Хрест і тризуб владики Андрея

21.01.2010, 10:56
Зошит із записами послань і листів владики Андрея довгі роки був «утаємничений» під заголовком «Щоденник українських буржуазних націоналістів» у фонді «Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях» Київського Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.

Зошит із записами послань і листів владики Андрея довгі роки був «утаємничений» під заголовком «Щоденник українських буржуазних націоналістів» у фонді «Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях» Київського Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Отож для дослідників історії УГКЦ, спадщини митрополита і ІІ Світової війни він упродовж десятиліть був недоступний. Випадково натрапила на ці записи співробітниця Інституту юдаїки Жанна Ковба, працюючи над дослідженням «Рабини і греко-католицькі священики в роки Голокосту». І впорядкувала нову книгу — «Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1941—1944» (Київ: Дух і Літера, 2003), де вміщено невідомі досі матеріали з історії Української греко-католицької церкви у період нацистської окупації, оригінали послань Андрея Шептицького, записані його секретарем отцем Володимиром Грицаєм, відомості про організаційну структуру виконавчого управлінського органу УГКЦ — Митрополичого Ординаріату. Ці документи свідчать про те, що Андрей Шептицький був надзвичайно сильним лідером нації, міг керувати громадою, давати лад церковній організації та висвячувати священиків у часи жорстокої війни.

У процесі свого народження ця книга об'єднала багатьох. До друку її підготував Інститут юдаїки спільно з львівським Українським католицьким університетом. Ректор університету отець Борис Гудзяк, директор Інституту релігії і суспільства Мирослав Маринович та директор Інституту історії Церкви цього універстету Олег Турій консультували видавців, а канадський дослідник спадщини Шептицького Андрій Кравчук виступив науковим редактором книжки. Допомагали і львівські історики, зокрема Ярослав Дашкевич, а також Папська нунціатура в Україні. До видання долучився Центр європейських досліджень Національного університету Києво-Могилянська академія. А загалом це спільний проект телеканалу 1+1 і видавництва «Дух і Літера».

Науковий редактор книги Андрій Кравчук:

Серед спірних питань щодо особи митрополита Андрея Шептицького найсенсаційнішими є ті, які стосуються його діяльності під час німецької окупації Галичини. Саме в цьому періоді радянська критика «знаходила», або й вигадувала найпотужнішу антиуніатську зброю. На жаль, саме цей період здебільшого й замовчувався в діаспорній післявоєнній історіографії. Тому досі не було грунтовної наукової реконструкції цього важливого відтинку історії УГКЦ — розглянуті досі питання та весь напрям дискусії часто можна вважати радше ідеологічними, ніж науковими...

З часом полегшення, яке відчував Шептицький у зв'язку з відступом Червоної армії, минало і, як зауважив один автор, митрополит почав говорити про німецьку окупацію «тими ж словами», якими описував комуністичне панування. Наприкінцi, нестримне поширення насильства переконало Шептицького, що навіть повернення Червоної армії було б краще за існуючу ситуацію. Таким чином німці, яких спершу вітали як визволителів від атеїстичної системи з її обмеженням релігійної свободи, поставили перед церквою ще більшу етичну проблему, ніж та, що з'явилася в часи радянської окупації... Рішуче порвавши стосунки з людиноненависницькою системою, Шептицький зробив, можливо, один з найважчих етичних виборів у своєму житті: він припустив, що обмеження релігійної свободи неминуче у разі повернення Червоної армії, є меншим злом...

Беручи до уваги мету незалежної Української держави, митрополит закликав до соціальної та релігійної солідарності, висуваючи етичні критерії, засновані на християнському законові любові. Адже в соціально-політичній та релігійно-церковній сферах історичну перспективу об'єднання зумовлюють доцентрові сили (єдність, послух, любов), а перешкоджали їй відцентрові сили (бунт, ненависть, егоїзм). Оскільки християнський вибір обов'язково зорієнтований на любов, він завжди прямував до об'єднання.

Упорядник книги Жанна Ковба:

Була ретельна праця, що скидалася на своєрідний ребус. Треба було перевірити достовірність документів, дізнатися, які з них і коли вже були опубліковані, упорядкувати  примітки. До речі, документи,  вміщені у книзі, починаються з № 62. Матеріали до 1941 року досі не віднайдені. Для мене найбільшою радістю став момент, коли я довідалася, хто ж здійснював ці записи. Адже Шептицький на той час за станом здоров'я вже не міг писати. Це робив, як виявилося, отець Володимир Грицай, — його почерк можна було звірити за іншими документами. У його біографії, що зберігається в архіві Греко-католицької церкви у Львові, написано: «Я народився на Вірменській, 13». Виявилося, що сьогодні там живе син рідного брата отця Володимира — Андрій, який також збирав відомості про свого дядька, репресованого 1946 року. 1952 року він повернувся з таборів до родини із позбавленням громадянських прав, але у підпіллі продовжував виконувати священичі обов'язки — у помешканні на Вірменській, 13 відправляв служби Божі, давав шлюби, хрестив, сповідав. Помер отець Володимир 1976 року.

Один з основних мотивів видання записів — зробити їх доступними для дослідників, передусім істориків та богословів. Мета публікації — також і в ліквідації деяких білих плям в історії Української греко-католицької церкви, зокрема щодо діяльності митрополита Шептицького за часів німецької окупації. Оприлюднення цих документів дасть змогу глибше пізнати організаційну діяльність церкви за екстремальних умов періоду Другої світової війни, впливу священиків, особисто митрополита на формування поведінки вірних на основі християнської етики.

Директор Київського iнституту юдаїки Леонід Фінберг:

Постать митрополита Андрея Шептицького, безумовно, одна з наймогутніших і найславетніших в українській історії ХХ століття. Суспільство досі недостатньо оцінило і його інтелектуальну спадщину, і його організаторський талант як лідера нації. Ми не віддали ще належної данини жертовності митрополита та його найближчого оточення у справі рятування євреїв під час Другої світової війни. Це була виняткова мужність митрополита Андрея як організатора спасіння: адже ціна людської солідарності була занадто високою — аж до позбавлення життя як врятованих, так і рятівників. Ці дії митрополита Андрея Шептицького демонстрували вірність християнській заповіді «Не убий» у часи, коли божеволів світ і убивства ставали основною ознакою часу.

За кілька днів я презентуватиму цю книжку в Єрусалимському університеті, одночасно з книжкою спогадів Давида Кохана, яка зараз друкується. Презентація цих двох книжок відразу запланована і у Львівському католицькому університеті. Ці переплетені долі є відкриттям для українського читача. У альманасі «Єгупець» (це назва Києва у творах Шолома Алейхема) ми видрукували частину спогадів рабина Давида Кохана, де розповідається про Андрея Шептицького і його оточення — людей, які під час ІІ Світової війни рятували сім'ю Кохана та інші єврейські родини.

З життєпису митрополита Андрея Шептицького

Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький (1865—1944) невтомно трудився, щоб примирити різні релігійні й етнічні групи, і залишив по собі багату епістолярну та публіцистичну спадщину. Школи, лікарні, сиротинці, храми й музеї, засновані й фінансовані Шептицьким, велика праця на ниві просвітництва та захисту прав людини стали могутнім свідченням того, як добрі наміри можна втілити в добрі справи.

Шептицький студіював юридичну науку в Ягеллонському університеті (Краків), філософію й теологію — у Вроцлавському. Після подорожі центральною Україною попросив у матері благословення на те, щоб піти в монастир: замолювати гріхи предків, які відреклися від рідного народу. 1888 року, щойно здобувши ступінь доктора права, він вступив до монастиря отців Василіан, у чернецтві прийнявши ім'я Андрей (на честь апостола Андрія Первозванного). Студіював філософію та теологію у Мюнхені й Відні, отримав наукові ступені доктора філософії та доктора теології. Вільно володів німецькою, французькою, італійською, грецькою мовами, латиною та івритом.

На початку Першої світової війни, тільки-но Львів був окупований російськими військами, Андрея Шептицького арештували і вивезли до Росії, де він був ув'язнений як єретик і державний злочинець. Умови перебування його у тюрмі були тяжкі, прогресувала задавнена хвороба. З протестом проти цього беззаконня Синоду виступили Олександр Керенський і Володимир Короленко. Коли 1923 року владика повернувся в Галичину, його арештували польські власті і звільнили тільки після особистого втручання Папи Пія ХІ. Митрополит спершу радо сприйняв вступ німецьких військ на територію України. Він добре пам'ятав, що чинили тут попередні «господарі», зокрема радянські: закривали навчальні заклади, монастирі, забороняли національні видання, тисячами ув'язнювали й розстрілювали людей... Проте наприкінці 1941 року в листі «До духівництва» він визнав свою помилку: нацистський режим виявився не кращим за всі інші окупаційні режими на українських теренах.

Митрополит у різні часи постійно звертався до співгромадян, представників влади, церковного керівництва із закликами прислухатися до голосу сумління. Він захищав права українців на підпольських землях в часи пацифікації, а 1933 року спільно з єпископами підготував і оприлюднив послання з приводу штучного голоду на підрадянській Україні. З посланням «Не убий» він звернувся до українських патріотів, нагадуючи, що навіть найвища ідея не варта пролитої крові ближнього. У лютому 1942 року — в час, коли здавалося, що нацизм переможе, в листі до Гіммлера він закликав не вбивати євреїв і не залучати до цього українців. Просив припинити ці злочини в листі до Гітлера. Багато євреїв переховувалося у греко-католицьких монастирях, а також у митрополичій резиденції, — зокрема, рабин Лілієнфельд iз Підгайців, Хамаидеса з Катовиць, львівський рабин Давид Кохан iз сім'єю.

З книги «Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941—1944»

...Усі, що почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного більшовиками нашого економічного, просвітнього і культурного життя. Тоді, в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і посиленої праці всіх українців постане Соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий життєдайний, здоровий, могутній державний організм, вибудований жертвою життя одних, а муравлиною працею, багатьма зусиллями і трудами інших...

* * *

...Душпастир відповідає за кожну душу зокрема і може мати страшну відповідальність перед Богом. Хоч би тільки за душу однієї дитини, яка би в літах від 5 — 10 років життя не набула би повної відомості усіх правд віри. Одна така дитина, занедбана щодо катехизму, заважить на терезах Божої справедливості більше, як дитина неохрещена, бо християнин, що не дістане християнського виховання, може бути в гіршому становищі щодо чоловіка неохрещеного, який щось про віру довідається.

У кожному селі є деякі діти занедбані, про які душпастир має обов'язок особливо дбати і для яких мусить працювати іншим чином, ніж для інших дітей. Мусить душпастир собі і Ординаріятові здавати справу з того, скільки є дітей, що до церкви взимі не ходять через брак одягу чи чобіт, скільки таких, що пасуть худобу в неділю і в свята, скільки таких, що до школи не ходило або ходить, і що для дітей усіх тих категорій зроблено, щоб дати повне знання правд віри...

* * *

Не знати з якої ініціативи і для якої причини українські патріоти носять часом малу відзнаку тризуба без хреста. Коли св. Володимир і по ньому всі українські князі уживали яко державного знаку тризуба з хрестом, треба признати тризуб без хреста за символ повороту до поганства і за сумний признак переваги безбожницьких течій серед нашої нещасної суспільності. Може бути, що прихильники того поганського символа посилаються на те, що такого символа вживала Українська Центральна рада з 1917 і 1918 р. Таке виправдання не мало би ніякої рації. Центральна рада припустилася багатьох помилок і, зокрема, під впливом засідаючих у ній безбожників спричинила національну руїну і помогла большевикам запанувати над Україною. Хотіти повторювати її помилки було би нерозумною політикою. Подібним проявом безбожництва буває заміна словом «Слава Україні!» відвічної похвали, віддаваної Христу: «Слава Ісусу Христу!» Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику «Слава Україні!» але тим словом замінити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце, значить є ознакою виразної безбожницької тенденції, що обманює наївних українських патріотів...

Ярослава Музиченко

"Україна молода", 12 листопада 2003