Календарна реформа Папи Григорія ХІІІ і Київська митрополія: втрачений шанс поєднання Церков
Запровадження нового календаря, яким було замінено застаріле юліанське літочислення, пов’язане з реформою Папи Римського Григорія ХІІІ. Її метою була реанімація дати целебрації Великодня, здійсненого ще І Нікейським собором, реформу обговорювали й на Латеранських та Тридентському соборах Католицької Церкви. Врешті, реформу започатковано в 1576 р., але остаточно вона була впроваджена буллою Григорія ХІІІ 24.02.1582 р. «Inter gravissimus», від чого отримала назву григоріанської. Новий календар, запроваджений 15.10.1582 р., спирався на наукові розрахунки, зроблені католицькими вченими Л. Ліліо і Х. Клавіусом. Відтак, тривалість календарного року усталено в розмірі 365,2425 дні, в 1600 р. різниця між календарями становила вже 10 днів (у наступні століття – 11, 12, 13, до 2100 р. розрив буде зберігатися в кількості 14 днів).
Найскоріше (та й найуспішніше) реформа була впроваджена в Іспанії, Італії, Португалії і Речі Посполитій, тобто, одразу, затим – у Франції та Нідерландах, у 1584 р. – в Німеччині і Швейцарії, 1587 р. – в Угорщині. Протестантські Церкви прийняли новий календар набагато пізніше. У Польщі спочатку видавалися друком подвійні календарі – в яких паралельно до лічби днів і григоріанських свят, розміщувався перелік за юліанським календарем. Зрозуміло, чому тут не могли швидко розпрощатися зі старими традиціями: православна, а з 1596 р. і новостворена унійна Церкви, не прийняли реформу (остання, щоправда, не так однозначно).
Відомо також, що календарна реформа на території Великого князівства Литовського та українських землях викликала гострий та тривалий спротив, що, зрозуміло, не входило до планів католицької держави, де чи не найпершим завданням було дотримання «посполитого спокою». Однак противники реформи міцно прив’язали її до Варшавської конфедерації, яка гарантувала релігійні свободи.
Вважається, що спроба введення нового календаря в Речі Посполитій являла собою практично перший спільний акт римської курії і королівської влади, який зачепив інтереси широких прошарків українсько-білоруського соціуму, викликавши з їх боку негативну реакцію. Цікаво, що Папа і Римська курія розраховували, що прийняття календаря православними сприятиме досягнення ними взаєморозуміння з католиками, що могло завдати удару по позиціях протестантів, тобто, реформа мала й відверто контрреформаційний характер. Натомість, і протестанти, і православні вбачали в реформі експансіоністські прагнення папства.
Вже в травні 1582 р. негативну реакцію щодо реформи висловив Константинопольський Патріарх Єремія ІІ Транос, однак остаточне рішення він відклав до проведення відповідних консультацій. Вже восени 1582 р. позиція Патріарха стала чітко негативною. Так, в ті вікопомні місяці 1582 р. Єремія і Олександрійський Патріарх Сильвестр скерували лист князеві Василю-Константину Острозькому, в якому закликали всю православну спільноту Речі Посполитої залишатися при старому юліанському календарі. У січні 1583 р. відповідне послання було надіслане митрополитові Онисифору (Дівочці), того ж року руському та вірменському міщанству Львова, аналогічні рескрипти отримали деякі єпископи (К. Терлецький) і віленські міщани (послання опубліковані в Острозі в 1583 і 1584 рр.). Зрештою, собор Константинопольської Церкви восени 1583 р. остаточно відкинув реформу.
Нагадаю, що ще 20-22 жовтня 1582 р. король Стефан Баторій своїм універсалом увів новий календар у дію, не підозрюючи, що він викличе негативну реакцію православної спільноти, а також протестантських «дисидентів», у грудні того ж року про це було повідомлено в Рим. Наскільки позиція православних була незалежною від Константинополя, сказати важко, а от щодо протестантів – їх позиції були точно близькими до православних.
Загострення ситуації розпочалося з того, що лист котрогось з православних владик до брацлавського воєводи і пінського старости Григорія Сангушка (кінець 1582 р.) з негативною оцінкою реформи перехопили францисканці і він потрапив до Риму, його зміст міг бути відомим і в оточенні короля. У липні 1583 р. нунцій Болоньєтті зустрічався з князем В.-К. Острозьким, тема календаря на переговорах була основною. Як виглядає, князь не поділяв аргументів астрономічного і теологічного характеру, хоча й змушений був визнати необхіднісь реформи для коректи дати святкування Пасхи та інших релігійних свят. Начебто, він був рішучим щодо впровадження нового календаря.
Активно сприяв впровадженню реформи папський легат Антоній Поссевіно, який мав намір видати про неї спеціальну брошуру. Однак на зламі 1583-1584 рр. ситуація загострилась і склалась не на користь католиків. Дійшло до відвертих конфліктів та протестацій у різних регіонах, апогеєм яких вважається Львів, де визріло відверте зіткнення (на щастя, у місті не було протестантських громад, які могли підтримати православних). Тому тут на чолі незгідних православних перебував єпископ Гедеон Балабан, відповідно табір провідників реформи очолював архиєпископ Димитрій Соліковський. Останній доповідав про свої наміри нунцію, однак той, знаючи про небезпечність ситуації, радив виявляти більшу обачливість щодо введення календаря.
Однак у Львові до цих порад не дослухались. Так, 24 грудня 1583 р. (3 січня 1584 р.) брат архиєпископа Войцєх Соліковський здійснив напад на чолі членів католицької капітули зі слугами на православні церкви та монастирі під час католицьких різдвяних богослужінь, наслідком чого стало насильницьке вигнання з храмів священиків і парафіян та їх запечатування, тому православні не змогли проводити різдвяні богослужіння. Вочевидь, католики були ображені на православних за непокору. Православні на чолі з владикою Гедеоном Балабаном на початку лютого внесли у відповідь протестації до гродських судів.
Львівський конфлікт набув широкої огласки, ситуація загрожувала перерости в загальнонаціональну. Тому 21 січня 1584 р. король Стефан Баторій видав універсал, в якому подав роз’яснення, що заборона богослужінь за старим календарем геть не передбачалась. Монарх вибачився і за деякі надужиття та перегини. Православним надавалась можливість порадитись зі своїм патріархом. Справа врешті була закрита, чому сприяли перемовини князя В.-К. Острозького з нунцієм. Проти дій Д. Соліковського виступили з протестами магнати та високі урядники ВКЛ.
Мало кому відомо, що львівський конфлікт закінчився досягненням мирової угоди. Унесена до варшавських замкових книг 15 лютого 1585 р., вона означала укладення миру, причому, посередниками між Г. Балабаном і Д. Соліковським виступили магнати різних вировизнань: віленський каштелян Остафій Волович, київський воєвода князь В.-К. Острозький, маршалок Волинської землі Станіслав Жулкевський, мінський каштелян та підскарбій ВКЛ Ян Глібович. Лист Стефана Баторія у календарній справі 18.05.1585 р. уточнює, що насправді угода була укладена під час варшавського сейму (тривав з 15 січня по 28 лютого 1585 р.). Відомі й листи С. Баторія від 21.01.1584 р. та 8.09.1586 р., які засвідчують тривалі скарги православних, вони продовжувались і після укладення угоди. Королівська влада змушена була кілька разів обіцяти православним гарантії щодо свободи користування старим календарем.
Календарний конфлікт був присутній у Вільні, однак він не набув тут такої гостроти, як у Львові, що й зрозуміло, адже у місті діяли великі протестантські громади, які блокувалися з православними. Щодо ситуації у Вільні, король видав окрему грамоту. За нею прибув до королівського двору у Гродні сам митрополит Онисифор.
18 липня 1586 р. датована королівська грамота до полоцьких міщан. Цікаво, що, наприклад, у Полоцьку та Луцьку конфлікт ініціювався зовсім не католиками, які прагнули ввести новий календар, а православними, які перешкоджали католикам святкувати свята за новим календарем.
Згодом календарний конфлікт був вичерпаний, однак замирення було позірним. Проте позитивна роль укладеної у Варшаві угоди є очевидною. Наприклад, про неї згадували у Львові у квітні 1595 р., коли від імені депутатів Київщини, Волині та Брацлавщини князі А. Вишневецький і К. Ружицький внесли протестацію на захист конфесійних прав руської громади міста.
Цікаво, що проти реформи виступали й окремі католицькі вчені та публіцисти, наприклад, доктор медицини, викладач Краківської академії Ян Лятос. Критикуючи календарну реформу, він навіть випередив протестантського астронома Михаїла Местліна з Тюбінгену. Так, ще в 1578 р. Я. Лятос видав критичну працю «Нове виправлення календаря». Проте більш відомі його виступи 90-х рр., коли він дискутував з єзуїтами. Його латиномовний «Прогностикон» 1594 р. та деякі інші твори були присвячені князям Острозьким. У середині 90-х рр. вийшли друком Лятосові «Мінуції», проти яких виступив М. Лащ (твір «Перевірка Лятосових Мінуцій»). Зрештою, Я. Лятоса прийняли в Острозькій академії. Тут він написав свої останні праці, видані у Кракові.
Календарний конфлікт набув також виміру літературної полеміки. Передовсім, не сиділи склавши руки православні книжники Острозької академії. Найбільш відомим їх твором є «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587 р.), в якому календарна реформа була піддана критиці (розділ «Календар римський новий»). Твір був відповіддю на полемічну працю єзуїта Бенедикта Гербеста, видану в 1586 р., в якому порушувалась тема календарної реформи. Г. Смотрицький вбачав у реформі загрозу (фактично, оголошення анафеми) Апостольській Церкві, він стверджував, що вже почалася розруха в цілому християнському світі («великая васнь и ненависть межи людьми с того поправленя всчалася»). У проведенні реформи він бачив також єзуїтську інтригу. Відтак, православні отримали певне богословське обгрунтування неприйняття реформи.
В унійному проекті єрархії Руської Церкви справа календаря обумовлена в спеціальному (шостому) артикулі. Новий календар ніби й визнавався, однак ініціатори унії застерігали незмінність проведення основних свят за старим календарем, особливо тих, що не мала Римська Церква (наприклад, Богоявлення). Іпатій Потій в Римі взимку 1595-1596 р. спричинився до перекладу кирилицею твору Авеля Леонарда «Ключ на пасхалію» (надрукований в Апостольській друкарні). Фактично, це означало, що Руська Церква розпочала користуватися новим «пасхальним ключем». Однак на унійному соборі в Бересті в жовтні 1596 р. проблема не порушувалась, маємо лише дотичне свідчення про її обговорення. Це й зрозуміло, адже відкритий перехід на новий календар давав би православним ще один привід для обвинувачень у прийнятті латинських «новин».
Незважаючи на це, православні продовжували свої акції, опублікувавши в 1598 р. послання Олександрійського Патріарха Мелетія Пігаса «О богопротивном календарю» («Книжица в 10 розділах»). Про «новоутворенний... календар» різко негативно висловився Василь Суразький у вступних статтях до Псалтиря (1598).
Велику увагу приділено критиці введення нового календаря в православному «Апокрисисі» Христофора Філалета (1597 р.). Саме в ньому були опубліковані тексти згаданих вище документів щодо замирення календарного конфлікту. Календарну справу чітко пов’язано з дотриманням релігійних свобод. Автор був упевнений в тому, що Берестейський собор вводив нове літочислення, в чому вбачалась велика небезпека для православних.
Відповідь уніатів дещо спізнилась: лише в 1599 і 1600 рр. у творі «Антиризис» Іпатій Потій стверджував, що митрополит з владиками новий календар не прийняли і досі користуються старим, святкуючи всі свята за ним. Однак автор убачав у цьому (тобто, неприйнятті нового календаря) «великий блуд», він розглядав його і як порушення своєрідного «артикулу віри». Тому нагальною була потреба в роз’ясненні широкому загалові необхідності поправи календаря. Для підсилення позиції, І. Потій порівнював проблему недосконалості старого календаря з «жидівською Пасхою». Автор засудив ситуацію, що склалася, такими словами: «... а хто по старому в блуді і в упорі своєму залишиться, нікого гвалтом до того примушувати не будуть, вільно [вам] святити і турецький байрам, позаяк конфедерація відкрила всім дорогу до злого, і для того, мовите, вільно вірити, як хто хоче».
Однак православних переконати не вдалося. Їх позицію чітко зафіксував Баркулабівський літопис (датований кінцем XVI – початком XVII ст.), який 1583 рік віднотував під оглядом «видання» нового календаря. Ситуація змальована хроністом гротескно, в чорних тонах: «На тот же час было великое замешание промежи панами и промеж людми духовными, также и людми простыми было плачу великого, нареканя силного, похвалки, посварки, забуйство, грабежи, заклинания, видячи яко новые свята установляли, празники отменяли, купцом торги албо ярмарки поотменяли, праве било начало пристья антихристова, у таком великом замешанью».
Навіть у 1632 р. православний «Синопсис», говорячи про дотримання грецького обряду, апелював до традиції предків, однак питання календаря відносив до компетенції Патріархів та Римського Папи, які мали б його погодити. Тут бачимо, що і в рік закінчення епохи католицького короля Сигізмунда ІІІ ще жевріли ілюзії щодо досягнення універсальної згоди Церков.
Відтак, суспільство залишалось розколотим, поруч нового продовжував діяти старий недосконалий календар, що може бути підставою для додаткового аргументування побутування в руському суспільстві «структур великої тривалості». Фактично, календарне питання послужило однією (можливо, не головною) з причин того, що ідея єдності Церков перетворилася на довгі століття на фантом і характеризувала лише боротьбу Русі з Руссю.
Про автора: доктор історичних наук, професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Франка
