Інтерв'ю з митрополитом Філаретом (1989)
Благословляючи єднання народів
Розмова з митрополитом Київським i Галицьким Філаретом, Екзархом України
— Дозвольте, Ваше Високопреосвященство, передусім поставити Вам запитання, пов'язане із З’їздом народних дeпyтaтiв СРСР, котрий привернув справді загальну увагу. Завдяки прямій телетрансляції, численним репортажам, інтерв’ю ми змогли дізнатися, що представники рiзних релігій брали вельми активну участь у роботi З'їзду, i нас це, безумовно, радує. Разом з тим дехто з читачів запитує: як така діяльність поєднується з принципом відокремлення Церкви від держави, чи нема тут суперечності?
— Вступ у новий етап своєї історії Руська Православна Церква пов’язує з глибокими змiнами, якi вiдбуваються в радянському суспільстві й державi. Ми вci є свiдками того, який позитивний вплив справляють на нашу Церкву перебудова, демократизацiя i гласність. Пiд час зустрiчi М. С. Горбачова з Патріархом Московським i всієї Pyci Пименом i членами Священного Синоду, яка вiдбулася минулого року, ми пiдтвердили, що правоспавнi віруючі нашої країни цiлком пiдтримують процес оновлення, котрий вiдбувається в нашому суспiльствi.
Що ж до декрету Ради Народних Kомісарів вiд 23 сiчня 1918 року про відокремлення Церкви від держави, то ми вважаємо, що він є єдино правильною основою для взаємовiдносин мiж державою й рiзними релiгiйними конфесiями в нашiй країні. Але відокремлення Церкви від держави не означає, що Церква перебуває поза суспільством і не може вiдiгравати позитивну роль, у розв'язаннi проблем, якi хвилюють не тiльки вiруючих, а й усiх радянських людей. Тому ми вітаємо факт обрання народними депутатами СРСР священнослужителiв i не вбачаємо нiяких суперечностей у тому, що вони беруть участь у роботi З'їзду.
Скориставшись iз Вашого запитання, хочу також сказати, що Церква i держава мають немало iнших точок стику. Зокрема, ми вносимо свою посильну лепту в дiяльнiсть Дитячого фонду iменi В. І. Ленiна, Радянського фонду милосердя i здоров'я, Радянського фонду культури. Український Екзархат перерахував у фонд ліквідації наслiдкiв aвapiї на Чорнобильськiй АЕС три мiльйони карбованцiв, у фонд допомоги потерпiлим вiд землетрусу у Bірменії — мільйон карбованцiв.
Вiзьмiмо ще одну проблему, якiй також придiляється велика увага в нашому суспільстві — змiцнення сім’ї. Протягом усієї своєї історії Церква освячувала щлюб, оснований на любовi i взаємнiй жертовностi. I тепер ми могли б тiснiше спiвробiтничати з державними й громадськими органiзацiями в цьому питаннi. Адже успiхи перебудови значною мiрою визначатимуться пiднесенням морального рiвня суспiльства.
Гадаю, що змiцнення духовності i моральних засад особи i суспiльства в цiлому благодiйно позначиться i на розв'язаннi таких проблем, як збереження навколишнього середовища. Ще в Стародавнiй Pyci бупо висловлено глибоку думку про те, що природа є Храмом, в якому людина вiдправляє своє творче служiння. Людина поставлена володарем над природою, але виявлятися ця влада має не в насильственому її пiдкореннi, а в мудрому управлінні й збереженнi творiння Божого.
— Очевндно, є ще одне дуже важливе питання, яке хвилює ycix людей — віруючих і невіруючих... Йдеться про збереження миру на Землі.
— Руська Церква з глибоким задоволенням сприймає нинiшнiй зовнiшньополiтичний курс нашої держави, спрямований на розрядку напруженостi, роззброєння, широке спiвробiтництво в галузi мiжнародних вiдносин. Ми, служителі Церкви, теж добиваємося подолання недовiр'я й підозріливості у вiдносинах мiж народами i державами, прагнемо до усунення „образу ворога”, котрий зумисно нав'язувався певними колами на Заходi в уявленнях про Радянський Союз та iншi соцiалicтичнi кpaїни. Ми беремо активну участь, у багатьох миротворчих мiжнародних рухах, котрі об’єднують велику частину православних, католицьких, англiканських i протестантських Церков Європи та Пiвнiчної Америки для досягнення ядерного роззброєння i втiлення в життя Хельсінської угоди 1975 року. Великий вклад у цей рух вносять Церкви Радянського Союзу i США. Визначне мiсце в християнському антиядерному й миротворчому pyci в цiлому посiдає Всесвiтня Рада Церков, до якої входять понад триста Церков з бiльш як 100 країн, в тому числi й Руська Православна Церква.
— Коли вже ми заговорили про мiжнароднi зв'язки Руської Православної Церкви, не можна, на наш погляд, не сказати про те, що в цьому середовищi не все iдилічно безхмарне...
— Проблема, безумовно, є. Одна з них стосується вiдносин мiж нашою i католицькими Церквами, котpi затьмаренi уніатським питанням. Як відомо, на Церковному Соборi, який вiдбувся у Львовi в березнi 1946 року, було прийнято рiшення про самолiквiдацiю греко-католицької (уніатської) Церкви на Україні i повернення в лоно Руського Православ'я. Нинi керівники уніатської Церкви на Заходi, яка тепер вiдкрито називає себе Українською Католицькою, заперечують канонiчнiсть рішень Львiвського Собору. Насправдi цей церковно-народннй Собор був цiлком канонiчним, тому що в ньому брали участь ієрархи, священнослужителi i рядовi вiруючi. Toдi його активно пiдтримали 993 унiатських священнки з 1267. Згодом до нього приєднались i iнші.
— Для людей невiруючих i не знайомих з iсторiєю цього питання, можливо, незрозумiлим буде, як поєднуються процеси демократизацiї, що вiдбуваються в нашому суспiльствi i стосуються, в тому числi, свободи віросповiдання, з відмовою від легалiзацiї Української Католицької Церкви?
— Передусiм необхiдно сказати, що на Україні, як i на територiї iнших союзних республiк, католики мають багато cвоїx xpaмiв, де можуть вiльно молитися й сповiдувати свою вipy, їx права в нашiй країні нi в якому разi не обмежуються. Ми виступаємо не проти них, а проти спроб зiштовхнути, протиставити одна однiй православну i католицьку Церкви, до яких вдаються нeпpoxaнi пiклувальннки унії. Цiлком очевидно, не всім до вподоби, що oстаннім часом почав активно розвиватися православно-католицький дiалог, що в xоді перебудови розширюються i реально гарантуються права вiруючих... Тому й знадобилося рiзного роду спекуляцiї навколо унії, котpi пiдiгрiваються з-за кордону. А в тому, що проблема ця є штучно створюваною, — сумнівів нема. Звернiмося до історії. Католицька Церква здавна прагнула до об'єднання з православною. Перша така спроба була здiйснена в XIII столiттi — так звана Лiонська унiя. Вона не здобула визнання на Православному Cxоді, Слiдом за нею пiшла така сама невдала Флорентiйська унiя 1439 року. Лише в XVI столiттi, коли захiднi землi України й Бiлоpyciї були захопленi Польщею й Угорщиною i політичні інтереси їx урядiв, котpi побоювалися впливу Mocковської держави i Руської Православної Церкви на українцiв i бiлорусiв, збiглися з намірами Ватикану, — з'явилася можливiсть насадження унії.
Брестська унiя 1596 року подавалася як з'єднання Церков, а насправді стала новим розколом. Вона розколола Київську митрополію, роз'єднала iєрархiю i народ. Брестська унiя готувалась єпископами потаємно i була прийнята без соборної згоди основної маси віруючих. Створилося страшне становище, коли на чолi православного люду стояла неправославна, уніатська ієрархія. Уніатські єпископи своє пiдпорядкування Римськiй владi розглядалн як „з'єднання церков”, а в противленнi їй бачили порушення канонiчне, непокору законнiй ієрархiчнiй владi. Замiсть церковнoї єдності унiя принесла ворожнечу i ненависть.
Широкi нapoднi маси теж не визнали i не прийняли унії, бачили в нiй ще один засiб гноблення й експлуатацiї, коли панування окупaнтів доповнювалося поневоленням релiгiйним. Вимога розiрвати унiю постiйно висувалася селянами й городянами, котpi боролися проти iноземного гноблення. На цiй засадi виникли знаменитi церковнi братства, мережа яких за порiвняно короткий час розкинулась по всiй Київськiй митрополiї. Братства стали опорними пунктами релiгiйно-суспiльної боротьби, вогнищами лiтературної полемiки. Братства органiзовували школи, вiдкривали друкарні, видавали книги. Нацiональний, соцiальний та релiгiйннй гніт у XVII столiтті на Україні викликав нацiонально-визвольну боротьбу під керiвництвом гетьмана Богдана Хмельницького, яка завершилась возз’єднанням України з Росією в 1654 роцi. А ще ранiше, в 1620 роцi, Єрусалимським Патріархом Феофаном була вiдновлена православна iєрархiя на Українi.
Не змiнилося ставлення народу до унії i в ХХ столiттi. Уряди й керiвництво Католицькою Церквою в Австро-Угорщинi й Польщi, під чиїм пануванням захiднi областi України залишалися до 1939 року, пiддавали православних вiруючих гонiнням. А вірність уніатського керiвництва гiтлерiвськiй Нiмеччині i спiвробiтництво з окупацiйним фашистським режимом у роки другої світової війни остаточно скомпрометували вepxiвку уніатської Церкви в очах простих вiруючих i духовенства. Вони не простили благословення жорстокостей гiтлерiвцiв i полiтику геноциду, благословення окупантам у насильницькому вивезеннi до Нiмеччини молодi, у формуваннi спецiальних вiйськовнх частин СС „Галичнна”, в пограбуваннi України. Немалу роль у визрiванні й практичному здiйсненнi ідеї розвитку унії вiдiграло й те, що в результатi перемоги Радянського Союзу в другiй свiтовiй вiйнi Західна Україна остаточно ввiйшла до складу Української РСР, від якої була в минулому насильницьки відторгнута. Все це й стало останнім поштовхом для розриву союзу з католицизмом i об'єднання з Руською Православною Церквою.
— Ви згадали про те, що унiати скомпрометувапи себе спiвробітництвом з фашизмом i бандерiвськими українськими нацiоналiстичними формуваннями в роки війни. Але ж i сьогодні перш за все нацiоналiсти — а вони на Україні є i це не треба соромливо обминати мовчанням — вдаються до спроб peaнімуваaти уніатське питання з метою розпалювання пристрастей, ворожнечі між людьми, які проживають на території республіки...
— Руська Православна Церква є багатонацiональною, i її iнтереси визначаються змiцненням єдності всього нaшoгo народу. Інакше поводять себе тi сили, котpi oстанім часом органiзували ряд несанкцiонованих мiтингiв у Львові, вимагаючи легалiзацii унії. Вони розпалюють ворожнечу .до Руської Правоспавної Церкви, називаючи її „Церквою сатани”, завдають шкоди православно-католицькому дiaлогу, духовенству й вiруючим. Перешкоджають хулiганськими дiями вiдправi православних богослужiнь, не допускають вiруючих до деяких нововiдкритих православних xpaмів, загрожують православному духовенству. Не важко уявити собi, що коли б УКЦ була, не дай Бог, легалiзована, то новоявленi „мecії” не забарилися б з новою силою спробувати роздмухати вогонь ворожнечi.
— 3 гіркотою дізнаємося ми про події в Нагірному Карабаху, про безпорядки в кількох населених пунктах Ферганської області... Всьому світові добре відомо, що представники різних релігій в нашій країні прагнуть згладити виникаючі на міжнацiональному грунті конфлiкти, закликають людей до єдності. А в цьому зв’язку не можна не звернути уваги і на явно провокацiйні спроби кинути тінь на Руську Православну Церкву. Так, нині практично в усiх республіках велика увага приділяється вирiшенню проблем, повязаних iз національними мовами, — це процес необхiдний, хоча й не простий. Але в цей же час зарубіжнi радіоголоси й деякі громадяни на Україні з надривом заговорили про нiбито наявність релігійної русифікації з боку православ’я.
— Руська Православна Церква дістала свою назву тисячу pоків тому, коли не було ще окремо нi росiян, нi українцiв, нi бiлорусiв, а icнувала єдина Київська Русь. I в тi далекi часи, i нинi служба в нашiй Церквi правиться єдиною церковнослов'янською мовою, i мова ця не викликає нiяких непорозумiнь навіть пiд час вiдправ у Канаді, США, Захiднiй Європi, Австралiї. 3 цього стає зрозумiло, що звинувачення на адресу Pуської Православної Церкви з приводу русифiкацiї українського населення, звичайно ж, надумані.
Але разом з тим наша Церква завжди несла слово Боже, втixy i розраду мовою, зрозумiлою тому корінному населенню, до якого приходили нaшi мiсiонери. Тому ми згiдно з постановою Священного Синоду правимо богослужiння не тiльки традицiйною церковнослов'янською мовою, а й тiєю, яку обирають миряни. Зокрема, на територiї Українського Екзархату в багатьох парафiях вiдправа йде українською мовою, i, при потребi, в її розширеннi не буде нiяких перешкод. У нас також виходить i поширюється по всiй республiцi „Православний вiсник”, перекладено i видано „Новий Завiт”. не раз тиражувався „Молитвослов”, у якому церковнослов'янське звучання передається українськими буквами. Готується видання окремих богослужбових книг — i, насамnеред, „Требника” — українською лiтературною мовою. 3 нового навчального року в духовних семiнарiях республiки вci учнi вивчатимуть українську мову i лiтературу як навчальнi предмети.
Однак хочу пiдкреслити, що ми дивимось на розширення сфери української мови як на процес природний. Утверджувати її прiоритет, оголошувати її „богообраність” перед iншими мовами ми, звичайно, не будемо. Адже до складу Руської Православної Церкви входять не тiльки росiяни, українцi, бiлоруси, а й представники iнших нацiональностей — молдавани; латишi, литовцi, естонцi, чувашi, люди, розсiянi по всьому cвіті, i ми завжди, прагнули наводити мости згоди і братерства мiж ними, благословляючи єднання народів.
Розмову вели М. Бакланов, З. Ковтун
(„Сiльськi вicтi”, 17 червня 1989 р.)
Джерело: „Православний вісник”, 1989, №9, вересень. — С. 20-22.
