Канонічні поневіряння
Мільйони православних українців за кордоном залишаються без опіки з боку Православної церкви України. І поки українська влада думає про те, як повернути до України якнайбільше біженців, і звертається до «західних партнерів» із проханнями не інтегрувати до свого суспільства українських громадян, у церковному середовищі відбувається майже зворотний процес. Українські православні дуже активно «інтегруються». Часто куди завгодно, крім українського православ’я.
ПЦУ тут мало чим може зарадити: згідно з Томосом про автокефалію, вона не має права засновувати парафії на «канонічній території» Вселенського патріархату, а це майже вся Західна Європа. Втім, обмеження Томосу — не єдина проблема.
Томос і його «друзі»
Томос про автокефалію не дозволяє ПЦУ мати церкву в діаспорі — це було одним із принципових моментів угоди між Києвом і Вселенським патріархатом. Це рішення виглядало вельми сумнівним вже в момент підписання Томосу — адже за кордоном діяло кілька десятків парафій УПЦ КП, які не мали жодного наміру переходити «в греки». Але по-справжньому гостро ми відчули ці обмеження лише зараз.
«Ще 2018-го, на початку 2019 року, коли вся ця історія з діаспорою з’явилася на світ, у нас були збори деканату, на яких ми проголосували за те, що залишаємося при Київському престолі, — розповідає священник ПЦУ в Німеччині о. Петро Боканов. — Наш тодішній декан звернувся до єпископа, який тут представляє Константинопольський патріархат. Але жодної відповіді ми не отримали. В той час мені вперше і востаннє вдалося потрапити на аудієнцію до Блаженнішого Епіфанія. Вона тривала кілька хвилин. Ми просто передали йому рішення деканату. Також ми мали зустріч із патріархом Філаретом — він тоді ще не був у «фронді», а за часів УПЦ КП ми саме йому підпорядковувалися. Святіший нам сказав, що взагалі немає проблем і все буде так, як було раніше.
Але відтоді жодного спілкування з Києвом — тобто з керівництвом ПЦУ — на офіційному рівні в нас немає. Нас ніби вимкнули з цього простору. Навіть із Великоднем не вітають».
Хоч би що думав патріарх Філарет про «формальний» характер Томосу, він досить швидко переконався в тому, що прорахувався. Його самого «усунули» від керування церквою. А закордонні парафії — наче відрізали. Як колишні парафії УПЦ КП вони вважають себе частиною ПЦУ. Але жодних підтверджень цієї приналежності — як, зрештою, і її заперечення — від Києва не отримують.
Європейські єпископи Вселенського патріархату зі свого боку до ексклюзивного права духовного окормлення українських православних поставилися дуже ревниво.
«Тут, у Європі, діють парафії УПЦ США (Вселенського патріархату), — розповідає о. Петро Боканов. — Нас вони сприймають як конкурентів. В нас і раніше — до Томосу — було певне протистояння: єпископські конференції, куди входить і УПЦ США, а також греки, румуни, інші писали постанови, що ми — схизматики й самозванці. Й зараз мало що змінилося в їхній риториці. Але тепер, наприклад, вони звинувачують нас у відсутності єпископів. І це почасти правда — з 2019 року ми тут без єпископа».
Але проблема не стільки в тому, як сприймають чи не сприймають ПЦУ на «своїй канонічній території» представники Вселенського патріархату, скільки в тому, як сприймає свою місію за кордоном сама ПЦУ.
З моменту отримання Томосу ПЦУ воліла «не помічати» діаспори. Українці в Європі повідомляли в приватній розмові, що коли вони прохали Київську митрополію ПЦУ надіслати священника на парафію, отримували сакраментальну відповідь: «Читайте Томос». Служити на європейській парафії український священник може лише в разі, якщо офіційно перейде з підпорядкування єпископу ПЦУ в підпорядкування місцевому правлячому єпископу Вселенського патріархату. Ця кріпосницька психологія в православних священників (і єпископів) є настільки сильною, що сама собою виявляється надійним запобіжником від порушення кордонів «канонічної території».
«Мені якось телефонував із Кілю священник-біженець, — продовжує о. Петро. — Він казав, що люди його просять про відправи, але він сам не може цього робити — боїться, бо не має дозволу єпископа. Служб так і не відбулося. Отака ситуація: одна конфесія встановлює іншій кордони милосердя й пастирської опіки, а та, схиливши голову ці кордони погоджує».
На щастя, не всі греки настільки ревниві. Й на деяких «канонічних територіях» прагнення священників ПЦУ надавати духовну опіку українцям знаходить розуміння. Так, наприклад, сприятлива ситуація для православних українців склалася на Кіпрі.
«Коли я приїхав на острів, то передусім зустрівся з предстоятелем Кіпрської церкви Блаженнішим архієпископом Георгієм, — розповідає капелан для українців на Кіпрі о. Петро Зуєв. — Владика Георгій вразив мене своєю християнською простотою. Я почав був демонструвати свої церковні документи, але владика зупинив мене: «Давайте без цих формальностей, ми ж не росіяни. Українці та греки — православні християни. Ми в усьому вам допоможемо». Так я отримав змогу звершувати Божественну літургію українською мовою в різних храмах Кіпру».
На відміну від Західної Європи, де відносно нечисленних православних ділять між собою кілька церковних структур, на православному Кіпрі церква Нікосії почувається набагато впевненіше. І може собі дозволити виявити великодушність. Принаймні на тлі війни.
Ловці душ
Ситуація з присутністю ПЦУ за межами України могла — й мала — змінитися на тлі повномасштабного вторгнення РФ: якщо про право ПЦУ на «церкву в діаспорі» можна сперечатися посилаючись на Томос, то біженці — це геть інша річ.
Церква могла б стати одним зі способів утримати людей в українському контексті, не дати їм розвіятись, втратити зв’язок із рідною землею. Але в Православної церкви України в Європі для цього рішуче бракує «пастирських потужностей».
«Коли почали приїжджати наші біженці, ми очікували, що щось зрушиться, — каже о. Петро Боканов. — І справді, 18 жовтня минулого року синод ПЦУ ухвалив рішення заснувати капеланську місію задля опіки над біженцями за кордоном. Я тоді перший підписав анкету на капеланське служіння серед біженців. Але так нічого й не відбулося. Принаймні в нас. Трохи інша ситуація, приміром, у Польщі. Адже там немає Вселенського патріархату — там своя автокефальна церква, яка не визнає ПЦУ. Тому в Польщі наші священники працюють відносно вільно. Але в них так само, як і в нас, немає комунікації з Києвом. Вони працюють, бо мають нормальну пастирську відповідальність. У Польщі, так само, як і в нас, дуже багато біженців — більш як по мільйону людей. Так от, у Німеччині на цю масу людей від ПЦУ є лише я та ще один священник у Берліні».
Згідно з офіційною інформацією, яку Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) надала ZN.UA, приблизно за рік (червень 2022 — вересень 2023) вона надіслала прохання про надання дозволу на виїзд за кордон для 6100 представників церков і релігійних організацій. Серед «традиційних» конфесій лідирують греко-католики — 1590 осіб. Також дозволи отримали 749 представників ПЦУ та 347 представників УПЦ МП.
Це, звісно, аж ніяк не все. Не всі священники потребують дозволів — серед них є люди похилого віку та багатодітні батьки. До того ж такий дозвіл можна отримати не лише по лінії ДЕСС. Отже, можна сказати, не так і мало священнослужителів за період повномасштабної війни перетинало український кордон.
Але проблеми нестачі священників ПЦУ для українських біженців у Європі це не вирішило.
Джерела в ПЦУ стверджують, що священники не поспішають виїжджати на капеланську місію для біженців. Судячи з того, що каже о. Петро Боканов, із тих 749 дозволів, які видала ДЕСС представникам ПЦУ, не так багато було видано саме з метою духовної опіки над українцями за кордоном.
Проблема, як це часто буває, вимірюється в грошових знаках. І вирішується переважно там, де гроші самі «приходять» до церкви.
«Відкриття місії ПЦУ на Кіпрі було ініціативою місцевого підприємця та депутата кіпрського парламенту Христодула Еллінаса. Він допомагає багатьом українським проєктам на острові, — розповідає о. Петро Зуєв. — Коли я вперше летів на острів, навіть не уявляв, наскільки дороге тамтешнє життя. І добре, що не уявляв. Бо якби я про це знав, то не наважився б на такий крок. Адже ПЦУ — це бідна церква, за нами не стоять олігархи або великий бізнес. У церкви немає коштів на утримання священників, які здійснюють служіння за кордоном, тим паче в таких дорогих країнах, як Кіпр. Але мені допоміг випадок — я познайомився з українським підприємцем Миколою Сушком, який саме перебував на Кіпрі. Він дуже допоміг мені в організації парафії. Скажу відверто: якби не Кріс Еллінас і Микола Сушко, моя місія на Кіпрі, найімовірніше, була б недовгою».
На жаль, на «канонічній території» Вселенського патріархату ситуація набагато суворіша — й у плані «канонічного пресингу», й пошуку фінансування. О. Петро Боканов із гіркотою зазначає, що з початку війни отримував безліч пропозицій допомоги та просто теплих слів від католиків і протестантів Німеччини, проте жодного слова підтримки — від місцевих «православних братів».
Але він упевнений, що навіть у цих не надто привітних палестинах місію ПЦУ можна організувати.
«На жаль, жодної спонсорської допомоги тут ми не маємо, — визнає о. Петро Боканов. — Фінансування моєї діяльності, наприклад, забезпечує робота. Плюс люди дають якісь невеликі пожертви. Ціни на таїнства та свічки в нас добровільні — поки я працюю, можу собі це дозволити. Натомість ми підтримуємо поранених і військових медиків в Україні. Після початку війни нам жертвували значні суми власне німці — ми відправляли ці гроші медикам, частину ліків закуповували тут.
Вихід завжди можна знайти. Священники ПЦУ можуть приїхати сюди, зареєструватись як біженці, отримувати матеріальну допомогу й служити. Про храми можна домовитись — я, приміром, орендую один храм у протестантів і один у католиків, усі радо йдуть нам назустріч. Так, тут з приходу жити не будеш. Але щось придумати можна».
Обидва співрозмовники ZN.UA зазначають, що запит на священників ПЦУ і українську церкву загалом за кордоном великий.
«У мене за цей рік тільки хрещень понад сотню було, — ділиться о. Петро Боканов. — Але найтрагічніша ситуація — з відспівуванням. Бо хрестини можна хоча б перенести на інший день. А тут людина померла — й усе, треба бути. А я не завжди можу поїхати далеко. Не можу соборувати всіх охочих — в результаті люди відходять без таїнств. Я раджу йти до греко-католиків, але не всі хочуть. А ще є поранені — я цим займаюся з 2015 року. З березня минулого року пішла величезна хвиля поранених, розпорошених по різних лікарнях. Їм потрібна підтримка. Я не розумію, як можна під час великої війни не опікуватися своїми тимчасовими переселенцями, в яких рідні на фронті, в яких гинуть родичі...»
Втім, церковний запит — не лише кількісний, а й якісний. Українська церква може багато дати не лише своїм вірянам, які тимчасово перебувають за кордоном. Ціла світова православна спільнота чекає на потужний модерний церковний проєкт. Яким мала би стати українська церква.
«Запит на українську церкву я можу поділити на два аспекти, — каже о. Петро Зуєв. — Перший — умовно кажучи, «українська Пасха» та «треби українською». Під час війни багато наших співвітчизників — і, до речі, не лише в діаспорі, — відчули себе українцями. Вони українізуються, починають говорити на вулиці та вдома українською, читають книги з української історії тощо. Приналежність до української церкви в цьому контексті — це один із важливих складників нової ідентичності.
Другий аспект — «український продукт» сприймається як креативний. І я вважаю, що саме таким — креативним, сучасним — має бути тут українське православ’я. Для кіпріотів церква — це передусім традиція, я б назвав цей підхід «євангелізацією через обряд». А серед українців я помітив запит на смисли».
Від «русского міра» — до «русского міра»
Байдужість (у кращому разі) до долі тих, хто поїхав, — наша національна риса. Однак на практиці відмова від духовної опіки над тими, хто покинув Україну, може призвести до дуже тривожних наслідків для нашої країни. І проблема навіть не в тому, що хтось інтегрується й не повернеться. Проблема може бути саме з тими, хто повернеться.
«Святе місце порожнє не буде, — нагадує о. Петро Боканов. — РПЦ, РПЦЗ завжди були широко представлені в Європі. А тепер до них долучилася ще й УПЦ МП. Лише рік, як ця церква почала працювати за кордоном, — раніше Москва їй не дозволяла цього робити, а тепер, бачте, тактика змінилася — й вона вже має парафії в усіх великих містах Німеччини. Вони мають на це кошти — на відміну від нас. До них регулярно приїздить їхній єпископ — знов-таки, на відміну від нас. В них вистачає священників. У результаті російська церква та її проєкція — УПЦ МП посилюється за рахунок українських біженців».
Водночас о. Петро Зуєв зазначає, що на Кіпрі не відчуває тиску з боку структур Московського патріархату. На відміну від Вселенського патріархату в Європі, церква Нікосії «утримує периметр» від церковної експансії з боку Москви.
«МП не вміє й не прагне конкурувати, — вважає капелан. — Там, де в них є така можливість, вони просто намагаються встановити релігійну монополію, оголошуючи конкурентів «поза каноном». А там, де таких можливостей немає, — просто програють. РПЦ сьогодні — це мрець. У цій структурі є окремі живі люди, але в цілому МП — мертва структура. Якось у приватній розмові один провідний ієрарх Константинопольського патріархату сказав мені: «Я не вважаю РПЦ церквою, це державна структура». Я згоден із цією думкою. Сучасна МП не є церквою — це щось на кшталт «Росдуховності». Люди інтуїтивно відчувають цю підміну й ставляться до РПЦ відповідно».
Але, на жаль, у Західній Європі єпископи Вселенського патріархату лише допомагають російській церкві збирати щедрий урожай знедолених українських душ. Основним вигодонабувачем грецької зарозумілості щодо українських священників виявився головний суперник Вселенського патріархату — РПЦ.
А найбільших втрат зазнає, звісно, Україна. Ситуація абсурдна: люди, котрі були змушені тікати від російської армії, стають легкою здобиччю російських священників, які лагідно, обхідним шляхом приводять їх у той самий «русскій мір», від багнетів якого вони ледве врятувалися. І немає виходу з цього зачарованого кола.
Що ж до УПЦ МП, то вона отримала змогу «перечекати бурю» в Західній Європі — подалі від української влади та російських ракет, ближче до спонсорів, які зараз також вважають за краще стати на якір у якійсь тихій європейській гавані. Хоч би що трапилося зі структурою УПЦ МП в Україні — аж до законодавчої заборони її діяльності, — вона однаково має шанс згодом повернутися до нашої країни. Разом зі своїми вірянами — біженцями, яких вона підтримує і які, напевно, згодом підтримають «свою церкву» вдома в Україні. В УПЦ МП чинять цілком логічно, розрахунок їхній правильний, і я навіть не можу назвати його «лукавим». Той, хто був зі своєю паствою, хоч би де вона перебувала, — той є добрим пастирем. Той, хто залишає своїх овець — бо вони, здається, забрели на чуже поле, — той їх втрачає.
Тут уже може виникнути проблема не лише в ПЦУ й не лише в церковному контексті.
«Біженці — це громадяни України, які потребують духовної опіки, а їм її не надають. Це, по-перше, порушує їхнє право на свободу віросповідання, — наголошує о. Петро Боканов. — До цієї проблеми варто було б залучити державні органи. По-друге, ведеться потужна робота з українцями з боку російських церков, російських шкіл, російських дитячих організацій. А потім сотні тисяч людей повернуться до України з усім тим, що повкладали в їхні голови в цих російських церквах, школах і організаціях. Це — реальна загроза для національної безпеки».
Те, що релігійні організації можуть стати проблемою для національної безпеки, в Україні начебто розуміють. Принаймні на це натякають рішення РНБО та законопроєкти про заборону діяльності релігійних організацій із центрами в країнах-агресорах. Але просто «заборонити» — це навіть не напівзахід. Треба щось запропонувати натомість.
