Християнство в Україні залишається у фокусі уваги багатьох закордонних дослідників — місіологів, соціологів, релігієзнавців, журналістів. На відміну від інших колишніх радянських республік, з нею «не все зрозуміло». В українському християнстві зберігається динаміка і цвіте різноманіття, з боку ж суспільства до християнства зростає інтерес і з’вляються запити щодо оновлення Церкви і більш активної її ролі.

Разом з тим стає запотребованим спокійний, пильний і відповідальний аналіз даних. Більше того, виявляється, що основою для оцінок служать аж ніяк не об'єктивні дані, не цифри. Сама статистика не може бути надійною основою, оскільки в свою чергу грунтується на методологічних припущеннях і специфічних методиках.

У той час як статистика зацікавлених місійних центрів говорить про тривалий християнський бум в Україні [1, P. 10], більш фундаментальні і масштабні дослідження приходять до висновку про сформований традиціоналістський консенсус та уповільнення темпів зростання нових конфесій [2]. За даними ж українських аналітиків, уповільнення темпів зростання замінив тренд на зменшення кількості громад і парафіян, розмивання конфесійної ідентичності і зростання «просто християнства» [3].

Органи влади і національні експертні центри надають і аналізують чисельність релігійних організацій, нічого не говорячи про кількість вірян у Церквах. У кращому випадку вони використовують дані соціологічних опитувань.

Конфесії також воліють говорити лише про кількість своїх організацій, називаючи приблизні підрахунки стосовно своїх членів. Це може свідчити про слабку комунікацію керівництва Церков зі своїми членами та малоефективну систему обліку. Може тому спікери конфесій скромно мовчать у співтоваристві соціологів, але впевнено завищують цифри перед менш компетентною аудиторією.

Наприклад, православні Церкви називають кількість своїх парафіян не в абсолютному вимірі, а у відсотках від загального населення країни. Так простіше рахувати — віднімаючи свідомих "не наших", можна вважати всіх інших своїми.

У протестантському середовищі все не набагато зрозуміліше. Часто верифікація даних ускладнена через незацікавленість конфесій, що видають бажане за дійсне.

Кожна неопротестантська конфесія претендує бути найдинамічнішою. Кожна традиційна Церква намагається показати бодай повільне зростання.

У цілому дані підтверджують невпинне зростання харизматиків та сповільнення динаміки розвитку євангельських християн.

Але слід взяти до уваги, що аудиторія неоп'ятидесятників — найбільш нестабільна. Вона відрізняється плинністю пастви, частою зміною конфесійних вивісок, подвійною статистикою (частина церков одночасно рахується в кількох деномінаціях, в результаті чого загальна статистика щодо протестантизму і його неоп'ятидесятницького сегмента виглядає вражаюче).

Паства баптистів і п'ятидесятників більш стабільна, але менш динамічна. Так, за даними ВСО ЄХБ, за 2012 рік майже половина всіх громад союзу не похрестила торік жодної людини [4]. При цьому залишається незмінним стратегічний план розвитку союзу, що передбачає подвоєння чисельності членів до 2020 року.

Дивно, що статистика зарубіжних дослідників часто спирається на неперевірені дані конфесій. Так, чисельність ВСО ЄХБ на 2010 рік оцінювалася в 151 тис. членів [1, P. 10]. Ці дані неможливо перевірити, оскільки не існує жодного паралельного підрахунку.

Зате є дані центру Разумкова, які фіксують зменшення питомої ваги протестантів - з 2% (у 2000 році) до 0,8% (у 2013 році) [3, c. 27].

Поза увагою міжнародних доповідей залишилися й інші нові тренди, відзначені національними експертами — збільшення кількості «просто християн», «просто православних» і «просто протестантів»; ускладнення релігійної ідентичності українців, що охоплює не лише православних, але й греко-католиків, і протестантів; зникнення атеїстів як соціальної групи і двозначність самовизначення «невіруючий».

Бути українцем сьогодні — означає бути, насамперед, православним, але також греко-католиком. При послабленні цієї зв'язки український-православний свій шанс стати частиною української ідентичності отримують і протестанти. Водночас католики залишаються частиною «латинської», або «польської» християнської культури.

На тлі православного консенсусу в Україні продовжує зменшуватися чисельність атеїстів і невіруючих. Мабуть, частина вільнодумців і агностиків помістилася в досить широку категорію «православних». Якщо для зарахування до православних досить назватися таким і не уточнювати своє кредо, то цілком можливо бути православним атеїстом або не менш православним окультистом.

Отже, Україна вражає не так чисельністю нових релігійних організацій та їх парафій, скільки новою структурою релігійного життя. Суспільний запит на традиційні і нові форми християнства неухильно зростає, але існуючі конфесії задовільняють його все менше. Тут соціологія наближається до еклезіології і місіології; соціологи лишень фіксують попит, відповісти ж повинні Церкви.

Примітки

1. East-West Church Ministry Report. – 21.2, Spring 2013.
2. Christianity in its Global Context, 1970–2020: Society, Religion, and Mission. - Center for the Study of Global Christianity, Gordon-Conwell Theological Seminary, South Hamilton, Massachusetts, 2013.
3. “Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин”. Інформаційні матеріали до Круглого столу на тему: “Державно-конфесійні відносини в Україні станом на 2013 рік: рух до партнерства держави і Церкви чи до кризи взаємин?” 22 квітня 2013р. – Київ, 2013.
4. Скорочується чисельність баптистів в Україні // www.religion.in.ua