Між українськими та польськими дослідниками історії Православної Церкви в новітній час (у медієвістів та ранньомодерників, наскільки знаю, ситуація інша) існує цікава “дискомунікація”. Польські автори (левова частка з тих, хто займається такою тематикою, є вірними Польської автокефальної церкви) не надто цікавляться (або воліють “не помічати”) того, що публікують їхні українські колеги (а публікується, зокрема - з історії міжвоєнної Волинської єпархії, чимало). Властиво, якщо текст українського автора був опублікований не польською та не в польских виданнях, то його ігнорують - незалежно від будь-яких інших обставин.

Але, як виявилося, не все добре й з українського боку. Як правило, вітчизняні дослідники, які спеціалізуються на ХХ ст., уважно вивчають те, що публікується в Польщі. Проте, як би “за замовчуванням”, схильні вважати, що, наприклад, певні важливі першоджерела, якщо вони польською мовою або опубліковані в польських перекладах, вже “автоматично” стають відомими і ширшому загалу українських істориків.

На жаль, це не зовсім так (в чому я нещодавно переконався під час однієї з наукових дискусій).

Було б “надмірним” і некоректним робити окремі наукові публікації, додаючи до них українські переклади таких документів. Проте, якийсь формат їхньої "додаткової промоції” для запровадження до наукового обігу/вжитку в Україні все-таки потрібний.

З огляду на це публікую український переклад “Історико-канонічного реферату у справі визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі”, що був поданий на розгляд Вселенського Патріарха та Св. Синоду 3 листопада 1924 року спеціальною комісією на чолі з митрополитом Кизику Каліником (Деліканісом) (Καλλίνικος Δελικάνης, 1855-1934). Владика тривалий час був архіваріусом Вселенського патріархату. Відповідно - найбільш підходящою кандидатурою для підготовки такої історичної довідки, та, ймовірно, ключовим (чи й єдиним) автором цього тексту. Саме на його основі було підготовано Патріарший та Канонічно-Синодальний Томос 13 листопада 1924 року про надання автокефалії Православній митрополії у Польщі.

Документ може бути цікавим як для тих дослідників, що займаються ранньомодерним періодом і питанням підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, так і тих, хто вивчає історію Православної Церкви в Східній Європі в першій половині ХХ ст.

Його було опубліковано у 1925 році у виданні Константинопольського патріархату “Εκκλησία” («Церква»). До широкого наукового вжитку грецький оригінал тексту та польський переклад запроваджено доктором габілітованим Анджеєм Борковським (нині - єпископ Супрасльский, вікарій Білостоцько-Гданської єпархії ПАПЦ).

Дана публікація українською не є механічним “перекладом з перекладу”, оскільки декілька деталей потребували уточнень з причини очевидних помилок/хибоодруків. Найважливішою з них є згадка про “Сибірську церкву” (так в грецькому тексті і так, без застережень, залишено і в польському перекладі), нібито анексовану РПЦ в 1822 році. Найімовірніше ж йшлося про Грузинську (“Іверійську”) церкву, остаточно підпорядковану Святійшому Синоду після 1817 року. Це припущення підтверджує і наступне, після цього "загадкового" епізоду, речення в документі. Адже в ньому йдеться про самовільне поширення російської церковної юрисдикції в Аджарії.

Всі інші уточнення та “довідкові розширення” подано у квадратних дужках.

ДОКУМЕНТ

Історико-канонічний реферат у справі визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі, представлений на розгляд Вселенському Патріарху та Священному Синоду Константинопольського патріархату 3 листопада 1924 року

3 листопада 1924 року

Його Всесвятості Вселенському Патріарху

і Священному Синоду.

Дослідивши, з великою історичною і канонічною ретельністю, винесене на розгляд комісії питання про Православну Церкву в Польщі, ми представляємо наступні результати цього дослідження:

Митрополія Русі, записана на 61 місці в “Правилах [імператора] Льва Мудрого про порядок підпорядкування престолів місцевих Церков Константинопольському Патріархату”, спочатку була єдиною з титулом Київська і всієї Русі, маючи осідок [кафедру митрополита] спочатку в Києві, потім у Володимирі, і, нарешті, в Москві, коли та привласнила собі титул Києво-Московської. Однак, приблизно в середині XV століття (1462), завдяки праву Литви на [політичну] самостійність, утворилися дві різні і незалежні одна від одної митрополії - Московська і Київська. Відбулося це за згодою Вселенського Патріарха, який висвятив нового митрополита Київського Григорія Цамблака на єпископа, а той прийняв титул екзарха Вселенського Патріарха. З піднесенням Єремією II [Траносом] у 1589 році Московської митрополії до рангу п'ятого патріаршого престолу, Київська митрополія продовжувала перебувати під юрисдикцією Вселенського патріархату, який здійснював нагляд за нею через спеціально делегованих представників або екзархів і повноважних представників, та загалом брав активну участь в її управлінні.

Так, наприклад, патріарх Єремія відвідав Київ у 1589 році та заборонив у служінні київського митрополита Онисіфора [Дівочку], з огляду на його двоєжонство, а також інших кліриків, що здійснили схожі порушення [канонічних норм], висвятив нового митрополита Київського Михаїла Рогозу, затвердив і благословив Богоявленське братство, пізніше перетворене на Академію, і наказав скликати регіональний синод України, який зібрався в 1588 році, одноголосно проголосивши в першому ж своєму рішенні, що Константинопольський Патріарх є зверхником Церкви України, а тому всі православні священнослужителі повинні визнавати свою підпорядкованість йому. У 1620 р. Феофан Єрусалимський проїжджав через Русь з мандатом від Вселенського Патріарха. Повноваження та права Феофана визнав і польський король Сигізмунд [III Ваза], наказавши ставитись до нього з належною повагою. Маючи повне право діяти від імені Вселенського Патріарха він висвятив Йова [Борецького] на митрополита Київського, а також архієпископів і єпископів на вакантні кафедри, відновив роботу Синоду з канонічним правом обирати місцевого митрополита, затверджуваного Вселенським Патріархом. Цих норм дотримувались під час обрання митрополитів Київських: [Петра] Могили (1632 р.), а також Сильвестра Косова (1647 р.).

Після політичних змін і здобуття незалежності України Гетьманом [Богданом] Хмельницьким та політичного об'єднання з Росією (1654 р.) постало питання про церковне об'єднання з Москвою. Однак київські митрополити, єпископи, духовенство, шляхта і народ в цілому однозначно відкинули спробу такого приєднання. Наприклад, Сильвестр Київський під час своїх переговорів з Москвою дав зрозуміти, що ні він, ні його паства не повинні відмовлятися від послуху Константинопольському Патріархові, якому вони підпорядковуються згідно із законом Божим, хрещенням та канонами Отців. Так само, наступник Сильвестра Діонісій [Балабан], запрошений Патріархом Никоном [Мініним] для висвячення в Москві, рішуче відкинув згадану пропозицію, відправивши до Москви свого представника, щоб пояснити канонічні причини свого рішення. Никон вимушено прийняв представника Діонісія доброзичливо, визнавши всі права Київської Церкви і порадивши уряду в Москві вчинити так само, а цей представник повернувся до Києва з багатьма подарунками. Однак незалежність Київської Церкви і України була більмом на оці московської влади. Лише коли, після наступних київських митрополитів: [вищезгаданого] Діонісія, Йосифа [Тукальського-Нелюбовича] та Антонія [Винницького], було обрано Гедеона [Святополк-Четвертинського], той піддався на вмовляння Московського Патріарха прийняти єпископське свячення від нього, але [спеціально скликаний] Синод у Києві, в якому взяла участь велика кількість духовенства, визнав вибори недійсними і оголосив хіротонію нелегітимною, оскільки вона відбулася без відома Константинопольського Патріарха, а сам Гедеон пізніше пояснював владі в Москві, що йому неможливо залишатися на престолі без схвалення і благословення Константинопольського Патріарха. Саме тому з Москви до останнього був делегований Нікіта Алексєєв з дорогими подарунками, що складались з монет і хутра [в польському перекладі - skór owczych] та з листами від царя і московського патріарха Йоакима [Савьолова].

Після прибуття Алексєєва до Адріанополя, де, через війну з Троїстим союзом: Польщею, Австрією і Венецією (1686), перебував султан, він зустрівся з Константинопольським патріархом Діонісієм IV [Муселімом] і Єрусалимським патріархом Досифеєм [Нотарем]. Спочатку він звернувся до останнього. Однак Досифей з обуренням відкинув пропозиції про підпорядкування Києва Москві, відзначивши у своєму листі, що це було б неканонічним актом. Він розкритикував амбіції Московського Патріарха, оголосивши, що ніколи не мав наміру приймати подану пропозицію про підпорядкування митрополії і що він вплине на Вселенського Патріарха, щоб той її відхилив, що і сталося. Потім Алексєєв звернувся до Великого візира [Сари Сулеймана-Паші] з вимогою незаконно змусити Патріарха Діонісія поступитись вимогам Росії, під загрозою її приєднання до ворогів Туреччини, тому Патріарх, в результаті застосованого шантажу, видав відповідний документ, однак зробив це самовільно, без відома і схвалення членів Синоду, так як в Патріарших кодексах не збереглося жодної згадки про рішення цього періоду. Вищезгадана постанова Діонісія була канонічно абсолютно нездійсненною і несумісною з 34-м Апостольським правилом і 9-м правилом Антіохійського собору, які забороняють [першоієрархам] діяти без відома решти ієрархії та під тиском, а сам акт суперечив загальним принципам права. Зобов'язання ж, що містяться в грамоті Патріарха Діонісія, про поминання його імені Митрополитом Київським під час кожного богослужіння, і, перш за все, щодо збереження прав Київської Церкви, були порушені Москвою. Зрозуміло, що православні в Царстві Польському продовжували залишатися незалежними від Московського Патріархату, визнаючи своїм зверхником Вселенського Патріарха; крім того, православні карпатські русини із закінченням Першої світової війни прийняли екзарха, призначеного Вселенським Патріархатом [йдеться про висвяченого у Константинополі 4 березня 1923 року єпископа Саватія (Врабця), при цьому немає згадок про те, що повноваження екзарха Вселенського патріарха для Галичини та Закарпаття отримував у 1910 році архієпископ РПЦ Антоній (Храповицький)].

Підпорядкування Київської Церкви було абсолютно неканонічним і [від самого початку] недійсним актом. Навіть давність події не легітимізувала його, бо згідно із загальною аксіомою римського права, підтвердженою також святими канонами, “те, що від самого початку є безпідставним, не буде підтверджено навіть з плином часу" (Πανδεκτ. 50 [Номоканон 50 титулів], 17 reg. juris Βασιλ. [Правила Василія Великого] II 3, 29). З іншого боку, юрисдикція Російської Церкви була нав'язана православним у Польщі набагато пізніше, після поділу Царства Польського (починаючи з 1793 року і закінчуючи 1815 роком), фактично набагато пізніше, ніж відбулося, у 1723 році, визнання Вселенським Патріархатом Святійшого Синоду в Росії, створеного після ліквідації Патріархату.

Підпорядкування православних у Польщі Російській Церкві відбулося абсолютно свавільно, без дотримання законних для подібних випадків формальностей, подібно до ситуації з 1822 року, коли автокефальна Сибірська Церква [так в оригиналі та перекладі: αυτοκέφαλος Εκκλησία τής Σιβηρίας; Kościół autokefaliczny Syberii] була підпорядкована Священному Синоду в Росії царським указом, або 1878 року, коли парафії в околицях Батумі, що перебували під юрисдикцією Вселенського престолу, після російсько-турецької війни були свавільно підпорядковані російському Синоду. Вселенський престол був тоді позбавлений права голосу через скрутне становище, в якому він опинився і не мав на той час можливості протестувати проти такого свавілля.

В результаті політичних змін у Королівстві Польському громадяни православної віри, згідно з канонічними нормами, не підпорядковуються Російській Церкві. Отже, Константинопольська Церква має право надати їм відповідну материнську опіку, тим більше, що йдеться про православних, які живуть в незалежній державі, відокремленій від Росії.

Автоматично в даній ситуації ipso jure можуть застосовуватися наступні канони: 17-й IV-го Вселенського Собору і 38 V-го, згідно з якими “церковний устрій повинен слідувати за устроєм політичним і соціальним”, що святий [патріарх] Фотій тлумачить так: “правила, що стосуються церковних справ, а особливо парафіяльних [управлінських], повинні застосовуватись у відповідності до політичних і адміністративних змін”.

Патріархія, 3 листопада 1924 року.

Голова комісії

Митрополит Кизикський Каліник [Деліканіс]

Опубліковано: Εκκλησία 3 (1925) 5 - 6. Ακανθόπουλος, Οι θεσμοί, s. 292-296; Borkowski Andrzej. Materiały greckie do autokefalii Kościoła prawosławnego w Polsce (cz. I). Wschodni Rocznik Humanistyczny 6 (2009), s.386-389 (текст грецькою мовою), s. 389-391 (переклад на польську мову); Andrzej Borkowski, archimandryt. Między Konstantynopolem a Moskwą. Źródła greckie do autokefalii Kościoła prawosławnegow Rzeczypospolitej (1919–1927). Białystok:Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku, 2015, s.156-159 (текст грецькою мовою), s. 160-163 (переклад на польську мову).