Календарне лицемірство: Церква для людей чи люди для Церкви?

Відчути справжню атмосферу Різдва у більшості країн світу можливо лише 25 грудня. В Україні, Росії, Грузії, Сербії – навпаки, 7 січня… І це чисто російська, а не загальноправославна традиція. Більша частина православних Церков світу (11 із 15-ти) святкує Різдво 25 грудня за новоюліанським календарем. Відповідно до цього, «рухома» Пасха вираховується за юліанським календарем, а усі інші «нерухомі свята» і зокрема Різдво збігаються з григоріанським календарем.

Таку альтернативу григоріанському календарю, за яким жи­ве сучасний світ, прийняла Православна Церква в Конс­тан­тинополі у 1923 році. Певний компроміс дозволяв православним святкувати Пасху відповідно до східної традиції, а усі інші свята разом з усіма. Таким чином Православна Церк­ва зберегла свою ідентичність і могла без зай­вих перепон допомагати сучасній людині на її життєвому шляху, не прив’язуючи життя людини до застарілої традиції: «Ось творю все нове!» (Об. 21:5).

Такі глобальні перетворення в житті Церк­ви відбулися після І світової війни, яка кардинально змінила тогочасний світ. Разом із падінням європейських імперій державні церкви вже не могли примусити релігійних та нерелігійних людей жити за єдиним церковно-державним календарем. Адже протягом довгого часу календарі були своєрідними ідеологічними маркерами границь великих імперій.

Після Великої Війни суспільство почало поступово секуляризовуватися. У більшості європейських країн церква, із керівного державно-пропагандиського органу, звузилася до свого нормального стану – зібрання вірую­чих навколо Христа на Літургії Христовій. Відтоді церкви повинні були враховувати сучасний ритм життя суспільства для того, щоб люди могли безперешкодно відвідувати храм. Церкві потрібно було пристосовуватися до мирян, які жили, заробляли гроші, будували кар’єру у світському суспільстві. Адже Церква створена Богом, щоб допомагати людям жити, а не для того, аби створювати зай­ві проблеми у житті.

«Розділяй і володарюй»

До закінчення І світової війни у 1918 році Російська імперія жила разом з РПЦ за юліанським календарем, і всі церковні свята були обов’язковими державними. У тому ж році Ленін впровадив вже у радянській Росії григоріанський календар, але Церква продовжувала жити за «старим стилем». До більшовицької революції світський Новий рік святкували після Різдва, і це була європейська традиція, яку у Росії впровадив Петро І, адже до цього часу Новий рік був тільки церковний і відзначали його 1 вересня за старим стилем. Відповідно Різдво святкувалося так, як це прописано у Типіконі – 25 грудня. Російська Церква без зайвих заперечень прийняла календарні реформи царя.

У 1918 році радянська Росія відділилася від Церкви і розпочала жити за новим стилем. Церква продовжувала притримуватися старого стилю і через те Різдво святкувала вже після світського Нового року. На той час Українська Церква була частиною російської і сама нічого не вирішувала. 1918 року на Помісному соборі російської Церкви у Москві це питання не розглядали, оскільки радянське законодавство передбачало відділення Церкви від держави. Як згодом з’ясувалося – то була міна уповільненої дії для Церкви.

1923 року після прийняття світовим православ’ям новоюліанського календаря РПЦ теж вирішила приєднатися до всіх Православних Церков. Всеросійський патріарх Тихон Белавін, який тоді очолював російську Церкву, став ініціатором цього рішення. Він майже усе своє життя служив в Америці, мав доволі сучасні погляди на життя і дозволяв тим американським юрисдикціям, які того бажали, жити за своєю традицією: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи!» (Мк. 2:27).

Більшовики не дали можливості патріарху Тихону пояснити церковним людям необхідність прийняття такого рішення. Заляканий радянським терором народ і духовенство були впевнені, що Тихон зробив це під тиском влади. Таким чином вірні не пішли у храми 25 грудня. Більшовики свідомо не дали Церк­ві впровадити рішення собору в життя. У цьому полягала антицерковна зовнішня календарна політика радянської держави, яка з однієї сторони бажала відірвати РПЦ від всіх інших Церков світу, а з іншої – відтіснити Церк­ву з життя суспільства. В умовах війни, яку оголосила радянська держава Церкві, календар у свідомості парафіян дозволяв тримати певну дистанцію церковної громади від агресивного атеїстичного соціуму.

У своїй внутрішній церковній політиці влада діяла по методу «розділяй і володарюй». Вона ділила Церкву на «угрупування», які жили за різними календарями, і у такий спосіб спонукала їх між собою ворогувати. Наприклад: обновленців, які притримувалися нового стилю, налаштовувала проти «канонічної» церкви митрополита Сергія Страгородського, яка жила за старим стилем, а потім ліквідовувала обидві гілки. Притому більшовики, які раніше усі вчилися у православних недільних школах та семінаріях, знали слабкі місця у Церкві і виставляли на показ суспільству міжцерковну ворожнечу, гарно граючи на марновірст­ві простого народу. Священники та миряни «легальної Церкви» вірили, що дия­вол за допомогою нового календаря бореться із Церквою Христовою, а от море крові, яке лила радянська влада, офіційна Церква ніби й не бачила, про це мовчала і водночас не вважала совітів «антихристом»: «Відціджуєте комара, а верблюда ковтаєте» (Мф. 23:24).

Якби більшовики захотіли, вони б примусили як не патріарха Тихона, то митрополита Сергія Страгородського, який керував Церквою після нього, силою впровадити календарну реформу. Їм це нічого не вартувало. Вони примусили Церкву терором йти на всі поступки богоборчій державі, легалізовані церковні ієрархи слухняно говорили усе те, що потрібно було атеїстичній владі (декларація, виправдання терору і його приховування…). Натомість за календар православні християни чомусь відносно вільно ревнували. І чому б то? Тому що влада у такий спосіб просто знищувала Церкву, намагалася виставити її як непот­рібний для суспільства застарілий рудимент.

Для більшовиків перехід православних на новий календар був не вигідним, оскільки зближував суспільство і Церкву. Штучно відділивши церковний календар від світського, вони створили ще один привід для переслідувань Церкви: всі на роботі, а християнин відмовляється працювати, бо в нього свято. І все це закінчувалося арештом або розстрілом.

Наївно було би думати, що до 1917 року Церк­ва жила своїм життям за власним календарем. Насправді то був світський календар російської імперії, яка з його допомогою штучно тримала злиденний народ у «темному минулому» і далеко від заможної Європи. Календарне питання здебільшого було питанням політики. У ХVII ст. воно стало у основу розбудови залізної завіси між католицькими та православними імперіями. У новий час – між радянським соцтабором та західним світом.

Календарів багато, а Церква одна

Календарні дебати стосувалися не тільки Різдва. До 325 року Церква святкувала найголовніше християнське свято – Пасху в різних країнах неоднаково. Церкви Малої Азії довгий час сперечалися між собою, хто ж святкує правильніше. Не правильним буде твердження, що св. Полікарп Смирнський чи св. Іриней Ліонський (ІІ ст.) не спасалися, тому що святкували Пасху згідно з малоазійською традицією, відповідно до Євангелія, одразу після єврейської Пасхи, яка була строго в числі за місячним календарем. У такому разі Пасха час­тіше не могла припадати на неділю. Нинішня традиція святкування Пасхи – римська. Вона була впроваджена імператорським указом Костянтина Великого для всіх громадян Візантійської імперії разом із юліанським календарем і слухняно прийнята Церквою на І Вселенському соборі. На цьому всі суперечки закінчилися.

До IV ст. різні церкви жили за різними календарями як їм було зручно. Утім, відтоді як Церк­ва стала легальною у Візантійські імперії, усі святі отці швидко «замовкли» від одного тільки гнівного погляду імператора. Якби ж то так Бога боялися і поважали ближніх своїх!

Церква до VI століття жила переважно за єврейським літочисленням «від створення світу». Нинішнє літочислення «від Різдва Хрис­тового» або ж «нашої ери» винайшов у тому ж столітті римський монах Діонісій Малий. 729 року воно офіційно увійшло в обіг завдяки літературній творчості британського монаха Беди Преподобного.

Отже, якщо вже триматися істини і бути послідовними на цьому шляху до кінця, то 2022 рік від Різдва Христового – то «неправославна традиція», оскільки Христос не жив за новим літочисленням і впроваджена вона була «латинянами», як власне і Пасха, і святкування Різдва. Непереконливо звучить аргу­мент, ніби до юліанського календаря народ звик і то освячена віками традиція. Російський народ століттями ходив на Пасху хресними ходами, а після 1917 року швиденько «звик» ходити на паради. Як показує історія, звичка – то діло наживне.

Зовсім недолугими виглядають доводи тих, хто стверджує, що юліанський календар, мовляв, святіший, бо за ним жив Христос. По-перше, Христос жив за єврейським календарем і виконував приписи Тори. А по-друге, юліанський календар названий так на честь язичницького імператора Юлія Цезаря. Його винайшов єгипетський астроном і жрець бога сонця Ра – Созіген. Календарі в язичницькому світі присвячувалися богам.

Гадаю, що той Бог, якому вклонявся папа Григорій ХІІІ, на честь якого і був названий новий календар, явно істинніший, ніж ті «боги», яким вклонялися Созіген і Юлій Цезар!

Календар – то лиш традиція, яка тримається на звичці. Церква тримається не на календарі, а на Христі. І якщо через застарілі звички люди сваряться між собою, то де тут Хрис­тос? Якщо у деяких церков немає бажання жити так, як уся соборна повнота кафоличної Церк­ви, то це не дає їм права осуджувати християн, які тримаються іншої традиції, як єретиків, і водночас співслужити з ними Літургію. Адже єпископат та клірики РПЦ постійно їздять закордон і співслужать з ієрар­хами тих Церков, які притримуються нового стилю. А коли приїжджають додому, то розповідають своїй пастві, що «новостильники не спасуться і з ними молитися не можна». Таке ставлення Христос назвав лицемірст­вом: «Тому що ви зачиняєте Царство Небесне перед людьми: і самі не входите, і тим, які йдуть, не дозволяєте ввійти» (Мф. 23:13).

Будемо відвертими: ті Церкви, які засуджують «новостильників», насправді знаходяться під впливом російської політики. Як і раніше, сьогодні російська влада на темі календаря намагається ділити українське су­спільст­во на «наших» праведних і «чужих» грішних. Для звичайних людей то дуже не­зручно, для більшості людей – байдуже, а для нового покоління, яке їздить по світу і чудово все бачить та розуміє, то взагалі виглядає мракобіссям.

У ХХІ столітті церквам колишньої російської імперії, які звикли жити на держані дотації і нарощувати статистику за рахунок традиційної народної релігійності, доведеться працювати в демократичному суспільстві рівних можливостей і боротися за кожного парафіянина, якого Бог приводить до храму. Десь в такому ж положенні знаходилось християнст­во на початку свого народження. Помилкою буде сьогодні догматизувати календарні умовності заради того, щоби, наприклад, догодити старшому поколінню, але втратити при цьому молодь. Зрештою, Церкві варто повернутися обличчям до сучасних людей, які спраглі сенсів і шукають втіхи в Церкві. Не зайвим буде максимально полегшити шлях сучасної людини до себе і зрештою до Бога, бо Сам Бог так ставився до людини: «Який чоловік із вас, маючи сто овець і загубивши одну з них, не лишає дев’яносто дев’ять у пустелі та не йде за тією, що загубилася, доки не знайде її?» (Лк. 15:4-6).

Церква покликана Богом у сучасному світі не просто перейти на новий календар, а створити свій новий календар, тобто вічні сенси актуалізувати у сучасності. Календар – то не числа, а передусім святі люди, які промовляють до тих, хто молиться в Церкві Христовій своїми думками, вчинками та словом.