Уривок із моєї статті "ВИТОКИ БОГОСЛОВСЬКОГО АВАНГАРДУ.СТУДІЯ РЕЛІГІЙНОГО АВАНГАРДНОГО МИСТЕЦТВА ПРИ НОВІЦІЯТІ ОО. ВАСИЛІЯН У КРЕХОВІ (1993-1994 р.) ", в якій, окрім решти, згадую про о. Йосафата.

"Завершуючи оповідь про отців золотої доби Крехівського монастиря, не можу не згадати про о. Йосафата Воротняка, на жаль, уже покійного (помер після важкої недуги 22.10.2008). Отець Йосафат також народився у Боснії, а новіціят розпочав у Кулі, хоч фактично проходив його в отців єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Як і о. Григорій, о. Йосафат належав до числа обраних щасливчиків, що прийняли свячення від самого Папи. Щоправда, у випадку в миру Павла Воротняка, це був Папа Павло VI. Зовнішньо, як людина, о. Йосафат був надзвичайно привабливий, а його голубі очі на тлі сивого волосся випромінювали шарм французького актора. Вірю, з такою зовнішністю він мав неабияку популярність у жіночої статі. Але одразу мушу зазначити, що попри відкритість і комунікабельність, о. Йосафат вмів філігранно зберігати здорову дистанцію. Ще з єзуїтського новіціяту він засвоїв багато аспектів, які визначали його зовнішню поведінку. Зокрема, він засвоїв правило, що лице ченця повинно за будь-яких обставин випромінювати радість, чи принаймні нейтральний стан, але в жодному випадку не смуток. Ця «єзуїтська посмішка» стала своєрідною візитною карткою о. Йосафата, вона його супроводжувала під час важкої недуги – вірю, що з цією посмішкою він і помер. Погляд отця, особливо під час розмови, був дещо відсторонений, точніше, його неможливо було піймати, він дивився повз співрозмовника. Останнє також належало до правил єзуїтської аскези: під час бесіди очі слід фіксувати на рівні підборіддя співрозмовника, уникаючи прямих поглядів у вічі. Очі о. Йосафата можливо було «впіймати», мабуть, лише на фотографіях.
Отець Йосафат прийшов у Крехів десь наприкінці 1992-го, перебравши від о. Теодозія функцію магістра новіціяту. На той час у Крехові вже не було ні о. Григорія, ні о. Августина. «Восточницька» партія сприйняла о. Йосафата вороже – як єзуїта, котрий, на противагу курсу о. Григорія на «відродження автентично східньої духовости», прийшов запровадити «єзуїтські порядки». Особисто я не заперечував проти «єзуїтських порядків», що більше, сприймав Василіянський чин як аналог єзуїтів у східному обряді, на яких покладено в Унійній Церкві дуже важливий апостолят науки і мистецтва. Тоді я наївно сподівався, що через років десять докторовані в європейських університетах молоді ченці-василіяни зможуть заснувати в Україні католицький університет рівня тих, що були в Римі. Нині ченці-василіяни дуже далекі від цього ідеалу, і за стилем життя нагадують звичайних парохів.
Що ж стосується о. Йосафата, за харизмою він був типовий місіонер. Попри обов’язки магістра, часто був відсутній, присвячуючи більше часу сестрам ріжних згромаджень. Це був довголітній стиль життя отця, чиї рідні сестри й племінниця перебували в згромадженні сестер Служебниць. Він намагався і мене залучити до своїх «проєктів», по-єзуїтському випробовуючи місіонерську харизму. Одного разу взяв мене в жіноче відділення психіатричної лікарні на Кульпарківській, залишивши на півдня з групою хворих жінок провадити духовні бесіди (мовляв, подивлюсь, як ти собі даєш раду в такій ситуації), а сам пішов у імпровізовану каплицю сповідати. Іншим разом ми відвідали ледь не всі жіночі монастирі Львова. Пригадую, як о. Йосафат хотів «забігти на хвильку» ще до сестер св. Йосифа на пл. Ринок, а я, зробивши незадоволену міну, проскиглив: «Отче, а може, вже досить на сьогодні сестер?». На загал о. Йосафат був дуже доброю й незлопам’ятною людиною. Власне за його сприяння після новіціяту з групою інших василіян я потрапив до єзуїтського колегіуму в Заґребі на студії філософії (т. зв. схоластикат), де згодом – щоправда, вже в іншому статусі – закінчив теологію та післядипломні студії релігійної культури. Але це вже інша історія…".