Християнський світ: проблема діалогу

Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 11-19

Анатолій КРАСИКОВ, доктор історичних наук

У моєму робочому кабінеті в Інституті Європи висять два плакати. На однім з них відображена історія християнства. Її подано як дерево, потужний стовбур якого сягає глибини століть, апостольських часів, а численні гілки символізують окремі конфесії, що поступово відбруньковувалися спочатку від основного стовбура, а відтак один від одного.

Другий плакат був доставлений у Москву з австрійського міста Граца, де 1997 р. відбулася Європейська екуменічна асамблея, організована Конференцією європейських церков (КЄЦ) разом із Конференцією католицьких єпископів Європи. Офіційним її девізом стало гасло примирення, що й повторюється на плакаті мовами всіх народів континенту.

Все це спонукає до роздумів про роль церкви в історії Європи.

Століття ворожнечі та поділів

Так, християнська релігія стала тією основою, на якій виросла нинішня європейська цивілізація. Досягнення цієї цивілізації, її внесок у світову культуру незаперечний. Як же могло трапитися, що багато послідовників Христа, які проповідували любов і закликали людей до добрих справ, без котрих їхня віра мертва, не тільки протипоставили себе всьому зовнішньому світу, побачивши в ньому ворога, але і втратили спромогу до діалогу між собою?

Люди, що називали себе християнами, перетворилися на чинник розколу суспільства. Але відбулося це перетворення не відразу, не в апостольські часи, відомі нам з Біблії та інших історичних джерел. Нетерпимість, жорстокість і насильство щодо носіїв інших поглядів почали виявлятися членами Церкви Христа в різних формах (іноді м’яких, а часом крайніх) після того, як християнство набуло статусу державної релігії Римської імперії.

Найважчим запитанням для європейців і на заході і на сході континенту виявилося ставлення до слів Ісуса про необхідність чітко розрізняти дві сфери: державну і церковну, віддавати кесарю кесареве, а Богу Богове. Духовні пастирі та архипастирі нерідко намагалися підкорити своїй владі керівників держав, а ті, у свою чергу, прагнули командувати церквою й використовувати її у корисливих цілях, аби міцніше тримати у вузді своїх підданих.

Римський імператор Костянтин, який зупинив переслідування християн і проголосив віротерпимість на початку IV століття, незабаром надав християнству статус державної релігії. Принципи теократії були розвинуті у працях ідеологів новонародженої клерикальної монархії, зокрема Євсевія та Леонтія Візантійських (за словами якого глава християнської держави «у світі Божому призначений, щоб управляти світом»).

А в VI ст. при імператорі Юстиніані І у Константинополі з’явилася специфічна концепція церковно-державних відносин, що ввійшла в історію під назвою «симфонія». Розкриваючи цю концепцію, сучасний православний публіцист Олександр Дворкін (який здобув у нас особливу популярність як «борець із сектами») писав не так давно в одному церковному журналі, що жителі Візантії вважали себе частинами єдиного церковно-державного тіла з двома главами — всесвітнім Патріархом і всесвітнім імператором. Вони не сумнівалися, що тіло це повинно в остаточному підсумку охопити собою весь православний світ або, точніше, весь світ, що зробиться православним.

Візантійці, констатував автор публікації, «не розуміли і не могли прийняти чужої суверенності. Якщо й існували які-небудь народи, котрі не визнають влади імператора, то це було лише тому, що імперія ще не встигла поширитися на них». Мова йшла, таким чином, про курс на створення всесвітньої православної імперії. Курс, який був свідомо приречений на невдачу.

Дійсно, замість розширення імперії у 395 р. відбувся її розпад. З цього моменту розкол єдиної державної Церкви також ставав лише питанням часу. З 1054 р. дві частини імперії почали розвиватися кожна під власним релігійним прапором. Духовні керівники «канонічних територій» католицтва і православ’я — Папа Римський і Патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі. Приводом для розриву стала різна інтерпретація теологами Заходу і Сходу християнського Символу віри. Надалі список богословських розбіжностей збільшився й не переставав зростати до щойно минулого XX століття.

Якось в Італії я зустрівся з колишнім особистим секретарем Папи Івана XXIII (у миру — Джузеппе Анджело Ронкаллі) архиєпископом Лорисом Каповилла, і він показав мені листа, надісланого 1926 р. майбутнім римським Первосвящеником одному православному кореспонденту, болгарину за національністю.

«Католики і православні — не вороги, а брати, — писав тодішній церковний дипломат монсиньйор Ронкаллі. — У нас одна віра, ті ж самі таїнства, передусім євхаристія. Нас розділяють деякі непорозуміння в питаннях Божественного будівництва Церкви Господа нашого Ісуса Христа. Але ті, хто опинився біля джерел цих непорозумінь, померли багато століть тому. Так відсунемо ж убік старі суперечки й візьмемося, кожний у своєму середовищі, до роботи з тим, щоб вселити нашим братам почуття доброти, подаючи їм власний добрий приклад».

Двостороннім юридичним актом, що остаточно врегулював це питання, стала оприлюднена 7 грудня 1965 р. спільна декларація Римо-Католицької церкви і Константинопольського патріархату про їхнє рішення «вилучити з пам’яті й середовища церковного акти відлучення» 1054 р. (Пізніше Папа Римський і Патріарх Константинопольський під час спільного богослужіння прочитали Символ віри в обох варіантах: латинському і грецькому, визнавши їхню фактичну ідентичність.)

Через п’ять століть після поділу єдиної доти Церкви Христа на західну (католицьку) і східну (православну) процес подрібнення відновився на Заході. «Канонічна єдність» католиків перестала існувати внаслідок цілої серії розколів, зв’язаних з Реформацією та народженням протестантизму. У ХVІ-ХVII ст. по континенту прокотилася хвиля релігійних війн. Християни Європи знищували один одного в боях, що велися нібито в ім’я Боже.

Нетерпимість вбивала й у мирний час. Особливо багато жертв принесли переслідування тих, хто відхилявся від офіційно прийнятих форм сповідання віри. У Веронському трактаті 1184 р., підписаному Фрідріхом Барбароссою і Папою Люцієм III, церковна і світська влада фіксують готовність спільно боротися проти тих, хто обвинувачується в єресі. А рівно через 10 років легалізується спалення інаковіруючих на багатті.

Ще довше зберігалося неприйняття ідей релігійної свободи. Відомий італійський юрист Франческо Руффіні, автор 200 робіт, присвячених релігійній нетерпимості й церковно-державним відносинам, нагадує, що за історичними мірками ще недавно, у 1864 р., Папа Пій IX опублікував свій сумнозвісний «Силлабус». Понтифік щиро вважав тоді, що «маячні вчення, які захищають свободу совісті, є найнебезпечнішою єрессю».

Сьогодні західні церкви приступили до тверезого аналізу темних сторінок своєї історії. Скликавши в червні 1994 р. надзвичайне засідання кардинальської колегії, Папа Іван Павло II попросив її членів висловитися з приводу «Міркувань про Великий Ювілей 2000 р.» (так було озаглавлено роздану учасникам засідання 23-сторінкову записку, авторство якої спочатку було відоме лише вузькому колу посвячених).

«У той час як завершується друге тисячоліття християнства, — говорилося, зокрема, у записці, — Церква повинна ясно усвідомити, що протягом цього історичного періоду її члени своїми гріхами багаторазово порушували вірність Христу і Його Євангелію». Як приклади таких порушень поряд із розколом 1054 р. там було згадано «релігійні війни, суди інквізиції й інші прояви порушень прав особи». А далі робився висновок: «Необхідно, щоб Церква за своєю ініціативою пролила світло на темні сторони власної історії у світлі принципів Євангелія».

Через рік, у травні 1995 р., Іван Павло II урочисто заявив: «Сьогодні я, Папа Римської церкви, від імені всіх католиків прошу прощення за кривди, допущені стосовно некатоликів упродовж історії». А 1 вересня 1999 р. розвинув цю думку: «Визнання первородного гріха спонукає церкву просити прощення за «історичну» провину своїх синів. Прекрасним приводом для цього є великий ювілей 2000 р., коли, наслідуючи уроки Другого Ватиканського собору, ми маємо намір відкрити нову сторінку історії, щоб усунути перешкоди на шляху до подолання того, що розділяє людей і зокрема християн».

Нарешті 12 березня 2000 р. папа Іван Павло II просив прощення за всі гріхи, скоєні синами і доньками Католицької церкви в історії, а у травні 2001 р., перебуваючи у Греції, вибачився перед православними за кривди, що їм заподіяли в різні часи католики і, зокрема, за пограбування хрестоносцями Константинополя.

Ще раніше процес переосмислення уроків минулого почався у протестантів. Вони першими серед християн стали виявляти толерантність стосовно тих, хто вірує інакше, і першими виступили за екуменізм — зближення і співробітництво всіх конфесій на основі визнання істинності їхньої віри в Бога й поваги до загальнолюдських цінностей.

«Починаючи з XIX століття, — сказав духовний керівник Церкви Англії архиєпископ Кентерберійський Джордж Кері, з яким ми зустрілися в січні минулого року в Лондоні, — у нашій країні дістали легальне визнання й інші релігійні традиції. Та й яким був би сьогодні ландшафт британського християнства, якби невід’ємною складовою частиною його не стали всі інші наші культи? Звичайно ж, він був би незмірно біднішим. А в нинішньому столітті всі ми виросли, йдучи разом новим хвилюючим шляхом. Пошуки повної і видимої єдності привели нас до співробітництва у християнському служінні народу нашої країни».

За переконанням архиєпископа Кентерберійського, «християнські церкви покликані захищати релігійну свободу всіх громадян. На них лежить особлива відповідальність за долю меншин, які потребують підтримки й підбадьорення. І це їхня відповідальність перед самим Господом та його Благою Звісткою». Аналогічної думки дотримуються лідери практично всіх релігійних об’єднань протестантів Європи й Америки, наскільки я можу судити по тих офіційних документах, що одержав від їхніх керівників.

У Росії горезвісна «симфонія» царських часів часто виявлялася в репресіях церковної і державної влади проти тих, на кого падала найменша підозра в «неблагонадійності». Покійний архиєпископ Михаїл (Мудьюгін) нагадав свого часу про багаття, на яких у нас, як і на Заході, спалювали «єретиків». Питання про те, як писати ім’я Ісуса, з двома чи однією літерою «і», як хреститися — двома чи трьома перстами, як здійснювати хресну ходу навколо храму — за сонцем чи проти, були вирішені не на зустрічах богословів, а в перебігу 8-літньої жорстокої війни проти старообрядців.

Черговий крок у бік зрощування церковних структур з державними було зроблено при Петрі І. Ось яку оцінку дає започаткованому тоді «синодальному» періоду митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил: «Історія Руської Церкви ХVIII-ХІХ століть дуже суперечлива. З одного боку, вона була Церквою державною, практично очолювалася православним государем-імператором, що піклувався про Церкву. У Церкви був, як кажуть, «режим найбільшого сприяння». Але, з іншого боку, залишається фактом, що церковне керівництво знаходилося під найсуворішим державним контролем».

А проте сьогодні багато церковних діячів знову заговорили про «симфонію». Головною рушійною силою руху за «симфонію» стала впливова течія «націонал-православів», що утворилася всередині РПЦ. Її представники ставлять знак рівності між православ’ям і своєрідно витлумаченою «російськістю», або вірністю «історичним кореням святої Русі». Ідеал сьогоднішніх «націонал-православів» — держава, де християнство в його православній традиції відігравало б роль офіційної ідеології, а світські власті забезпечували б РПЦ режим найбільшого сприяння, обмежуючи в адміністративному й навіть законодавчому порядку права інших релігійних общин.

Звикнувши за роки радянської влади експлуатувати образ ворога, яким тодішні кремлівські керівники зображали мало не весь зовнішній світ, церковні фундаменталісти та їхні союзники в державних структурах представляють Руську православну церкву як якусь обложену фортецю, що її намагаються зруйнувати католики, протестанти і, зрозуміло, незліченні «тоталітарні секти».

«В облозі ми, руські люди, — пише близька до РПЦ газета «Русь державна». — Ми знову принижені й ослаблені... Але основа Православ’я... незмінна і тверда. Вона не захитається ні від модних вітрів екуменізму, ні від потоків різних вірочень, що напирають, ввергаючи нерозумних в оману. Дасть Бог, витримаємо облогу». Надривний мотив столичної газети повторюють на різні лади десятки, якщо не сотні церковних і біляцерковних видань по всій країні від Калінінграда до Владивостока.

«Занепала віра, — журиться єпископ Владивостоський і Приморський Веніамін. — Лукава єресь екуменізму загрожує чистоті й неушкодженій цілісності вчення церковного. Інославні конфесії з вченнями, перекрученими людським псевдомудруванням, претендують на «рівночесність» із Святою Православною Церквою, нав’язують їй згубне і блюзнірське «єднання», при якому істини Божественного Одкровення виявляються похованими під вантажем єретичних вигадок».

Правлячий архиєрей сусідньої єпархії єпископ Марк мобілізував усе православне духовенство Хабаровського краю і Приамур’я на спільний виступ проти католиків, баптистів, адвентистів, п’ятидесятників й інших «інославних» християн, що, за його словами, «не слово Боже несуть, а проповідують і ставлять за приклад згубний західний спосіб життя».

За словами єпископа й підпорядкованих йому кліриків, поява в Росії релігійних общин, що не належать до РПЦ, — «це державна політика зарубіжних країн під керівництвом їхніх спецслужб». І «уже ні для кого не є секретом, що псевдопроповідники на нашій хабаровській землі займаються розвідувальною діяльністю проти нашої держави».

Кілька років тому по церковних парафіях РПЦ поширювалася брошура під голосною назвою «Православ’я або смерть». Почавши з нападок на «антиправославну діяльність» усіх минулих керівників Відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату, від митрополита Никодима, який помер у 1978 р., до нинішнього глави Відділу митрополита Кирила, названого там «неявним лідером російських антицерковних сил», автори анонімки обрушилися й на Патріарха, цитуючи його «крамольні», з їхнього погляду, висловлювання.

Організатори цієї акції не забули багатозначно вказати, що присвячують її майбутньому Помісному собору Руської православної церкви, нагадавши при цьому, що «15-е правило Двократного Константинопольського Собору велить клірикам і мирянам відділятися від своїх єпископів, якщо ті принародно проповідують уже засуджену єресь». Вони апелювали до найвищої церковної інстанції, якій згідно з традицією православ’я належить право «розглядати догматичні й канонічні відступи в діяльності патріарха» (стаття 6 Статуту про управління Руською православною церквою, прийнятого Помісним собором 8 червня 1988 р.). Це була вже відкрита погроза.

Не дивно, що останній Архиєрейський собор РПЦ (лютий 1997 р.) був змушений, «з огляду на збентеження, що його викликає у православному середовищі практика так званих екуменічних богослужінь і виникнення нових тенденцій у богослов’ї та практиці західного протестантизму... винести на міжправославне обговорення весь комплекс питань, зв’язаних з участю представників Православних Церков у контактах з інославним світом».

Екуменізм — благо чи «єресь»?

«Примирення — дар Божий і джерело нового життя» — такій темі була присвячена Європейська екуменічна асамблея у Граці. Ініціаторами асамблеї виступили два найбільших міжцерковних центри Старого континенту, що об’єднують практично всіх католиків, протестантів і православних Європи. Один з цих центрів, Конференція європейських церков, 28 років працював під головуванням нинішнього Патріарха Московського і всія Русі Алексія II.

Асамблея відбувалася в делікатний момент, коли протистояння прихильників рівноправного братерського діалогу з «інославними» християнами і противників такого діалогу всередині Руської православної церкви вкрай загострилося. Не випадково в переддень відкриття асамблеї у Граці Священний синод РПЦ висловився проти запланованої на ті ж самі дні зустрічі Святійшого Патріарха Алексія II з Папою Римським Іваном Павлом II. Отримавши повідомлення з Москви, Папа в Австрію не поїхав. Скасував своє попереднє рішення про поїздку на асамблею й Патріарх Константинопольський Варфоломій.

Проте екуменічна асамблея відбулася. У Граці Патріарх Московський і всія Русі підкреслив, що християни покликані до пошуку миру не тільки між народами, а й у власному середовищі. «Без цього, — сказав він, звертаючись до учасників асамблеї, — наші миротворчі зусилля не матимуть реального значення».

Слова Предстоятеля РПЦ відлунювалися і в заявах інших християнських лідерів. У письмовому зверненні до асамблеї Папа Іван Павло II вітав діалог, що «переростає в любов, відвертість і взаємну довіру». А президент КЄЦ протестант Джон Арнольд у своїй вступній промові висловив надію, що противники екуменізму «не заважатимуть ухвалити сміливі рекомендації Церквам стосовно спільних дій там, де ми можемо працювати разом на загальне благо».

І справді, у своєму заключному документі асамблея заявила: «Усвідомлюючи всі труднощі й перешкоди всередині нас, окремих людей і Церков, ми виходимо з того, що примирення являє собою процес, який повинен початися з перемін у наших власних умах і серцях. Обстоюючи свободу совісті, церкви повинні співпрацювати, а не конкурувати». І ще: «Життя для примирення передбачає, що ми визнаємо відмінності один одного як дари, що допомагають нам разом виявляти надзвичайне різноманіття єдиного у своєму роді світу Божого».

Пристрасті, що кипіли в той час у Росії, були не зрозумілі жителям Австрії. Гостинні хазяї зустрічали квітами, фруктами та ягодами представників усіх релігій континенту. А потім надали свої, головним чином католицькі, храми для богослужінь і навіть концертів гостей, не питаючи, за яким обрядом вони моляться Богу.

Асамблея проходила мовби на трьох різних рівнях. Перший складали керівники християнських релігійних об’єднань, які збиралися на пленарні засідання, щоб обмінятися думками з головних, вузлових питань міжхристиянського співробітництва. На другому рівні функціонували робочі групи з окремих конкретних тем взаємовідносин між християнами Європи. Вони готували пропозиції, що подавалися потім вищому церковному керівництву. І, нарешті, поруч своїм насиченим, воістину кипучим життям жив свого роду фестиваль, у рамках якого щодня проводилися десятки зустрічей простих людей, об’єднаних вірою в Ісуса Христа й гарячим бажанням сприяти миру та дружбі народів.

Запам’ятався виступ російського православного ансамблю «Пересвет» в одній місцевій католицькій церкві. Співаки вишикувалися перед вівтарем і почали з духовної музики. Під високим склепінням храму, що звик до поліфонії органу, пролунав незвичайний для австрійців церковний хоровий спів. Перший твір «Христос воскресе из мертвых, смертию смерть поправ» було зустрінуто поважним мовчанням. Але вже після другого — «Радуйся» — слухачі, які вщерть заповнили храм, не витримали й нагородили співаків вдячними оплесками. Ще більш захопленою була реакція на проникливе «Да исправится молитва моя».

А далі виконувалися народні й деякі сучасні пісні. З кожним новим номером вони ставали дедалі «сміливішими» й запальними. Здавалося б, принаймні деякі, такі, як досить сміливо виконана «Катюша», повинні були шокувати добропорядних католиків, серед яких було чимало ченців. Але «не витримали» й потихеньку вийшли лише одиниці. Переважна же більшість слухачів сприймала співаків мовби не в церкві, а в концертному залі. Закінчилася зустріч із «Пересветом» жвавим розпродажем аудіокасет і компакт-дисків із записами ансамблю.

Великий успіх випав і на долю молодіжної музичної групи наших баптистів, що виступали на зустрічі зі своїми одновірцями з інших країн знов-таки в католицькому храмі (Покрова Богородиці). Після зустрічі жителі Граца влаштували для своїх гостей просто у прицерковному дворику імпровізовану легку вечерю.

Кожний з 10 тисяч учасників асамблеї одержав картку на право безкоштовно користуватися у Граці всіма видами міського транспорту. Варто було кому-небудь з нас зупинитися на вулиці з планом міста в руках, як хтось з місцевих жителів запитував: «Чи не можу Вам чимось допомогти?» І ще одна деталь. Уздовж доріг, що вели до місць масових зустрічей, у дні великих заходів розставляли столи з бутербродами, пиріжками, солодощами й напоями: чай, кава, соки, навіть пиво. Парафіяни прилеглих церков безкоштовно пригощали нас «чим Бог послав».

Гарний урок церковним «непримиренним» дали католики, протестанти, уніати і православні християни Центральної Європи, чиї предки воювали один з одним у роки останньої світової війни. Вони повинилися перед Богом за гріхи попередніх поколінь, у тому числі за масову депортацію людей за національною ознакою, і побросали в ріку камені, попередньо на них розписавшись на знак особистого покаяння.

Великий інтерес викликали національні зустрічі делегатів різних віросповідань. Зустріч росіян проходила під головуванням православного митрополита Кирила, католицького архиєпископа Т. Кондрусевича й керівника російських баптистів П. Б. Коновальчика. Почалася вона з «колючих» запитань до представника РПЦ. Учасники асамблеї вже знали про ухвалення Державною думою нового Закону «Про свободу совісті і про релігійні об’єднання», закону, що, на їхню думку, обмежував права неправославних християн. Про закон з тривогою говорили в ці дні всюди: у залах засідань, на сторінках місцевої преси і просто на вулицях.

Чому ви не захистили ваших братів і робите вигляд, ніби інших християн, крім православних, у Росії не існує? — запитав митрополита один з «інославних».

За голову Відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату відповів один із членів православної делегації; він поскаржився, що в Берліні продається надрукована католиками книга з нападками на РПЦ. Тоді слово взяв Б. П. Коновальчик і розповів епізод з виданням у нас нібито «з благословення Святійшого Патріарха» брошури під назвою «Баптизм — зловредна секта».

Я запитав у Предстоятеля Руської православної церкви, чи дійсно він підтримує випуск і поширення подібних видань, — сказав керівник баптистів. – І одержав офіційну відповідь: книгу, нібито ним схвалену, Патріарх і в очі не бачив. Отож організацію тих чи інших «самостійних» акцій свідомо провокаційного характеру ніяк не можна змішувати з офіційною позицією церков...

Успіх форуму у Граці був затьмарений тим, що з ініціативи православних керівників цього разу віруючим різних християнських конфесій не було дозволено брати участь у спільних богослужіннях. Незалежно від місця, де вони збиралися, щоб помолитися, вони мали залишатися серед «своїх», ні в якому разі не змішуючись з інаковіруючими.

Ще раніше, наприкінці 1986 р., я був присутній на зустрічі релігійних діячів в італійському місті Ассизі, присвяченій спільній молитві за мир. Ініціатива проведення «Всесвітнього дня молитви за мир» належала Папі Римському. На зустріч було запрошено представників усіх найбільших сучасних релігій. Преса підкреслювала тоді безпрецедентний характер цієї події, яка була немислима в минулому, але стала можливою через серйозність загрози, що нависла в той момент над людством (згадаймо війну в Афганістані й полеміку між двома тодішніми військово-політичними блоками з приводу ракет середньої дальності в Європі).

Затягнуте свинцевими хмарами небо не передвіщало, здавалося, нічого доброго, віяв холодний вітер, мрячив дрібний осінній дощ. І все ж численні городяни, італійські та іноземні туристи і, звичайно ж, всюдисущі кореспонденти, фото- і кінорепортери вщерть залюднили площу перед собором св. Марії у ангелів, де мала відбутися зустріч.

У пам’ять врізалася довга процесія релігійних керівників, що з’явилася звідкись з-за собору. Первосвященик Римо-Католицької церкви тримався підкреслено скромно, нічим не виділяючи себе з інших учасників обряду, серед яких були один із членів Священного синоду РПЦ, ієрархи Грузинської і Вірменської церков, архиєпископ Кентерберійський, керівники Всесвітньої Ради Церков.

Один за другим представники дванадцяти віросповідань піднімалися до порталу і, обмінявшись словами вітання з Папою, входили у храм. Сутани, ряси, мантії, накидки прочан мовби суперничали своїм різнобарв’ям з райдугою, що розкинулася на добру чверть небосхилу. Після мовчазної молитви у храмі релігійні діячі, розділившись на кілька груп, вирушили в різні райони міста, де провели богослужіння за своїми обрядами.

Усі християни — католики, православні і протестанти — прийшли до церкви св. Руфіна. Індуїстам і сикхам було надано храм святого Петра. Зороастрійці зайняли будинок єпископату. Іудаїсти не стали використовувати християнські святилища й обрали для богослужіння площу, де за переказом колись була синагога. Мусульмани розклали килимки метрах у двохстах від іудаїстів. Африканські анімісти розвели невелике багаття з ароматичних трав, а потім забризкали його водою. Цей ритуал означав торжество миру над війною.

Було вже досить пізно, коли прочани, знову зібравшись групами, вирушили на Нижню площу св. Франциска, де відбулася заключна церемонія дня. Представники всіх віросповідань знову сотворили молитву про мир, цього разу по черзі, один за одним, у присутності іновірців. Голова папської комісії «Справедливість і світ» кардинал Роже Ечегаре нагадав, що «настав момент, коли всі люди опинилися перед дилемою: життя або смерть... І кожний з нас повинен подати Всевишньому й людям свідчення своєї рішучості відстоювати мир».

Наступного дня на цю подію відгукнулася преса всіх країн. Впливова італійська газета «Стампа», натякаючи на стримане ще в недавньому минулому ставлення Ватикану до спільних з іншими релігіями виступів на захист миру, писала: «Ми зіткнулися з новим фактом, що є своєрідним знаком часу. Відтепер служителям церкви буде важче благословляти зброю».

— Ми позитивно поставилися до ініціативи проведення в Ассизі загально-релігійного дня молитви за мир (йдеться про першу таку акцію в 1986 р. Друга відбулася в січні ц. р. — Ред.), — заявив Патріарх Московський і всія Русі Пимен. — Ми віримо в силу нашої молитви, що є осердям нашого духовного життя... Старанна молитва, поєднана з реалістичними пропозиціями, спроможними цілюще подіяти на сучасну міжнародну обстановку, може найсприятливіше вплинути на керівні кола держав світу.

Участь в екуменічному русі мала для нашої Церкви не тільки принципове, а й практичне значення. Виступаючи на X Генеральній асамблеї КЄЦ у Празі невдовзі після обрання на первосвятительський престол, Патріарх Алексій II говорив, що членство в цій організації, так само як у Всесвітній Раді Церков та інших екуменічних організаціях, «допомогло нам вийти з повної, майже піввікової підконтрольної і підневільної ізоляції від зовнішнього світу в лабетах тоталітарної атеїстичної системи».

В іншому публічному виступі Патріарх розвинув цю тему: «Участь Руської Православної Церкви в екуменічному діалозі у важкі 1960-і роки допомогла нам: про нас, про наше становище довідувався весь християнський світ. Невже тепер ми скажемо нашим братам: сьогодні в нас у країні Церква вільна й нам нема чого більше з вами спілкуватися».

На жаль, саме до цього почала тепер схилятися чаша терезів. Тим часом історія екуменічного руху почалася не вчора. Ще 100 років тому, у момент, коли в Росії вперше заговорили про релігійну толерантність, наша Церква почала переговори з англійцями, після чого позитивно відреагувала на пропозиції про контакти, зроблені їй іншими закордонними, в тому числі американськими, протестантськими організаціями. Святійший правительствуючий Синод Російської імперії підтримав позицію Константинополя, який у 1904 р. радив православним «шукати тих, хто здатний послужити справі загального об’єднання, угодного Богу».

Особливо помітних успіхів екуменічний рух досяг після Другої світової війни. У 1948 р. з ініціативи ряду впливових протестантських організацій було створено Всесвітню Раду Церков (ВРЦ), до співробітництва з якою запросили і православних. Сталін, однак, заборонив РПЦ навіть думати про встановлення будь-яких зв’язків з «інославними християнами». Він думав про інше — як би збити свого роду «православний фронт» на чолі з Москвою, «третім Римом», на підтримку внутрішньої і зовнішньої політики Кремля.

Покійний митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Іоанн якось згадав в одній із проповідей, що в тому ж 1948 р. у столиці відбулася Конференція Православних Помісних церков, яка вирішила «відмовитися від екуменічного руху», що являє собою «відхилення на нехристиянський шлях».

Насправді ніякого всеправославного рішення з цього питання ні тоді, ні пізніше не приймалося. У 1948 р. за домовленістю з політичним керівництвом СРСР були організовані торжества, присвячені 500-літтю одностороннього рішення Московської єпархії вийти з канонічного підпорядкування Константинополю і проголосити свою автокефалію (визнану іншими православними церквами лише через 141 рік). На проведеній тоді нараді були присутні предстоятелі церков з країн, що знаходилися в радянській орбіті, плюс один зі східних патріархів (Антіохійський), фінансово залежний від Москви.

Учасники торжеств здійснили поїздку в Горі, де повинні були віддати хвалу «вождю всіх часів і народів» відповідно до канонів офіційної радянської пропаганди, що й було виконано. Однак спроба створити «православний Ватикан» на противагу католикам, протестантам, а заодно і Константинополю явно провалилася. Після чого, як зазначає відомий церковний історик проф. Поспеловський, «Московська патріархія втратила своє значення в очах Сталіна».

Радянське керівництво не пустило нашу Церкву у Всесвітню Раду Церков, але воно ж і зняло цю заборону після смерті Сталіна, розраховуючи дістати з міжцерковних зв’язків політичну вигоду в новій ситуації. Як видно з розсекречених тепер архівних документів, у 1956 р. ЦК КПРС дозволив православному священноначаллю встановити контакти з ВРЦ, а через 4 роки дав згоду на входження РПЦ у цю організацію. У ті ж роки РПЦ стала співзасновником ще однієї міжцерковної структури — Конференції Європейських Церков.

У 1962 р. спеціальною постановою вищого партійного керівництва Руська православна церква одержала право вислати своїх спостерігачів на Другий ватиканський собор Римо-Католицької церкви. У гонитві за тактичним успіхом Хрущов, який мріяв залучити Ватикан на свою сторону при втіленні в життя нового курсу радянської зовнішньої політики, явно недооцінив стратегічні наслідки свого жесту, чим, безумовно, наблизив руйнацію атеїстичного режиму.

* * *

Рік тому у Швейцарії відбулася зустріч членів Міжправославної підготовчої комісії, покликаної виробити порядок денний майбутнього Всеправославного собору. В опублікованому після зустрічі комюніке було повідомлено, що «встановлено спільне бажання завершити якнайшвидше підготовчу роботу з питань Святого і Великого Собору з метою скликати його при вступі у третє тисячоліття, щоб висловити найкращим чином православне свідчення перед сучасним світом».

Православ’я вже 12 століть чекає Собору, який володіє всіма необхідними правами формулювання загальноправославної позиції з найголовніших проблем сучасності. Уявлення східних християн про їхні взаємовідносини з навколишнім світом і між собою застигли на семи перших Всесвітніх соборах нерозділеної Церкви, тобто на тих часах, коли не існувало не тільки Росії як найбільшої східнохристиянської держави, а й навіть Київської Русі.

Звичайно, окремі автокефальні (самостійні) православні церкви — а їхнє число поступово зростало і, очевидно, зростатиме надалі, в міру дроблення «канонічної території православ’я» на все нові незалежні національні держави — знаходили кожна свою власну відповідь на виклики часу. На жаль, ця відповідь, як правило, не була оригінальною. Вона відтворювала офіційну позицію світських кесарів: королів, імператорів, генеральних секретарів, президентів. І в результаті, за крилатим висловом Святійшого Патріарха Алексія II, Церква виявлялася політичною вдовою після кожної чергової зміни режиму. Так траплялося в нас у Росії кілька разів протягом одного лише нинішнього століття.

До даного моменту неузгодженими залишаються позиції автокефальних православних церков по останніх чотирьох з десяти тем, намічених для соборного обговорення. Всі вони стосуються внутрішніх проблем самого православ’я. Проблеми непрості, з огляду на те, що православним різних юрисдикцій нерідко важче вести діалог між собою, ніж з християнами інших конфесій і представниками інших релігій. Що ближче віруючі в богословському плані, то запекліша боротьба точиться між їхніми пастирями, які часом взаємно не визнають один одного. Згадаймо хоча б «настрої» на Україні, у Молдавії, Болгарії, Естонії, розбіжності між РПЦ і Російською православною церквою за рубежем («карловчанами»).

Активізація інтегристів усередині РПЦ завдала їй величезної шкоди. Під час недавньої дискусії навколо нового Закону «Про свободу совісті і про релігійні об’єднання» значна частина православного кліру й мирян протипоставила себе практично всьому іншому релігійному світу Росії, не кажучи вже про світський загал (поза межами тих політичних структур, що роблять ставку на православ’я як на нову державну ідеологію).

Усвідомивши, очевидно, цей факт, офіційні представники Церкви зробили останнім часом ряд кроків, аби спробувати виправити це становище. У грудні 1998 р. Священний синод дав спеціальне доручення Відділу зовнішніх церковних зносин «ретельно вивчити форми й перспективи подальшого співробітництва Московського Патріархату і старообрядництва, підготувавши відповідні пропозиції з розвитку діалогу між ними».

Незадовго до засідання Синоду в ВЗЦЗ відбулася зустріч митрополита Кирила з керівниками общин послідовників ісламу, іудаїзму й буддизму. На ній було вирішено створити Міжрелігійну Раду Росії для спільного обговорення проблем, що стоять перед сучасним російським суспільством, «у прагненні виробити по них близьку позицію для свідчення перед обличчям влади і народу».

Нарешті, у січні 1999 р. там же, у ВЗЦЗ, було реанімовано створений декількома роками раніше Християнський міжконфесійний консультативний комітет, діяльність якого була «заморожена» протягом усього часу, поки Дума, Рада Федерації і адміністрація Президента дружними зусиллями «проштовхували» новий закон. Відгукнувшись на заклик РПЦ, «інославні» християни — католики і протестанти різних деномінацій висловили готовність разом з православними брати участь у заходах, присвячених 2000-літтю Різдва Христова.

У листопаді 1999 р. у московському Свято-Даниловому монастирі в рамках ювілейних торжеств було проведено Міжнародну міжконфесійну конференцію, і я був радий проголосувати разом з іншими її учасниками за підсумковий документ, де визнається, що «багатоманітні проблеми наступаючого тисячоліття спонукають християнський загал до активного співробітництва у спільних пошуках адекватної відповіді на виклики нового часу, до усвідомлення відповідальності християнських общин за долі людства».

Статті А.Красикова та Х.Готрейна друкуються за згодою редколегії альманаху "Діа-Логос. Религии и общество", до опікунської ради якого входить журнал "Людина і світ".