Ісусів хрест – слава чи ганьба?
Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 2-5
Ми вже так звикли повсюдно бачити хрест і розп’ятого на ньому Ісуса Христа, що погано усвідомлюємо трагічну реальність, пов’язану з цим зображенням. Мало того, ми робимо золоті та срібні хрести й носимо їх на шиї як прикраси. Щоправда, хрест продовжує бути для нас символом християнства, який бачимо скрізь — у шкільних класах, залах судів, на площах міст, на могилах, навіть на вершинах гір. Він є втіленням християнської віри й перемоги над смертю та силами зла. Але що стоїть за цим символом? Що являв собою хрест у давні часи й чим було для Ісуса розп’яття і смерть на хресті?
За античної доби хрест (лат. — сruх, грецьк. — stаuros) служив знаряддям страти, на якому виконували смертні вироки за тяжкі злочини. Спочатку для цієї мети використовували стовбур дерева чи стовп, до якого засудженого прив’язували мотузками або прибивали цвяхами. Іноді стовп загострювали й садовили злочинця на палю. Згодом до вертикально вкопаного в землю стовпа (stipes) додали поперечину (раtibulus) й одержали знаряддя смерті у вигляді літери Т. Як правило, її приносив на місце страти на плечах сам засуджений. Людей розпинали по-різному. Сенека писав: «Бачу навколо хрести. Вони не всі однакові. Одні зроблені так, інші — інакше. Люди заклякли, прицвяховані вниз головою, висять, розкинувши руки, сидять на палях». Садизм катів виявлявся у найвинахідливіших, найлютіших тортурах.
Історик Йосиф Флавій був свідком масових страт на хресті людей, які намагалися втекти з Єрусалима, обложеного римськими військами під проводом Тита. «Спійманих бичували, всіляко знущалися, а потім залишали вмирати на хрестах перед мурами міста. Тит співчував страдникам, але число втікачів — приблизно 500 на день — було надто великим, щоб відпускати чи охороняти їх. І він дозволив своїм солдатам робити з ними що завгодно, сподіваючись, що жахливе видовисько незліченних хрестів змусить обложених здатися. Охоплені люттю солдати катували бранців, розпинаючи їх у найрізноманітніші способи. Через велику кількість катованих бракувало місця для хрестів і хрестів для жертв».
Масові страти на хресті, здійснені римськими легіонерами в Іудеї, не були рідкістю. В IV ст. до н. е. Варо повісив на хрестах усіх захоплених ним полонених, Феліче розіп’яв велику кількість «бандитів» (повстанців проти римської влади), те ж саме вчинив Флор в Єрусалимі.
Після знаменитої пожежі 64 р. н. е., яка фактично знищила Рим, Нерон оголосив паліями християн і прирік їх на люту смерть. Тацит так описує цю подію: «Він не задовольнився засудженням їх до страти, а для розваги звелів вдягнути у звірині шкури й кинути на поталу псам або повісити на хрестах і запалити живцем пізно ввечері, аби вони, мов смолоскипи, освітлювали ніч».
Отже, Нерон застосував одночасно три найжорстокіші покарання, відомі за давніх часів: розп’яття, спалення живцем і цькування звірами. Саме вони, а також обезголовлювання постійно фігурують у римській судовій практиці. До злочинів, що каралися розп’яттям на хресті, відносилися втеча з поля бою, розголошення державних таємниць, підбурювання до заколоту, вбивство, пророцтва щодо стану здоров’я правителів, нічне святотатство, чорна магія, підробка заповіту.
Страта на хресті через свою жорстокість не застосовувалася до представників вищих кіл суспільства, а була майже виключно долею простолюду. Вона вважалася не гідною римського громадянина й вільної людини. Більше того, зображення й назва хреста не повинні були турбувати думок, очей, вух римлян. Жах і ганьба розп’яття пояснюють той досить цікавий факт, що у творах античних письменників воно згадується дуже рідко — як небажана, неприємна тема. Розп’яття в добу Стародавнього Риму було відоме повсюдно, широко застосовувалося на практиці, але верхівка воліла мовчати про це.
Припускають, що першими страту на хресті запровадили персіяни. Мабуть, цей вид покарання мав для них релігійний смисл. Адже тіло злочинця не торкалося землі, освяченої богом Ормаздом, і не поганило її. У персіян це покарання запозичили греки, карфагеняни, римляни. У Карфагені його застосовували до своїх генералів і адміралів, переможених ворогом, а найчастіше — для придушення повстань та військових заколотів.
За римськими законами повстанці й заколотники вважалися не ворогами держави, а бандитами та розбійниками, тому їх розпинали або кидали на поталу диким звірам. Юристи радили робити це прямо на місці злочину. Для розп’яття бандитів, які переважно були рабами-втікачами, що стали на шлях убивств і грабунків, обирали великі дороги, аби якомога більше людей могли побачити страту, а родичі жертв відчули себе відомщеними. Але при розпинанні засуджених гинули не лише їхні тіла, а й душі. Позбавлені права на поховання, вони тим самим позбавлялися і права увійти до царства мертвих, отож ці жалюгідні примари блукали, не знаючи спочинку.
Найбільшою небезпекою для республіканського та імперського Риму були повстання рабів. Римська цивілізація трималась на рабстві. Саме раби працювали на землях патриціїв та в їхніх палацах. Втрата чи різке зменшення кількості цих паріїв означало б загибель держави, тож рабовласникам надавалося право карати їх розп’яттям за непокору. В одній із своїх сатир Ювенал наводить діалог між римською матроною і її чоловіком, який звелів розіп’яти раба.
«На хрест його!» — «Але який злочин він скоїв, щоб заслужити таке покарання? Де свідки? Де обвинувач? Не можна квапитися, коли йдеться про життя людини» — «От дурна! Хіба раб людина? Він нічого не скоїв? Нехай. Але я так хочу, я наказую. Для цього досить мого бажання!»
Страх перед повстаннями рабів спричинився до того, що коли вони прокотилися країною в II ст. н. е., страти на хресті стали масовим явищем. Після придушення повстання Спартака його переможець Грасс звелів розіп’яти 6 тисяч полонених уздовж Аппієвої дороги між Капуєю і Римом.
В іудейському світі хрест як знаряддя смертної кари було запроваджено за династії Хасмонеїв, у період між повстанням Маккавеїв проти тиранії Антіоха IV (II ст. до н. е. ) і завоюванням Палестини Помпеєм у 63 р. до н. е. Тоді було розіпнуто 800 іудеїв, які здогадно належали до секти фарисеїв. Ірод заборонив таку форму страти, але не з гуманних міркувань, а щоб відмежуватися від роду Хасмонеїв. Після того як римляни застосували цю надзвичайну кару для придушення іудейського повстання, в Палестині більше ніколи не страчували на хресті.
На розіп’ятому лежало прокляття Боже. Адже сказано в п’ятій книзі Мойсеєвій: «А коли буде на кому гріх смертного присуду, і буде він убитий, і ти повісиш його на дереві ... але конче поховаєш його того дня, бо повішений — Боже прокляття, і ти не занечистиш своєї землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі на спадок» (21:22-23). Згідно з іудейським законом, на повішеній людині лежало прокляття Боже. Це пояснює, чому проповідь вчення Ісуса Христа викликала обурення євреїв: як могла бути Месією розіп’ята, а отже, проклята Богом людина?
Однак слід зауважити, що іудейський закон розглядав страту через повішення не як смертну кару, а як додаткове покарання. Воно застосовувалося до забитих камінням ідоловірців і святокрадців, тобто вже по їхній смерті. Каральна суть полягала в тому, що забита камінням, а потім повішена людина була таким чином затаврована прокляттям Бога. Як же здійснювався акт розпинання? В більшості випадків йому передувало побиття батогом. Горацій писав, що після цієї екзекуції багато жертв помирало. Засудженого били батогом з кількох вузлуватих ременів, на кінцях яких були свинцеві кульки. Римський закон не обмежував кількість ударів, і тому людина часто-густо конала під час бичування. Однак іудейський закон передбачав обмеження: лише 40 ударів; фарисеї же, щоб уникнути помилки, зменшили їхню кількість до 39. Суворість екзекуції залежала від запопадливості її виконавців, але тяжкість покарання посилювалася усвідомленням ганьби, принизливою необхідністю стояти напівроздягненим і прив’язаним до стовпа чи колони перед очима зловтішної юрби.
Після бичування засудженого з табличкою на грудях, де було написано його ім’я і вид злочину, вели до місця страти багатолюдними вулицями, аби ще більше принизити, а також посіяти страх у душах тих, хто спостерігав за цим. Він мусив нести поперечину хреста.
Місце страти знаходилося на узвишші, навколо якого купчився народ. Засудженого прив’язували чи прицвяховували до поперечини, піднімали разом з нею на міцно, вритий у землю стовп за допомогою мотузок і драбин або просто руками, якщо він був невисокий, і закріплювали поперечину. Відтак одним або двома цвяхами прибивали до стовпа ноги.
Вся ця процедура вміщалася в коротке речення: раtibulо suffixus in crucem tollitar (прикріплений до поперечини і піднятий на хрест). Посередині стовпа знаходився дерев’яний кілок, на якому засуджений міг сидіти верхи. Звідси походять вирази «осідлати хреста» чи «сидіти на хресті». Християни зняли цей кілок за його відверто неподобний вигляд.
Узагалі хрести були досить низькі, на зріст людини, — для полегшення роботи солдатів і для того, щоб хижаки могли з’їсти мертве тіло, якщо засудженого, крім розп’яття, було також вирішено «віддати на поталу диким звірам». Однак хрест міг бути й вищим, коли злочинця для підсилення катувань вішали так, аби його було видно здалека і якомога більше людей могли знущатися з нього.
Перед розп’яттям засудженого роздягали, і він поставав голим перед очима катів і юрби. З шиї знімали табличку і прибивали її до верхівки хреста, щоб кожний міг прочитати, за що його покарано.
Смерть на хресті була вкрай болючою і тривалою. Окрім болю від цвяхів і ран, тяжкі муки викликали утруднене дихання, згага від утрати крові, збезводнення організму, укуси мух і комашні. Померши, страдник залишався гнити на хресті, стаючи здобиччю птахів і хижаків. Він не мав права бути похованим, якщо родичі не одержували на це дозволу. Позбавлення можливості спочити в землі було ще одним додатковим покаранням. Сьогодні нам майже неможливо уявити собі, якою жорстокістю це було для людей тих давніх часів, оскільки означало повне знищення особи: їй через ганебну смерть не знаходилося місця навіть у царстві мертвих. Розпинання було скасоване лише за часів імператора Костянтина.
Страта Ісуса на хресті нічим не відрізнялася од звичайної практики виконання цього смертного вироку. Після засудження Пілатом до кари на горло його бичували за римським законом, тобто без визначеної кількості ударів. Солдати знущалися з нього, називаючи царем блазнів. Відтак йому завдали на плечі поперечину, яку він, виснажений побиттям, не міг нести до місця страти, і тоді вояки змусили якогось Симона з Киринеї, що вертався з поля, взяти її і нести слідом. Коли Ісуса привели на пагорб, що називався Голгофа, кати зняли з шиї табличку, де було написане його ім’я (Ісус із Назарета) і причина покарання (Цар Іудейський). Ісусу дали наркотичний напій з вина та мира, який великоможні жінки Єрусалима готували для засуджених на смерть, аби полегшити їхні страждання, але він відмовився пити.
Відтак його роздягли, прибили руки до поперечини й підняли на стовп, заздалегідь вкопаний у землю. Нарешті кати прибили до стовпа його ноги, здогадно одним цвяхом, і повісили над головою ганебну табличку. Разом з Ісусом було розіп’ято двоє розбійників, чиї хрести стояли праворуч і ліворуч від нього. Можливо, Ісусів хрест був вищий за звичайні, бо римський солдат подав йому просотану оцтом губку для втамування спраги на тростині.
Агонія Ісуса була відносно короткою — лише три години. Розіп’яті на хрестах могли занапастити свято Пасхи, отож смерть прискорили, ламаючи їм гомілки, але Ісусу, який на подив Пілата нагло помер, лише було простромлено груди ударом списа. Відтак замість кинути тіло Ісуса до спільної могили, його віддали для поховання Йосипу з Аримафеї, який звернувся з проханням про це до Пілата.
Історичні відомості про страту на хресті допомагають нам зрозуміти, як важко було учням Ісуса проповідувати християнське вчення і як вороже сприймали його іудеї та язичники. Святий апостол Павло в першому посланні до коринфян пише: «Бо й іудеї жадають ознак, і греки пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, — для іудеїв згіршення, а для греків — безумство, а для самих покликаних іудеїв та греків — Христа, Божу силу та Божую мудрість!» (1: 22-24).
Чому «безумство»? Тому що Павло вчив язичників, що Ісус є Сином Божим і спасителем людей від гріхів і смерті. Звідси й «безумство» його проповіді: як може іудей, засуджений римською владою до страти на хресті, тобто до ганебної смерті, призначуваній рабам, запеклим злочинцям і заколотникам, бути Сином Божим? Як може бути спасителем людства той, хто не зміг урятувати самого себе від жахливої кари й загинув не як герой, а як жалюгідний грабіжник?
І справді, у смерті Ісуса зовні немає нічого гідного подиву й героїчного. Сократа теж було засуджено до страти, але з якою гідністю та душевним спокоєм він випив отруту, а потім, чекаючи кінця, вів бесіду зі своїми послідовниками! Ісус же вмирав на самоті, покинутий учнями і зраджений одним з них.
Можна зрозуміти, який спротив зустрічала і продовжує зустрічати сьогодні в середовищі інаковіруючих і невіруючих християнська проповідь про «розіп’ятого Месію, який помер заради спасіння людства». Лише слова про те, що Бог воскресив його з мертвих, зі славою підніс, наблизив до себе й дав йому нове ймення «Господь», допомагають цій проповіді проникнути в людські душі. І справді, тільки воскресіння і прославлення Богом розіп’ятого месії виправдовують ганьбу й безумство хреста, надаючи йому «рятівного» смислу. Саме це є найсуттєвішим і найважчим положенням акту віри, що його віруючий покликаний зрозуміти і здійснити. Християнська віра неподільно пов’язана з хрестом і воскресінням з мертвих.
«Lа Сiviltа Саttolіса»
З італійської переклав Юрій ПЕДАН
