказала, що Христос єврей за національністю. Як єврей? Нам батюшка казав з євреями навіть в бані не купатись, а тут он виявляється, що сам Христос — єврей, — стинає плечима отець і цитує. — Слово Боже каже: "народ мій гине від нестачі знань". І ще каже — як людина жертвує свій час, то людина знайде його інакше. Може не у фінансах, чи речах — може у здоров'ї, може у нових горизонтах. А я от в людях. Мої люди, мої дівчата — мій найбільший скарб.

Бо люди, у яких горять очі до перетворень, мають Божий погляд на світ.

А ось це — обіцяна зубна паста для слона.