Клевань як релігійно-культурний осередок

Належав він до старовинних волинський міст, де зберіглися пам’ятники давнини [1]. Можна зустріти твердження, ніби це місто існувало ще в ХІІ ст. й було відоме під назвою Коливань. Розміщувалося воно на березі річки Стубла, яка в давні часи була судноплавною. До речі, на березі цієї ж річки знаходилося давньоруське місто Пересопниця.

Перша письмова згадка про Клевань припадає на 1458 р., коли це містечко належало князям-магнатам Чорторийським. Останні на одному з прибережних мисів Стубли, який називають Городищем, у другій половині XV – першій половині XVІ століття розбудували добре укріплений замок, руїни якого зберіглися до дня сьогоднішнього. На жаль, зараз залишки замку знаходяться в плачевному стані. Існує загроза їхнього повного руйнування, якщо не будуть здійснені хоча б належні заходи щодо їхньої консервації.

Сама історія замку досить цікава. Значною мірою вона пов’язана й з освітніми й релігійно-культурними традиціями. Зокрема, у ньому замку проживала і померла 1561 року княгиня Анастасія Заславська (у дівоцтві Гольшанська), на замовлення й кошти якої була створене Пересопницьке Євангеліє – одна з перших книг, у якій були вміщені тексти розмовною українською мовою. Ця пам’ятка української писемності створювалася неподалік Клеваня, від якого до Пересопниці рукою подати.

У 1632 р. Клеванський замок віддали єзуїтам, які влаштували там свою школу-колегію. У той час Клевань став значним містом і в 1654 р. отримав Магдебурзьке право.

На початку ХІХ ст. в перебудованому Клеванському замку облаштувалася польська гімназія. Виникла вона паралельно з відомою Вищою волинською гімназією в Кременці (Кременецьким ліцеєм) й стала значним освітнім осередком на волинських теренах. Після польського Листопадового повстання 1830-1831 рр. її, як і Кременецький ліцей, закрили. У 1934 р. тут розмістили російську гімназію, яку через два роки перевели до Рівного. У 1877 р. князі Чорторийські продали свої клеванські маєтки разом із замком російському царю Олександру ІІ. У замковому палаці розмістилося управління маєтками царської родини. Водночас у приміщеннях замку облаштували Клеванське духовне училище.

На кінець ХІХ – на початку ХХ ст. у царській Росії існувало 185 таких навчальних закладів, де вчилося близько 30 тисяч учнів. Вони призначалися для підготовки до служіння Православній Церкві. У духовних училищах було чотири класи, програма яких наближалась до гімназійної програми. Як правило, після закінчення такого навчального закладу діти йшли вчитися до духовних семінарій.

Утримувалися духовні училища на кошти, котрі віднаходило духовенство кожної єпархії й перебували у віданні єпархіального архиєрея. Як правило, на єпархію існувало кілька таких училищ. У них діти священнослужителів навчалися безкоштовно, у той час як представників інших станів за плату.

У Клевані, окрім замку, існували цікаві архітектурні пам’ятки – збудований у кінці XVI – на початку XVII ст. у стилі раннього бароко католицький Благовіщенський костел; кам’яна православна церква Різдва Христового, заснована в 1777 р.; єврейська синагога, споруджена в бароковому стилі.

Можна говорити про те, що на початку ХХ ст. в Клевані сформувалося цікаве релігійно-культурне середовище. Чи не тому з містом того часу, із його духовним училищем була пов’язана низка помітних постатей.

Зокрема, до них належав Євсевій Марковський (1878-1951), що тривалий час був священиком у Клевані. Уже в роки Другої світової війни, у 1942 р., він став єпископом Вінницьким та Подільським Української Автономної Православної Церкви під чернечим іменем Євлогій. Брав активну участь у розкопках та похованні жертв масових розстрілів українців у Вінниці, що здійснювалися НКВС СРСР вкінці 30-их рр. ХХ ст. Зокрема, на похороні 12 червня 1943 р. виголосив такі слова: «Сьогодні ми вознесли свої молитви до престолу Всевишнього за тих, хто при розлуці з життям був позбавлений молитви Божої, хто терпів муки і кинутий у страшні могили. Ці жертви були убиті в таємний спосіб. Кати думали, що їхні лиходійства залишаться навіки таємницею. Ці мученики лежать безмовно тут у могилі своїми тілами, але у них є безсмертна душа. Пам'ять про них житиме у серцях наших завжди…». Зрозуміло, таких речей Євсевію Марковському не могла пробачити радянська влада. Тому він, аби не потрапити під каток більшовицьких репресій, змушений був емігрувати. Опинився в Америці, де став єпископом і членом Російської Православної Церкви Закордоном [2].

У Клевані народився Флор Жовткевич (1884-1975) — протопресвітер, священик та український громадський діяч у Маньчжурії (1909—1924), згодом священик Російської Православної Церкви на теренах Югославії у 1925—1950, а потім у Венесуелі (від 1950).

У Клеванській духовному училищі студіював український перекладач, письменник, культурний діяч Микола Хомичевський (1897-1983), відомий під псевдонімом Борис Тен. Народився він у священицькій родині в стародавньому селі Дермань, у якому знаходився відомий Святотроїцький монастир. Документи засвідчують, що 1910-1911 навчальному році Микола Хомичевський вчився у третьому класі Клеванського духовного училища й належав до його кращих учнів [3]. У 20-ті роки ХХ ст. він став священиком і одним із провідних діячів Української Автокефальної Православної Церкви, за що був репресований у 1930 р. радянськими каральними органами. В останні роки життя він переклав українською мовою «Іліаду» й «Одіссею». Цей вважається одним із найкращих цих класичних поем Гомера [4].

Про Клевань не зустрічаємо якихось спогадів у Миколи Хомичевського. Однак він згадує це містечко в одній із своїх статей «Називаймо так, як зве народ». Там доводить, що назва Клевань чоловічого роду – як і Дермань чи Степань [5].

Ймовірно, в часи навчання в Клевані Микола Хомичевський познайомився з роботою Миколи Аркаса «Історія України-Русі», яка справила на нього чималий вплив і сприяла формуванню його як свідомого українця. Ця робота була надрукована в Петербурзі у 1908 р. відносно значним накладом (7 тисяч примірників) й користувалася немалим успіхом, представляючи не російсько-імперський, а, власне, проукраїнський погляд на історію України. У листі до Миколи Арксаса-молодшого, сина автора згаданої книги, від 9 жовтня 1967 р. в США він писав: «Вельмишановний добродію! Дозвольте висловити Вам своє задоволення, що мені пощастило хоч заочно познайомитися з представником родини того славного Аркаса, якого я не тільки шаную як композитора, автора першої опери на шевченківський сюжет, але й як автора популярної у свій час «Історії України-Русі», яку я знав ще з дитинства» [6].

Фактично, однолітком Бориса Тена, який разом із ним вчився у Клеванському духовному училищі, був Олекса Стефанович (1899-1970). Це один із провідних українських поетів т. зв. Празької школи. Народився він неподалік Острога в селі Милятин у священицькій родині. На відміну від Бориса Тена, Олекса Стефанович вирішив емігрувати з радянської України. Спочатку опинився в Чехо-Словаччині, пізніше – Німеччині, а далі – у Сполучених Штатах Америки [7].

Шляхи Олекси Стефановича й Бориса Тена мали б перетинатися. Щось є «ментально спільне» і в їхній поезії. Це залюбленість у рідну землю, Україну. І водночас апеляція до її традицій, легенд, культурного спадку.

У Клеванському духовному училищі навчалися майже в той самий час український театральний режисер, журналіст, письменник, укладач підручників із мови та літератури, редактор і видавець, художник та виготовлювач бандур Авенір Коломиєць (1905-1946); а також відомий український художник-графік, активний громадський та політичний діяч, член Організації українських націоналістів та Української головної визвольної ради Ніл Хасевич (1905-1952).

Як бачимо, з Клеванем на початку ХХ ст. була пов’язана низка особистостей, причетних і до української культури, й до релігії. В певному сенсі, це було «місце для творчих людей», місце «потужної культурної енергетики».

Виноски:

1. Парфенюк В. Клевань. Портрет на фоні епох. Рівне, 2013.
2. Ханас В. Євлогій (Морковський). Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 561.
3. Симонович Г. Навчався у Клевані Азалія. Літературно-краєзнавчий альманах Рівненщини на 1994 рік. Випуск 2. Рівне, 1993. С. 89.
4. Єремєєв В. Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Коротка біографія. Житомир, 2005.
5. Борис Тен. Називаймо, як зве народ. Рідне слово. Київ, 1974. Вип. 8. С. 92.
6. Жадань і задумів неспокій. Київ, 1988. С. 187.
7. Див.: Кралюк П. Пропаща сила. Волинь моя. Вип. 7. Київ, 2010. С. 156-163.