Переглянув на YouTube-каналі “Віче” (ведуча － колишня головна редакторка телеканалу “Глас” Ілона Соколовська) цікаву дискусію на тему: “Чи передали Київську митрополію Москві? Чи лише дозволили рукоположення? Грамота 1686 року”. Участь у ній взяли доцентка Практичної школи вищих досліджень у Франції Вєра Ченцова, авторка дослідження “Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686” та кандидат богослов’я, доцент Київської духовної академії, член Богословсько-канонічної комісії УПЦ Московського патріархату архімандрит Митрофан (Божко).

Позиції експертів розходяться у ключовому питанні (власне, воно винесене в назву програми). Для тих, хто не занурений у тему, у дискусії зацікавить те, що саме дослідниця-росіянка, на підставі джерел, стверджує: у 1686 році Константинополь передав Москві лише тимчасове право рукоположення київських митрополитів, але не повну юрисдикцію над Київською митрополією. А її опонент － українець (до речі, з базовою історичною освітою) － стійко (хоч і без чітких аргументів) наполягає, що йшлося про повне та безумовне зречення Константинополем усіх своїх прав на користь Москви.

Не будучи спеціалістом із XVII ст., я не хотів би коментувати специфіку інтерпретації документів того періоду. Хоча, на мою скромну думку, особливого простору для цього й немає, адже застережений у 1686 році обов’язок київських митрополитів першим поминати Константинопольського, а не Московського патріарха, свідчить про збереження юрисдикційного підпорядкування. Поза тим, чи (і як) воно реалізовувалось на практиці.

Водночас не можу не відреагувати на деякі “розширені” тлумачення отця Митрофана щодо подальшої ситуації з канонічним статус-кво на територіях Київської митрополії, які не увійшли до складу Московського царства/Російської імперії. Згідно з його баченням, там скрізь також безумовно визнали своїм кіріархом патріарха Московського.

Це не дуже узгоджується з фактичним станом справ. Звісно, навряд чи кліриків УПЦ МП зацікавить, наприклад, факт існування наприкінці ХVIII ст. в Любліні церкви, заснованої грецькими купцями, яка перебувала в юрисдикції Константинополя. Вони знайдуть аргументи (мовляв, це “політика” чи “випадковий незначущий епізод”) і щодо подій навколо Пінського Собору 1791 року.

Проте навіть у такому тлумаченні потребує пояснення, чому ж таке бачення не поділяли в самій РПЦ наприкінці ХІХ － на початку ХХ ст. Зокрема, навіщо архієпископу Волинському Антонію (Храповицькому) у 1910 році було звертатися до Вселенського патріарха Іоакима ІІІ (а потім - до його наступника Германа V) з проханням надати йому права екзарха для Галичини, якщо － за версією вченого секретаря КДА － це вже остаточно й безповоротно було вирішено у 1686 році й дана територія була безсумнівно “своєю” для РПЦ? І чому так не вважали російські високопосадовці (включно з членами імператорської родини), які сумнівалися в доцільності та канонічній обґрунтованості місії архієпископа Євлогія (Георгієвського) на цих землях під час І Світової? До речі, у спогадах про цей епізод Георгієвський й не заперечує, що йшлося про “каноническую территорию Константинополя”.

Ще один момент, хронологічно навіть ближчий. В УПЦ МП досить специфічно трактують “Історико-канонічний реферат" митрополита Каліника (Деліканіса)” (1924), де обґрунтовується необхідність надання автокефалії Православній митрополії в Польщі. З одного боку, я не вперше чую (о. Божко на цьому ефірі лише побіжно повторив такі тези) твердження, що текст реферату чи то написаний безпосередньо Олександром Лотоцьким та Іваном Огієнком, чи то створений під їхнім впливом. А отже － є злонаміреною та спотвореною “українською” (sic!) інтерпретацією подій 1686 року, а не справжньою позицією Константинополя. Важко зрозуміти, як таке можна коментувати － принаймні хотілося б побачити, на підставі яких джерел робиться подібний висновок. І чи враховується, тими, хто його робить, реальний контекст перемовин між Варшавою та Константинополем на початку 1920-х. Чи ці міркування лише свідчать про те, що в КДА вже дозволено читати мемуари Лотоцького та його працю “Автокефалія” － у рамках ознайомлення з “ворожою позицією”?:-)

Загалом складається дивне відчуття когнітивного дисонансу. З одного боку － нібито позитивно, що представники УПЦ МП готові дискутувати на складні історичні теми й відстоювати власну точку зору. З іншого － все це відбувається через сім років після отримання Томосу про автокефалію Православної церкви України та після введення до наукового обігу документів, які залишають мало простору для захисту (про)московських позицій. До того ж так і не пояснюється, що саме заважає митрополії, окремі речники якої заявляють, що "ніколи вже не повернуться":-) в лоно РПЦ, звернутися безпосередньо до Константинополя за додатковими роз’ясненнями щодо нібито спірних історичних питань. Чи не те, що для цього немає і не буде дозволу від тієї самої Москви?

P.S. До 2022 року в Росії існував арт-проєкт “Дореволюціонный Совѣтчикъ”, що спеціалізувався на пародійних кавер-версіях відомих пісень у стилі ностальгії за “золотою епохою Імперії”. Одна з них мала назву “Верните мой 1907-й”. Не знаю, у який рік хотіла б повернутися УПЦ МП, але маю для неї погані новини: період, в який міг би квітнути подібний архаїчний покруч, знайти непросто. Навіть за президентства Януковича було надто багато тривог та явних ознак наближення кризи в цій структурі...