Майже у всіх новинах зараз йдеться про заплановану зустріч Римського Папи Франциска з Московським Патріархом Кирилом, яка має відбутися 12 лютого на Кубі. Видається, що вона  має всі шанси поставити на задній план головні цілі подорожі церковних лідерів – Папського візиту у Мексику і подорожі Патріарха по країнам Латинської Америки. Вже нині цю подію називають історичною, адже чи не вперше глава найбільшої християнської Церкви віч-на-віч зустрічається з очільником найчисельнішої православної громади світу. Але я б не покладав занадто великих сподівань на цю подію. Занадто вже різні мотиви і світоглядні позиції у обох сторін.

Для Ватикану –  це перш за все подія  духовного характеру,  прорив у екуменічних відносинах та ще один крок на шляху до єдності християн. Саме таке враження складається після аналізу статей католицьких спостерігачів та аналітиків.  Папа Франциск продовжує позиціонувати себе як Верховний Понтифік, прямо говорячи, «той хто будує мости». Нарешті Франциск може здійснити одну з найзаповітніших мрій спочатку Йоана Павла ІІ, а потім і Бенедикта XVI, яку очікували від розпаду Радянського Союзу. Адже Російська Церква грає ключову  у світовому Православ’ї, а отже від її позиції не в останню чергу залежить майбутнє католицько-православних відносин. Можливо у Римі очікують на зміну клімату у відносинах між двома Церквами, який бажає кращого. Тим більш враховуючи, що Ватикан раз за разом засуджує уніатизм та прозелітизм як шляхи досягнення єдності.

Зовсім інші прерогативи у  РПЦ. Для неї ця зустріч -  це шанс підняти репутацію Росії в очах світової громадськості та заявити про свою месіанську роль. Переконаний, що даний крок не відбувся би без відома очільника Кремля, якому перш за все потрібно вийти з міжнародної ізоляції, яку він сам загнав свою державу через агресію в Україні та Сирі . Та й зустріч саме на Кубі, думаю, має досить символічне значення. Адже всім відома ключова роль Папи Франциска у налагодженні дипломатичних відносин між островом Свободи і Вашингтоном. Думаю Москва хоче використати саме цей сценарій, щоб за допомогою авторитету Папи Франциска  підняти імідж Білокам’яної в очах американських католиків та уряду Б. Обами, який досить симпатизує нинішньому Наступнику Святого Петра. На підтримку цієї версії звучать слова речника Путіна Д. Пескова, що це «спільний крок назустріч західному світу». Та не думаю, що це їм вдасться. По-перше, на Кубі вже певний час під керівництвом Руля Кастро відбуваються хоча й повільні, але все ж економічні та суспільні перетворення. Та й для Куби налагодження відносин з її безпосереднім сусідом - це питання першочергової ваги. Ватикан тути скоріше виступив з’єднувальною ланкою між двома зацікавленими сторонами. Що ж до Росії, то ніяких ознак зміни курсу чи зупинення агресії тут не спостерігається. Санкції та падіння ціни на нафту звичайно послабили нашого сусіда, але це аж ніяк не вплинуло на його бажання бути новою християнською імперією, «Царством Божим на землі».   Та й не потрібно переоцінювати роль Риму, який хоча і є духовним центром понад мільярда католиків, не має безпосередніх важелів паливу на міжнародну політику.

Як наголошують наближенні до обох сторін особи, головна мова піде про переслідування християн на Близькому Сході. Тут для Москви буде ще один шанс довести законність своєї операції на Близькому Сході та як вона очікує, заручитися підтримкою Римсько-католицької Церкви своїх дій у Сирії. Тим більш подібні слова підтримки вже лунають від ієрархів греко-католицьких Церков Близького Сходу, яких з усіх сил так любить критикувати Кремль.   Адже як не критикують російські історики хрестові походи XI-XIII ст.., нині цим самим займається російська держава. Правда географія трохи інша. Та не думаю, що  Папа Франциск  не бачить загрози інструментилізації його особи. Не дарма в останньому інтерв’ю італійському часопису "Corriere della Sera" дав зрозуміти, що усвідомлює «імперську кров» Росії, але цінує  чимало спільних позицій у стосунках РПЦ і Католицької Церкви. Питання переслідування християн для Патріархії є досить гострим, адже вона ставить в один ряд переслідування сирійських християн ІДІЛ  з переходом православних громад з УПЦ МП в УПЦ КП.

Але й особисто  для Патріарха Кирила ця зустріч є досить важливою. Не випадково вона відбувається напередодні Всеправославного Собору, який має відбутися у червні на о. Крит. Не секрет, що у Світовому Православ’ї відбуваються перетягування важелів між Москвою і Константинополем, між Другим і Третім Римом.  Як не як, але у цьому протистоянні не завадило б заручитися підтримкою Першого і основного Риму. До цього часу беззаперечним лідером у відносинах з Католицькою Церквою та Ватиканом  був Патріарх Варфоломій, якого з Папою Франциском об’єднує хоча б його зацікавлення охороною навколишнього середовища.  Та з наближенням зустрічі очільників автокефальних православних Церков провідну  роль хоче перебрати на себе  Московський Патріарх.

Але зустріч з Римським Папою може мати негативні наслідки для самого Кирила усередині РПЦ, де досить сильні ультраконсервативні та антиекуменічні настрої. Не дарма, голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархат митрополит Іларіон заперечив будь-які спільні молитви за участю двох церковних очільників. Адже для значної частини російської церковної еліти і мирян такі дії є просто  неприпустимим. Адже спільні молитви з єретиками (якими до сих пір вважають католиків) заперечується церковними канонами і прирівнюється до зради Православ’я.

Які можливі наслідки для України від цієї зустрічі?  Важко спрогнозувати, але напевно вона буде стояти не на останньому місці у ході перегорів. Як повідомляє офіційний інформації ресурс Російської Патріархії Седмица.ру головною перешкодою зустрічі у минулому було небажання Ватикану  «вгамувати агресивні дії Української греко-католицької Церкви на Західній Україні, де фактично було розгромлено православні єпархії, що знаходилися в юрисдикції Московського Патріархату». Хоча зустріч ще не відбулася, а вже московські політтехнологи намагаються протиставити Верховного Архієпископа  Святослава Шевчука Папі Франциску, який ніби то на думку греко-католиків не проявляє належної антиросійської політики. А сама позиція  УГКЦ  ніби то не знаходить підтримки у Ватикані. Ця критика московських церковних чиновників органічно вплітається у імперіальне мислення «розділяй і владарюй». Думаю, що є Божим Провидінням, що така зустріч відбудеться напередодні 70-ліття Львівського псевдособору, який насильно ліквідував УГКЦ та прирік їй на підпільне існування та переслідування. Тільки, щоб вдалося отримати уроки з минулого, що діалог можливий лише основі правди та зцілення історичної пам’яті.

Як би там не було, погоджуюся, зі Преосвященним Святославом, що для УГКЦ нічого не зміниться. Хіба що Рим, щоб не псувати плоди зустрічі, перенесе на невизначений час надання Українській Католицькій Церкві Патріархального статусу. Але й нині це питання не стоїть на порядку денному, адже Патріархат УГКЦ напередодні Всеправославного Собору може принести більше шкоди, ніж користі католицько-православним відносинам.

Найбільш небажаним сценарієм розвитку подій для України, може бути часткове відновлення «Східної політики Павла VI, який намагався шляхом поступок отримати більшу свободу для Церкви за Залізною Завісою. Подібний курс нині реалізовується у відносинах з Китаєм, де  планується досягнути компромісу у призначенні єпископів. Але це малоймовірно, адже що Радянський Союз давно зник з карт Європи, а Росія попри все її бажання такого статусу не має і може лише впливати на католиків всередині своєї країни.  Та й думаю кубинська пригода позитивно відобразиться  на їх становищі.  Єдине, що можливо, це що Ватикан може визнати особливу роль Православної канонічної Церкви на території СНД. А також буде враховувати її позицію при ухваленні основних рішень у цьому регіоні. Але якщо не помиляюся і до цього у курії прислухалися до голосу Москви у створенні єпархій у Москві чи Білорусі. Питання у тому, чи  мапи канонічних територій будуть співпадати у Римі та Москві.

Та тим більш ніхто не має наміру «зливати» греко-католиків, особливо Папа Франциск. Тут доречно згадати, що він будучи Архієпископом Буенос-Айреса, водночас був ординарієм для католиків східних обрядів, а тому добре обізнаний і досить прихильний до традицій Сходу.  Про це свідчить, що за час його понтифікату була утворена 23 по рахунку Східна Католицька Церква – Еритрейська, а Угорська Церква була піднесена до статусу митрополії. Тим більш враховуючи майбутню реформу з посилення ролі місцевих  єпископатів та перенесення повноважень з курії на місця, що перш за все стосуватиметься Східних Католицьких Церков, і УГКЦ у тому числі. Тому вплив Риму на Київ буде ставати все менш відчутніший, а греко-католики отримають більшу свободу дій. Що звичайно не йде на руку Москві.  

Гадаю, що Патріарх Кирил буде вмовляти Франциска продовжувати висловлюватися про конфлікт в Україні у дусі «братовбивчої війни». Подібне формулювання про мир і події в Україні  ймовірно з’явиться у спільній декларації двох глав Церков. Хоча з євангельського погляду, де всі християни, незалежно від конфесії, є братами, слова про братовбивчий конфлікт, не викликають зауважень. У той же час це цілком неприйнятно для українського народу, який вже два роки поспіль веде боротьбу з російською агресією і потребує чітких висловлювань і підтримки зі сторони Апостольського Престолу.

Як не прикро, але припускаю, що спільна декларація і заяви залишаються  гарними словами на папері і не принесуть ніяких помітних змін. Московський Патріархат ще не дозрів до серйозного, а головне щирого і рівноправного діалогу з Католицькою Церквою, де головним рушієм відносин буде не геополітика та власні інтереси, а бажання виконати волю Христа, щоб «всі були одно».  Та людські шляхи не Господні, а наші плани не Його. Тому надіюся і щиро молюся, щоб ця зустріч відбулася і принесла, хоч малі, але все одно добрі плоди для обидвох Церков. А це перш за все буде залежати, чи Патріарх Кирил не буде наслідувати прикладу В. Путіна, і не спізниться на зустріч. Адже у цьому випадку літак, навіть із Папою на борту, чекати не буде…