Карантин — час для здійснення дитячих мрій

Катерина Нарольська

Рингтон будильника розриває вранішню тишу. На годиннику п’ята тридцять. Примусити себе встати з ліжка, зібратися майже на автоматі, нагодувати кота Пуха, бо ж збудить усю родину своїм голодним «няу», поспіхом сьорбнути кави та вийти з дому найпізніше о шостій п’ятнадцять, щоб о пів на восьму бути на роботі. А це або шість зупинок пішки, якщо на вулиці сухо та не дуже холодно, або маршруткою, відстоявши хвилин тридцять у черзі з таких же, як сама, «щасливчиків».

Це звичайний ранок моєї подруги Наталі. Вона – соціальна працівниця. Її робота – допомагати сім’ям, що опинилися у важких життєвих обставинах. Щодень бачити людську біду та намагатися підтримати кожного для неї не визначна подія, а буденна справа. Певно, тому на моє прохання розповісти про прояви людяності та доброти, свідком яких вона стала під час нескінченного карантину, знизала плечима:

— Навіть не знаю, що сказати. Здається, нічого аж такого й не було.

А тим часом в розділі новин її установи в коротких й досить оптимістичних повідомленнях про роботу районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді читалися невеселі історії людей, які потребували допомоги. Під час карантину вони отримували не лише виплати та пільги від держави, а й продукти, солодощі та іграшки для дітей. Для декількох родин були придбані меблі для кухні та дитячої кімнати, предмети побуту, будматеріали для ремонту.

В цьому центру допомагала християнська церква “Нове життя”.

— А що це у вас за помічники з церкви?

— То наш пастор Віктор, – посміхається Наталя. – Нам його доля послала. Він до нас спочатку сам по допомогу звернувся. Хотів консультацію психолога отримати, бо якось усе на нього навалилося раптом. Морально йому дуже важко було. Каже, відчував, що не справляється.

Пастор Християнської церкви «Нове життя» Віктор нещодавно овдовів і тепер сам виховує доньку-підлітка. Біль втрати, нові обов’язки, страх не впоратися, усвідомлення відповідальності за виховання дитини, якій відтепер був і за батька, і за матір, привели його до районного центру соціальних служб. Енергійний, відкритий до спілкування, товариський та небайдужий чоловік швидко роззнайомився із шістьма працівницями центру.

A коли почався карантин – запропонував допомогу в підтримці родин, що опинилися сам на сам із бідою. Таких сімей в районі багато, і кожна з них зі своєю сумною історією.

Родина Пасевичів

Ще донедавна Таня Пасевич була щасливою, бо мала турботливого чоловіка, маленького сина, маму, сестру та двох братів. Жили небагато, але в любові та злагоді. Чоловік був головним годувальником, але й Тетяна працювала, бо будинок вже давно потребував ремонту та й мамі з сестрою-братами була необхідна допомога.

А потім якось раптово та швидко життя молодої жінки розділилося на «до» та «після». Спочатку помер чоловік. Не стало мами. В локдаун Тетяна втратила роботу.

Так двадцятирічна жінка лишилася за старшу у все ще великій родині, яка тепер складалася із неї та чотирьох дітей – свого трирічного сина та ще трьох молодших школярів – Тетяниних братів та сестри. Каже, що не збожеволіти допомогло лише усвідомлення, що вона – це все, що є у чотирьох рідних істот, світ яких просто зараз розлітався на друзки.

Тож питання, чи оформлювати опіку над молодшими братами та сестрою, для Тетяни Пасевич не стояло. Але для опікунства треба було зібрати купу документів. Але ж карантин – державні установи перейшли на дистанційну роботу. В райцентрі це означає, що всі питання вирішуються телефоном. Якщо вдасться додзвонитися.

Інша проблема — щоб малих не забрали з дому. Для цього Тетяна мусила забезпечити в старому будинку «відповідні житлові умови».

Оформлення документів взяли на себе моя подруга та її колеги, а «відповідні житлові умови» забезпечив пастор Віктор.

Тепер в будинку родини Пасевич є кухня, переобладнана зі старої веранди, зручні меблі, затишна дитяча із двоярусними ліжками та куточками для навчання й відпочинку.

Життя потроху налагодилось. Тетяна вивчилася та працює майстринею манікюру. Її син ходить до дитячого садочка, а сестра та брати далі вчаться в рідній школі. Пастор і тепер опікується сім’єю Пасевичів: допомагає то продуктами, то побутовою хімією, балує дітей іграшками та солодощами.

Як навчитися читати чужі думки та виконувати заповітні бажання

— З дітьми він легко спільну мову знаходить? Поважний вигляд їх не відлякує? Все ж таки пастор.

— Відлякує? Оце точно – ні. Діти його люблять, й не тільки малі Пасевичі, – сміється Наталя, – він із ними на одній хвилі: знає і що сказати, і чим здивувати. Та й виглядає Віктор зовсім не як поважний пастор: в джинсах, кросівках, спортивний, веселий, такий, знаєш, в тренді.

У нас на обліку є родина, де мати з інвалідністю сама виховує трьох дітей. Найменша донька, коли дізнається, що приїде дядько Віктор, вбирається у святкову фіолетову сукню. Мати з неї сміється, каже: вбралася, як до церкви.

Коли дівчинка хворіла, Віктор привіз для неї величезного, схожого на хмару, білого ведмедя. Той ведмідь так дивно в їхній хаті виглядає, як з іншого життя. І знаєш, діти там зовсім не розбалувані іграшками. Мала була б рада й дешевій пластиковій ляльці. Але він привіз їй не іграшку – він подарував їй диво.

Ось з цим карантином взяли ще одну сім'ю на облік. Там жінка, моя тезка, до речі, з двома синами. Хазяїн фірми, де вона працювала, в локдаун свій бізнес згорнув до кращих часів. Наталя залишилася без заробітку. Тому зараз вона наш клієнт. Її хлопці – відірви та кинь. Школа із нами ну дуже тісно співпрацює, бо мало не щодня ці "красотуни" примудряються щось утнути. А ми виховуємо. Коротше, малі такі, що пальця їм до рота не клади, і при цьому, уяви, свято вірять, що Віктор може чужі думки читати.

Ми якось із ним приїхали до Наталі, продукти привезли. Вона саме на подвір’ї по господарству поралася, а її малі поодаль гайки крутили – намагалися іржавий велосипед реанімувати. Ми тоді продукти віддали, трохи ще поговорили із нею та поїхали, – згадує подруга.

А за тиждень в житті Тараса та Сашка сталася подія.

Тієї п’ятниці в старшого, Тараса, саме був день народження. Хлопці із друзями гралися на подвір’ї, коли до воріт під’їхала автівка пастора. Компанія пацанів радісно обступила Віктора, той привітав іменинника та відчинив багажник. А далі брати просто не повірили своїм очам – в багажнику лежали два велосипеди! І велосипеди ці призначалися саме для них.

Ще тиждень тому, коли старе залізяччя, яке дуже давно було велосипедом, не вдалося поставити на колеса, вони сиділи за сараєм та мріяли про новий велик, нехай і один на двох. Про своє бажання ані Сашко, ані Тарас мамі не казали – не хотіли її зайвий раз засмучувати. Однаково вона не змогла б їм купити того велосипеда, особливо зараз, коли карантин і нема роботи. І ось їхня мрія здійснилася. І здійснив її Віктор, який аж ніяк не міг знати, про що думали брати, сидячі за сараєм.

Ще один велосипед отримав інший хлопчина – сімнадцятирічний Олександр. Батьків Саші не стало, коли хлопчику виповнилося сім років. Його виховувала бабуся. Сашко завжди був серйозним та старанним, бабуся Віра жила тільки для нього. І все в них було начебто непогано. Єдине тільки – бабусиної пенсії та державних виплат вистачало на досить скромне життя. Але Сашко з якимось дорослим розумінням приймав ситуацію і зумів сам себе переконати, що не дуже-то й хотів усіх тих дорогих іграшок та ґаджетів, які мали його друзі. Ось тільки він не міг дивитися без прихованої дитячої заздрості на щасливих володарів велосипедів.

Дитинство минуло, а мрія так і залишилася мрією.

В п'ятнадцять років Олександр вступив до транспортного технікуму, старанно вчився, отримував стипендію та почувався щасливим, навіть попри те, що його студентство припало на карантин та дистанційку. Так було до минулого літа. А потім з його життя пішла ще одна рідна людина – бабуся Віра.

Тепер хлопець живе сам, опіку над ним оформила сестра Віри, яка мешкає в Києві та час від часу навідує Сашка. Працівниці районного центру сім’ї, дітей та молоді також постійно допомагають парубку. Він каже, що вже дорослий і чудово з усім справляється сам.

Але коли в червні на подвір’ї цього дорослого хлопця з’явився Віктор із новим крутим великом, Сашко не тямився від щастя. Віктор тоді сказав йому, що дитячі мрії обов’язково мають здійснюватися.

Я слухала розповідь подруги і думала про те, що, може, зусиллями шістьох небайдужих жінок, які працюють, трохи виходячи за межі посадової інструкції, та пастора, який опинився в їхньому товаристві через власні проблеми, в спогадах цих дітей період карантину не залишить темного сліду.

Стаття підготовлена в рамках конкурсу СторіМейкер-2021 "COVID-19: випробування людяності в епоху пандемії".