Служба безпеки дотепер не вбачала загроз національній безпеці у закликах владик зривати мобілізацію до українського війська, у спотворенні витоків і сутності російсько-української війни, в індоктринації вірних шовіністичною доктриною «Русского мира», у, зрештою, відвертій співпраці з ворогом.

Однак знайшла загрозу національній безпеці у прагнення людей вийти з-під контролю структур, які у всьому цьому брали участь.

У прагненні, зауважимо, бездоганному з міркувань совісті, з морального, громадянського і, між іншим, канонічного огляду.

Резони, які висуваються на обґрунтування загроз нацбезпеці з боку громадян України, які чинять відповідно до міркувань власної совісті, моралі та громадянськості – сміховинні. Це означає, що автор(и) листа отримали команду згори знайти привід і у будь-який спосіб зберегти вплив Московського патріархату в Україні. Що є реальною загрозою той таки національній безпеці.

Тим, хто сподівається домовитися з МП в інтересах України варто протверезитися і бодай побіжно подивитися на стрічку новин. З-поміж недавнього вони дізнаються, що в Україні точиться дві війни – одна з Росією, а інша – церковна. Так принаймні заявила представниця УПЦ МП на Генеральній Асамблеї Всесвітньої Ради Церков, яка об’єднує 352 церкви зі 120 країн світу. Вони ще хотіли через союзну делегацію РПЦ протягнути до заяви про війну в Україні пасаж щодо «гоніння на канонічну церкву», але навіть для цієї організації, в анамнезі якої люта боротьба проти війни у В’єтнамі і мовчання про радянські вторгнення, цього виявилося аж занадто.

Тому Мінкультури не треба чекати четвертий місяць на оновлений статут УПЦ МП, щоби зрозуміти характер її зв’язків з Москвою. Просто подивіться, хто і як себе поводить і чи є хтось ще в усьому Православному світі, крім РПЦ і УПЦ МП, хто розірвав би зв'язки зі Вселенським патріархатом.

Властям непогано було усвідомити і те, наскільки блюзнірськими є теперішні заяви УПЦ МП про те, що їхні вірні боронять країну, часто - ціною власного життя. Адже церковне священноначалля вчило їх якраз протилежному і послідовно культивувало зневагу до Збройних Сил України.

А народним депутатам, які вболівають за національну безпеку країни і за свободу совісті для її громадян, я б порадив спрямувати до відповідних органів виконавчої влади звернення з конкретними питаннями.

Хто саме ініціює розпорядження перешкоджати вільному волевиявленню і гідному вираженню релігійних почуттів українських громадян і в який спосіб ці особи будуть покарані?

Хто конкретно саботує покарання священнослужителів-колаборантів та поширювачів російської пропаганди у церковному середовищі?

Чому не притягуються до відповідальності чиновники, які публічно заявляють, що не виконуватимуть Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»?

Чому орган, який реалізує державну політику у сфері релігії, і не реагує на зазіхання на її, держави, інтереси з боку релігійної організації?

Ну, і звичайно вимагати конкретної відповіді і конкретних дій відповідно до Конституції і законів України.